Солодкий дим з люльки вождя
Сьогодні виповнюється 123 роки від дня народження (за офіційною версією) одного з найжорстокiших, всевладних і загадкових диктаторів в історії людства — Йосифа Віссаріоновича Джугашвілі (Сталіна). Читач може одразу ж цілком резонно запитати: яка необхідність знову читати матеріал про «вождя всіх народів», адже вже багато тисяч томів нагромадила у своєму арсеналі світова «сталініана», в останнє десятиріччя і українська історична та філософська наука збагатилася найцікавішими працями, що дозволяють нам глибше осягнути суть і, головне, соціальні джерела сталінізму як політико-ідеологічного та етичного феномена, всю міру його страшного впливу на історію нашої Батьківщини.
І все ж таки наважимося стверджувати, що у пізнанні прихованої пекельної «механіки» сталінського терору досі пройдено навряд чи половину шляху. Поки ще не зроблено головне; не дано відповідь на найістотніше запитання, а саме: так, відомі страхітливі особисті якості характеру Сталіна (не будемо їх повторювати), але чому ж саме така людина прийшла до влади у 20-і роки у СРСР і — що найважливіше — була прийнята більшістю суспільства і зуміла утримати свою владу протягом трьох десятиріч? Терор був єдиним методом, який генсек застосовував у своїй практиці? Масова свідомість на пострадянському просторі схильна прийняти саме таку точку зору; але це — непростиме спрощення. Розглядаючи історичного Сталіна тільки як патологічного садиста і виключно як кривавого ката, ми (безумовно, із кращих міркувань) надаємо кращу зі всіх можливих послуг тим, кого і в майбутньому спокусить солодкий дим з люльки вождя...
Бо необхідно чітко зрозуміти, що Сталін був, без сумніву, не тільки тираном, але й найбільшим демагогом і популістом ХХ століття. Його геніальні (без іронії) прийоми управління свідомістю десятків мільйонів людей в СРСР і багатьох країнах світу ще і донині вивчені аж ніяк не повністю.
Почнемо з парадоксального, але проте аргументованого багатьма фактами твердження. На найзапеклішому, вирішальному етапі боротьби за владу в СРСР (1923 — 1928 рр.) Сталін продумано і точно обрав позицію політичного центризму (зрозуміло, в рамках більшовицької ідеології, яка перемогла i була внутрішньо вже екстремістською!), що дуже багато в чому полегшило йому перемогу над політичними ворогами. Справді, пригадаємо, що на тлі лівого крила більшовиків, що реально існувало і рвалося в ті роки до влади, яке вимагало розправитися із заможним і середнім селянством Союзу методом найжорстокішої класової боротьби (а у нас в Україні в період НЕПу саме ці селяни становили безумовну більшість населення!) сталінський підхід до цієї проблеми дійсно приваблював «прагматизмом», «виваженістю» і «державною мудрістю».
Відмежовуючись від закликів «помірного» крила у ВКП(б) робити ставку на заможне селянство (бухарінські слова «Збагачуйтеся!» були сказані в 1925 році), Сталін, проте, підкреслював: «Деякі товариші, з огляду на факт диференціації села, доходять того висновку, що основне завдання партії — це розпалити класову боротьбу в селі. Це, товариші, невірно. Це — пусте базікання. Не в цьому тепер наше головне завдання. Це — переспіви старих меншовицьких пісень зі старої меншовицької енциклопедії.
Головне тепер полягає в тому, щоб згуртувати середняків навколо пролетаріату, завоювати їх знову, зімкнутися з основною масою селянства, підняти її матеріальний та культурний рівень і рушити уперед разом з цією основною масою шляхом до соціалізму. Такими є ті шляхи й доріжки, через які повільно, але грунтовно повинно включитися селянське господарство в загальну систему соціалістичного будівництва. У селі комуністам взагалі треба відмовитися від потворних форм адміністрування» (з промови на XIV конференції більшовиків, 1925 рік).
