Смертельні жорна

Творчість великих майстрів літератури — це своєрідний ключ, який допомагає відхилити приховані, «таємні» двері історії, осягнути справжній сенс кривавих трагедій і драм минулого, зрозуміти закономірності історичного процесу. Але за однієї умови: треба позбутися стереотипів і догм, дивитися і на творця, і на його твори чесно, об’єктивно й неупереджено.

Дуже цікавий приклад — Михайло Шолохов, чию творчість ще за життя визнано «класикою літератури соціалістичного реалізму». Письменник був двічі Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради СРСР ( понад сорок років!), членом ЦК КПРС, лауреатом усіх премій (від Сталінської, тобто Державної, до Ленінської та Нобелівської)... Здавалося б, щаслива доля офіційно визнаного метра літератури в тоталітарній державі! Однак лишалися «за дужками» такі важливі події в житті автора «Тихого Дону», як утеча від арешту (здавалося б, неминучого) 1937 року, скалічені долі родичів, близьких і друзів, які спізнали, що таке сталінська в’язниця, інтриги й доноси, люта партійна цензура, звинувачення в тому, що «Тихий Дон» — річ, власне, куркульська й антирадянська, та й написав роман не Шолохов (плагіат!)...

З огляду на все це неупереджений дослідник мав би визнати: дивно не те, що в Шолохова (не так у художніх творах, як у публіцистиці — у промовах на партійних форумах, статтях, у «відкритих листах» тощо) можна знайти славослів’я на адресу рідної «керівної і напрямної» партії, грубі вихватки проти дисидентів, різкі випади проти Заходу, клятви на вірність методові соціалістичного реалізму... Дивно те, скільки письменник має такого, що ніколи, під жодним оглядом не могла дозволити радянська цензура. Яскравий приклад — виразний, художньо сильний фрагмент із роману «Вони воювали за Батьківщину», написаний, напевне, 1960-х і присвячений, що особливо цікаво, українській тематиці.

Слід нагадати, що Шолохов, чия мати, Анастасія Данилівна, була українкою (родом із Чернігівщини), любив нашу землю, не раз бував в Україні, дружив із багатьма українськими письменниками. Уривок із роману (найбільше вражає те, що автор призначав його для публікації не де-небудь, а в найвищому партійному органі — «Правде»! Окремі розділи, понівечені цензурою, таки вийшли в «Правде» в березні 1969-го. Решту, попри досить різке звернення Шолохова особисто до Л. Брежнєва, так і не було надруковано), про який ідеться, цікаво розкриває духовну трагедію українця — комуніста, чиї національні почуття зневажено й розтоптано. Події відбуваються 1937 року на Дону, хоча, мабуть, історично достовірніше було би перенести їх у 1933-й, але то вибір Шолохова, — його герой потрапляє у смертельні жорна тиранічної сталінської системи. Поданий фрагмент опубліковано через 12 років по смерті письменника, 1990-х. Героя звуть Іван Степанович Дьяченко.

Він сповідається другові: «Так вот, Микола, я тебе об этом никогда не говорил, не было подходящего случая, а сейчас скажу, как через свои нервы в тюрьму попал: в тридцать седьмом я работал заведующим райземотделом в соседнем районе, был членом бюро райкома. И вот объявили тогда сразу трех членов бюро, в числе их и первого секретаря, врагами народа и тут же арестовали. На закрытом партсобрании начали на этих ребят всякую грязь лить. Слушал я, слушал, терпел, терпел, и стало мне тошно, нервы не выдержали, встал и говорю: «Да что же вы, сукины дети, такие бесхребетные? Вчера эти трое были для вас дорогие товарищи и друзья, а нынче они же врагами стали? А где факты их вражеской работы? Нету у вас таких фактов! А то, что вы тут грязь месите, — так это со страху и от подлости, какая у вас, как пережиток капитализма (! — І. С.), еще не убита окончательно и шевелится, как змея, перееханная колесом брички. Что это за порядки у вас пошли?». Встал я и ушел с этого партийного собрания. А на другой день вечером приехали и за мной...

На первом же допросе следователь говорит мне: «Обвиняемый Дьяченко, ану, становись в двух метрах от меня и раскалывайся. Значит, не нравятся тебе наши советско-партийные порядки? Капиталистических захотелось тебе, чертова контра?!». Я отвечаю, что мне не нравятся такие порядки, когда без вины честных коммунистов врагами народа делают, и что, мол, какая же я контра, если с восемнадцатого года я во Второй конной армии у товарища Думенко пулеметчиком на тачанке был, с Корниловым сражался и в том же году в партию вступил. А он мне: «Брешешь ты, хохол, сучье вымя, ты — петлюровец и самый махровый украинский националист! Желто-блакитная сволочь ты!»

