Століття XVI. Генріх IV. «Добрий король Анрі»
У пантеоні великих, які залишили яскравий слід в історії бурхливого XVI століття є безліч по- справжньому унікальних (звичайно ж кожна по-своєму) особистостей.
Єлизавета Англійська і Марія Стюарт, Катерина Медічі, Генріх VIII Англійський, імператор Карл V, принц Вільгельм Оранський, Мартін Лютер і Жан Кальвін, французький філософ Мішель Монтень, письменники — іспанець Мігель Сервантес і англієць Вільям Шекспір, португальський мореплавець, який здійснив першу кругосвітню подорож, Фернан Магеллан...
Американський журнал «Тайм» (див. «День», №177) віддав перевагу Фернану Магеллану. Що ж, можна погодитися і з такою думкою. Але все ж таки в той час була одна людина, яка примудрилася залишитися в колективній історичній пам’яті (а вона ой яка вибіркова!). «Єдиний король, про якого народ зберіг пам’ять» — цей вислів дуже показовий, хоч і звучить тривіально. Він дуже точно визначає посмертну долю французького короля Генріха IV, який відкрив еру династiї Бурбонів.
Як це не парадоксально, але саме смерть забезпечила йому стійку популярність аж до наших днів. Чому так сталося? Будучи породженням цього століття, століття кривавих релігійних війн, епохи, наповненої жорстокістю, нетерпимістю й агресивністю, Генріх IV сильно вирізнявся від світу, в якому жив. Такий парадоксальний висновок вимагає обґрунтування.
Якщо не звертати уваги на дотепні витівки наваррця, його велелюбний характер, безліч амурних романів (а ця тема — неоране поле), то перед нами постане людина, яка зберегла в собі ренесансний оптимізм. Генріх IV відзначався м’якосердям, терпимістю, меланхолійністю і скептичністю. Він явно був «білою вороною», яку зберігало до смертної години Боже провидіння. Скільки разів він наражався на небезпеку бути роздавленим обставинами!
Майже 30 років Генріх, третій син Антуана Бурбонського та Жанни д’Альбре, єдиної дочки короля Наварри Генріха, належав більшою мірою історії Південно-Західної Франції, а не всієї країни в цілому. Наварра в середині XVI століття (Генріх народився в 1553 році) — це крихітне, залежне від Франції, певною мірою опереткове королівство. За древнім Салічним законом, Генріх Наваррський був найближчим родичем представників правлячої у Франції династії Валуа (Генріх III, якому наш герой наслідував на королівському троні, був йому кузеном у 22-му ступені!). Салічний закон вважав найближчого родича покійного короля по чоловічій лінії спадкоємцем трону Капетінгів в обхід синів, народжених дочками.
Здавалося б, позиції династії Валуа в 1553 році були непорушні — на троні сидів Генріх II, який мав такий міцний тил, як чотири законних сини: Франциск, Карл Максиміліан, Генріх і Франсуа-Еркюль. Неабиякий розум Катерини Медiчi, королеви-матері, дозволив їй (можливо навіть з поблажливiстю) наблизити «родича» та його матір, яка була ортодоксальною кальвіністкою. Мати і син належали до релігії меншості. Протестанти (гугеноти — «діти короля Гуго» або кальвіністи) у Франції XVI століття були досить згуртованою силою; їхні володіння охоплювали південно-західні i частину південних земель, значна частина буржуазії й дворян також були прихильниками нової релігії, що прийшла у Францію з Женеви від лютого супротивника Рима Жана Кальвіна.
Знаходячись при дворі в Парижі Генріх Наваррський знайомиться з кузенами, які ставали по черзі (з 1559 по 1589 роки) королями Франції та кузиною Маргаритою. Генріх поважав принаймні її та герцога Анжуйського — майбутнього короля Генріха III.
Освіту Генріх Наваррський отримав у College de Navarre в Парижі, прекрасно знав латинських класиків і непогано давньогрецьку мову. За освітою сина уважно стежила мати — Жанна д’Альбре, яка прищепила йому повагу до ідей Реформації. З батьком Генріха Жанна д’Альбре фактично розірвала відносини — вона не могла простити йому перехід у католицизм.
Після смерті в бою батька — командуючого королівськими військами Антуана Бурбонського (хороброго солдата, проте людини недалекої з нестійкими поглядами), змушеного воювати на північному сході з колишніми одновірцями-гугенотами й англійцями, ситуацiя у країнi стала вибухонебезпечною. Катерина Медичі наприкінці 1562 року стає регентом при неповнолітньому сині — Карлі IX. Перша з низки (їх було вісім) релігійних війн у Франції завершилася перемогою католиків у Дре і підписанням Амбуазького едикту в березні 1563 року. Едикт визнавав свободу совісті, але надавав гугенотам тільки обмежені можливості в проведенні богослужінь.
