Сірий туман
«Права рука» кардинала Рiшельє: уроки загадкового життя
ЖИТТЯ «СІРОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВА»
Отець Жозеф (справжнє ім’я — Франсуа Леклерк дю Трамбле) народився 1577 року в знатній дворянській сім’ї. Вже у віці чотирьох років хлопчик виявив дивовижні здібності: знав латину, незабаром блискуче оволодів давньогрецькою. До восьми років у душі дитини дозріло тверде рішення: присвятити себе служінню Христу. Це, однак, не завадило юнаку, який йшов духовним шляхом, здобути чудову (не тільки релігійну) освіту; до того ж, молодий аристократ, який успадкував титул барона де Мафлієр, пройшов і школу світських манер при дворі короля Генріха IV, і військову виучку у кращій у Франції Академії Плювінеля.
І все ж таки вибір молодого Франсуа залишився незмінним — духовна кар’єра. Причому, оголосивши у 20 років про своє рішення остаточно «залишити світ» і постригтися у ченці, він обирає найсуворіший з усіх чернечих орденів — капуцинів, що уславився суворою дисципліною, аскетичним способом життя, вiдмовою від розкошів. Здібна молода людина швидко здобуває популярність, його поважають як ерудованого теолога, талановитого проповідника, обдарованого дипломата (адже багатьом особам духовного звання доводилося виконувати й делікатні зовнішньополітичні доручення!).
Перша зустріч Рiшельє, у віці 24 років вже єпископа Люсонського, і Франсуа дю Трамбле (вже — отця Жозефа), відбулася 1609 року. Молоді люди одразу знайшли багато спільного у поглядах, характері та вподобаннях. Кар’єра Рiшельє також не була позбавлена зльотів і падінь; але й у найважчі часи, коли королева-мати Марія Медичі, а потім сам юний король Людовік ХIII відправляли майбутнього першого міністра з Парижа у заслання до провінції (у Люсон) — і тоді Рiшельє не забував про свого давнього друга, листувався та бачився з ним. Тим більше зросла роль «отця Жозефа» у 1624 році, з призначенням його заступника першим міністром Франції з практично необмеженими повноваженнями від короля.
Роль «сірого кардинала» Трамбле була неафішованою, але по суті величезною. До його функцій входило: давати щоденні поради Рiшельє з найскладніших проблем внутрішньої та зовнішньої політики; виконувати найделікатніші доручення першого міністра, особливо зовнішньополітичні (так, отець Жозеф багато років зміцнював зв’язки католицької Франції iз протестантськими князівствами Німеччини у часи Тридцятилiтньої війни 1618 —1648 рр., виходячи при цьому не з ідеологічних, а з державно-прагматичних міркувань); створити, укріпити та розвивати цілу мережу таємних агентів усередині країни і за кордоном з тим, щоб Рiшельє мав повну інформацію про істинний стан справ у державі; нарешті, підтримувати рішучість кардинала продовжувати й довести до кінця необхідні реформи (зауважимо, що політики — також живі люди, й «залізний» Рiшельє також, хоч і вкрай рідко, впадав у депресію; однак в очах отця Жозефа, який вірив у «божественний промисел», вогонь боротьби не згасав ніколи!..).
Політична філософія тандема Рiшельє — отець Жозеф логічна, переконливо вибудувана і досить актуальна. «Найкращі закони марні, якщо їх порушують» , — вважали кардинал та його радник. Поєднуючи «точкові» (а стосовно непокірних, приміром, гугенотів, то й широкі) репресії та економічне заохочення, правитель Франції та його «права рука» із залізною методичністю керувалися передусім «raison d’etat» (державним інтересом країни), а не приватними інтересами окремих придворних кланів і фінансових груп. Саме тому Рiшельє, якого, за свідченнями багатьох сучасників, ненавиділи в народі (та й аристократи не любили й боялися його), проте, увійшов в історію як найбільший державний діяч Європи 20 — 30 років XVII століття, який зумів зміцнити престиж державної — королівської — влади, дати лад фінансам за допомогою рівності всіх перед законом — тобто перед королем — і приборкати свавілля непокірних представників знаті. Роль отця Жозефа («сірого преосвященства») у цих реформах справді важко переоцінити.
«ЩО НАМ ГЕКУБА?»
У Шекспіра його великий герой, принц Датський Гамлет, спостерігаючи, як публіка у театрі емоційно співпереживає горю троянської жінки, яка жила майже 3000 років тому, задумливо запитує: «Що він Гекубі? Що йому Гекуба? А він ридає...»
Так і ми можемо запитати себе: що нам, українцям ХХI століття, проблеми закулісної (та публічної) політики Франції далекого ХVII століття? Що нам таємничий і потайний (нехай він навіть і впливав на долі Європи) «сірий кардинал» отець Жозеф? Адже, з другого боку, не дарма ж прізвисько, що дали герою нашої розповіді, стало загальним, означаючи таємного майстра політичної інтриги, невідомого широкому загалу , який, проте, в дiйсностi відіграє величезну роль у керуванні державою. Тобто, ми тут маємо справу з однією дуже важливою історико-політологічною закономірністю, що діє у найрізноманітніші епохи, отже, і в нашу? Причому зауважимо: «сірий кардинал» — це не обов’язково таємна «права рука» біля безвільної маріонетки, адже Ришельє нічиєю маріонеткою ніколи не був, — це швидше навіть не людина, а, скажімо так, «приховані пружини влади...».
Скажемо відверто: в будь-яку епоху народ так чи інакше не знає про того, хто дійсно приймає рішення, що визначають його долю, і хто стоїть у таємничій тіні за лаштунками. У цьому сила й джерело влади «таємних», «неформальних» диригентів політики — бо правду про них і про їхні справи ми дізнаємося через одне або кілька поколінь або навіть взагалі ніколи. Отець Жозеф, до речі, також не займав жодної офіційної посади... Але в тому-то й докорінна перевага демократії перед усіма іншими формами державного устрою (Черчилль стримано казав: «усі інші ще гірші»), що за демократії та частина народу, що складається з громадян, принаймні чудово знає про своє невід’ємне право контролювати державну владу і знати, хто конкретно відповідає за всі наслідки різких поворотів політичного керма. Тут ми виходимо на іншу, найважливішу проблему — відповідальність «державних мужів» у різні епохи.
Король Людовік ХIII був правителем слабохарактерним, займатися поточними справами не вмів, не любив і не хотів. Але у нього не тільки в радниках, але безпосередньо при владi були такі люди, як кардинал Рiшельє й отець Жозеф. Рiшельє був зобов’язаний діяти від імені короля — держава була абсолютистською — але ніколи не боявся брати відповідальність на себе, не ховався за спини міністрів. Головне ж — ані король, ані його перший міністр не вважали себе зобов’язаними звітувати перед народом за свою політику. Сірий туман оповив «державну кухню» Франції ХVII століття, той «сірий туман», що є неодмінним супутником будь-якої деспотичної влади. Читач справедливо зауважить: але ж йдеться про абсолютистське французьке королівство, а ми живемо у ХХI столітті! І все ж таки: чи ви впевнені, читачу, що ознайомившись зі старою технологією влади і поглянувши у вікно нашої нинішньої реальності, не вигукнете з подивом: «То це ж щось вже бачене, давно знайоме!». Інакше кажучи, дежа вю...