Більше того, далі Сталін цитує слова Енгельса про те, що «ми рішуче стоїмо на боці дрібного селянства і будемо робити все можливе, щоб йому було спокійніше жити (!)». І в такому плані вождь, блискуче граючи в «центризм» (який він розумів виключно як засіб найжорстокішої консолідації та централізації ідеології та влади!) висловлювався не один рік. Якщо не знати, що це говорила людина, що давно вже внутрішньо зважилася на геноцид, на поголовне, масове знищення мільйонів селян в Україні, Росії, Казахстані та тільки вичікує зручного моменту (він виник через п’ять років!) — то можна цілком резонно зробити висновок : ба, перед нами ліберал...
Ще один «фірмовий» прийом сталінської демагогії. У 1928 році «центрист» Сталін раптово (незрозуміло, чому?) заговорив про... самокритику в лавах ВКП(б). Було сказано, що «самокритика потрібна нам, більшовикам, як повітря, як вода». І було навіть вказано, кого ж саме потрібно критикувати: вождів. Щоб не зазнавалися, не відривалися від мас: «якщо вожді зазнаються — це загибель партії... необхідно уважно вислуховувати будь-яку критику радянських людей, якщо вона навіть є іноді не цілком і не в усіх своїх частинах правильною» (з доповіді «Про роботу квітневого об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б)»). Тоді майже ніхто, навіть з найпроникливіших спостерігачів, не зрозумів: чого б це Сталін заговорив про самокритику? А все пояснювалося просто: йому було необхідно знищити Бухаріна, останнього реального суперника в боротьбі за владу, і спрямувати вістря потенційної критики уже, звичайно ж, не на себе...
А ось «незрівнянна» сталінська формула (цілком у дусі єзуїтів!). У липні того ж 1928 року, виступаючи на Пленумі ЦК, генсек так відповів на запитання: «коли ж закінчаться надзвичайні заходи і утиски економічної свободи на селі?»: «Не праві ті, хто думає, що надзвичайні заходи погані за будь-яких умов. З такими людьми слід вести систематичну боротьбу . Але не праві й ті, хто думає, що надзвичайні заходи завжди необхідні та доцільні. З такими людьми необхідна рішуча боротьба». Зазначимо, що сам Сталін зробив дуже скоро нормою не просто «надзвичайні заходи», а терор як універсальний метод управління.
Важливо пам’ятати, що «вождь усіх народів» i надалі практикував своєрідно зрозумілий «центризм» (так, в 1930 році він «відмежувався» від «перегинів» колективізації, опублікувавши статтю «Запаморочення від успіхів», а в 1938 — від «крайнощів» єжовських чисток, виступивши на січневому пленумі ЦК з найлицемірнішим закликом перевірити справи невинно засуджених; і декого дійсно випустили!). Особливий інтерес викликають такі «чудові» прийоми сталінського маніпулювання суспільною свідомістю, як уміння видати за свою заслугу ті рішення, проти яких він же сам завзято раніше виступав (можна навести й конкретні приклади, але це виходить за тісні рамки цієї статті) і мистецтво створення образу ворога в особі опозиції, яка одна тільки заважала нам «щасливо жити і працювати».
Але ще важливіше зрозуміти, що все тогочасне суспільство тією чи іншою мірою несе свою частку відповідальності за утвердження сталінізму. «Здоровий глузд», «виваженість», «серйозність», «реалістичність», «відмова від крайнощів» Сталіна зразка 20-х років імпонували обивателю, який прагнув «твердої руки», лякався штормів історії та революцій , вчорашньому селянину, який у місті втратив основи народної вікової моралі, так і не ставши робітником. Цей обиватель інтуїтивно відчував, що Сталін не фанатично, м’яко кажучи, служить революційній ідеї. Видатний російський письменник ХХ століття Марк Алданов писав в романі «Бред» про внутрішній світ вождя: «Можливо, комуністичні ідеї колись і посідали певне місце в його житті. Гомеопатична це була ідейність і тоді. Але й від неї нічого не залишилося і не могло залишитися у тій кривавій бані, в якій він жив стільки років...»
Цей обиватель уловлював, що Сталіну потрібна влада — для себе. Тим краще, міркували «люди з вулиці» (плюс апарат): влада вождя означає спокій та порядок для них. Чи не в цьому привабливість сталінізму (та інших форм деспотії) для суспільної свідомості, чи не в цьому солодкість диму з люльки вождя?