Еще когда он меня контрой обозвал, чую, начинают мои нервы расшатываться и радикулит вступает в свои права, а как только он меня петлюровцем обозвал, — я побледнел весь с ног до головы и говорю ему: «Ты сам великодержавный кацап! Какое ты имеешь право меня, коммуниста с восемнадцатого года, петлюровцем называть?» И ты понимаешь, Микола, с детства я не говорил по-украински, а тут как прорвало — сразу от великой обиды ридну мову вспомнил (! — І. С.): «Який же я, кажу, петлюровец, колы я и на Украине ни разу не був? Я ж на Ставропольщине родився и усе життя там прожив». Он и привязался: «Ага, говорит, заговорил на мамином языке! (Це — злочин! — І. С.) Раскалывайся дальше!» Обдумался я и говорю опять же на украинском: «У Петлюры я не був, а ще гирше зо мною було дило...» Он весь перегнулся ко мне, пытает: «Какое? Говори!». Я глаза рукавом тру и тихесенько кажу: «Був я тоди архиереем в Житомири и пан гетьман Скоропадський мене пид ручку до столу водыв». Ах, как он взвился! Аж глаза позеленели. «Ты что ж это вздумал, издеваться над следственными органами?!» Откуда ни возьмись, появились еще двое добрых молодцев, и стали они с меня кулаками архиерейский сан снимать... Часа два трудились надо мной! Обольют водой и опять за меня берутся. Ты что, Микола, морду воротишь? Смеешься? Ты б там посмеялся, на моем месте, а мне тогда не до смеха было. За восемь месяцев кем я только не был: и петлюровцем, и троцкистом, и бухаринцем, и вообще контрой и вредителем сельского хазяйства (утім, виходить, випустили. — І. С.). На людей первое время не мог глядеть, стыдился за свою советскую власть, — как же это она меня, до гроба верного сына, в тюрьму законопатила?» 

Отакий-то фрагмент із незавершеного роману (за вірогідними відомостями, спаленого автором, коли він пересвідчився в неможливості здолати цензурні перешкоди, — а передавати рукопис на Захід дисциплінований комуніст, член ЦК КПРС Шолохов принципово не хотів). Звичайно, нам, українцям, найцікавіше те, як, знищуючи людину (адже в реального Дьяченка вижити в тій страшній ситуації шансів було не так уже й багато), «органи» вдаються до іржавих ярликів «петлюрівщини» й «націоналізму». Ці ярлики й сьогодні активно використовують нібито українські нібито комуністи; на них і цей розділ, написаний щирим комуністом Шолоховим, враження не справить. І це, до речі, ще раз виявляє нагальну потребу створити в Україні справжню національну ліву партію (яка захищатиме інтереси людей праці), а не філію блюдолизів московського центру — Спілки комуністичних партій — КПРС (! — І. С.), на чолі із Зюгановим, звідки й надходять до київських «товаришів» потрібні вказівки.

Безперечно, Шолохов багато що пом’якшив у цьому розділі. Але ж він сподівався — повторимося — публікації в «Правде». І надсилав листи Брежнєву — щоб процес, нарешті, «пішов». Ось один із цих листів, датований жовтнем 1968 року. «Дорогий Леоніде Іллічу! Як ти сьогодні сказав, вступаючи в доповідь на Пленумі ЦК, «за традицією регламент Пленуму не змінюється», так і в мене, за неписаною традицією, не змінювалися стосунки з «Правдой»: і «Тихий Дон», і «Піднята цілина», і «Вони воювали за Батьківщину» майже повністю пройшли через «Правду». Не зраджуючи цієї традиції, я передав туди новий уривок із роману, який ось уже понад три тижні перебуває в тебе. З питанням його використання не можна далі зволікати, і я дуже прошу розв’язати його якнайшвидше з таких причин: 1) Я поки що не працюю, чекаючи на те, як ти вирішиш. Не той настрій, щоби писати. 2) Про існування цього уривка і про те, що він перебуває в «Правде», широко відомо в Москві, і мені якнайменше хочеться, щоб хто-небудь у «Нью-Йорк таймс» чи якійсь іншій впливовій газеті вмістив повідомлення про те, що ось, мовляв, вже й Шолохова не друкують, а потім намелють довкола цього сім мішків гречаної вовни і всі неповні.

Обіцяна тобою розмова 7 жовтня не відбулася не з моєї вини, і я ще раз прошу розв’язати питання з уривком швидше. Якщо в тебе не буде для мене цього разу часу для розмови (хоча б найкоротшої), доручи, кому визнаєш за потрібне, поговорити зі мною. Я на Пленумі ЦК. Відлітаю в суботу, 2 листопада. Термін достатній для того, щоб відповісти мені, навіть не з почуття товариськості, а з елементарної ввічливості.

 Чи варто казати, що відповіді од Брежнєва на свій лист (написаний у дуже «незвичайному», як на ті роки, тоні) митець не дочекався.