Смерть старшого принца родини Конде — Людовіка, автоматично зробила Генріха Наваррського та його кузена — Генріха Конде, разом iз адміралом Гаспаром де Коліньї, вождями партії гугенотів. Вже у 16-літньому віці Генріх брав участь у невдалих битвах під Жарнаком та Монтокуром. Але гугеноти укоренилися в країні, зміцнювали фортеці. Справжнім бастіоном їх стало багате приморське місто Ла-Рошель. Отримати вигоди від перемог католики не зуміли і були змушені підписати у серпні 1570 року мир в Сен-Жермені. Поступки, зроблені гугенотам, говорили про те, що державний лад у Франції знаходиться в кризовому стані. Крім підтвердження положень Амбуазького едикту, партія заколотників отримала чотири важливих укріплених пункти.
Мир, здавалося, вже не за горами. Коліньї приїхав до Парижу, а Генріх Наваррський був заручений із сестрою короля — Маргаритою (Марго) Валуа. Весілля було заплановане на 22 серпня 1572 року. 18 серпня відбулося вінчання, з нагоди цих торжеств до Парижу стали прибувати дворяни-гугеноти. Рішення про їх масове знищення було прийняте ще перед вінчанням Генріха та Марго. Бiля витоків Варфоломіївської ночі знаходилася сама Катерина Медичі та впливова лотарінгська родина Гізів, яка очолювала непримиренне католицьке угруповання при дворі.
22 серпня був поранений Коліньї, і, хоча король Карл IХ заприсягся знайти «винуватців, призвідників і підбурювачів», маховик майбутніх кривавих злочинів зупинити було неможливо. Католики давно вже жили в атмосфері кривавих задумів і підготовки до різанини. Діяльну участь у побитті гугенотів взяли парижани, справжні католики, підбурювані францисканськими ченцями. У суботу ввечері, 23 серпня, Катерина Медичі прийняла рішення про масові вбивства, під приводом запобігання протестантській змові. Карл IХ після довгих вмовлянь уступив, і список «заколотників» (лише Конде-молодший і Генріх Наваррський були «помилувані») затвердив.
Під безпосереднім керівництвом Генріха Гіза був викинутий з вікна смертельно поранений адмірал Коліньї, Конде і Генріх Наваррський заарештовані, їх прибiчникiв, як і безліч гугенотів по всьому Парижу, методично знищено. Людей топили в Сені, кидали в колодязі, перерізували їм горлянки, розстрілювали iз дахів iз аркебуз.
У вересні 1572 року Генріха Наваррського (вже вдруге) і Конде-молодшого змусили відректися від кальвінізму і перейти в католицизм. Катерина Медичі тріумфувала. Наш герой навіть взяв участь у війні з гугенотами (із серпня 1572 року по лютий 1576 року він був фактично заручником при дворі). Але при першій зручній нагоді Генріх тiкає і знову очолює армію гугенотів, зрекшись від нав’язаного йому католицизму.
Після Варфоломіївської ночі на обрії Франції з’являється третя сила — «політики», виразником сподівань яких були губернатор Лангедоку маршал Генріх- Монморансі Дамвіль та молодший син Катерини Медичі герцог Алансонський. 1574 рік став доленосним в історії Франції — Карл IХ так і не зміг жити у ладі із самим собою після вбивств у день Св. Варфоломія й помер у страшних муках 20 травня. Королем став улюбленець Катерини Медичі — Генріх III, герцог Анжуйський, обдарований великими здібностями, але зніжена і розбещена людина. Йому судилося завершити епоху Валуа. Генріх III не мав, та й не міг, через свої нахили, мати дітей, і Генріх Наваррський, як найближчий до престолу принц крові, став офіційним спадкоємцем.
Могутня католицька Ліга, підбурювана Генріхом Гізом, вирішила фактично дезавуювати Салічний закон і оголосила спадкоємцем престолу кардинала Бурбонського, молодшого брата Антуана Бурбонського. Почалася «Війна трьох Генріхів». Паризьким членам Ліги, які пройшли «школу» Варфоломіївської ночі, не подобався союз з королем Генріхом III, і 1588 р. вибухнуло повстання; король втік із столиці, але вирішив перехопити ініціативу, наказавши вбити вождів Ліги — герцога Генріха Гіза та його брата кардинала Лотарінгського. Вірні Лізі паризький магістрат і Сорбонна звільнили всіх підданих від клятви королю — Генріху III, і останньому нічого не залишалося, як зблизитися з Генріхом Наваррським. Їхня об’єднана армія взяла в облогу Париж, під стінами якого домініканський чернець Жак Клеман убив Генріха III. На смертному одрі він оголосив свого кузена спадкоємцем престолу.
Але з 1589 по 1593 роки (коли Генріх Наваррський знову став католиком) тривав період життя країни без короля, хоча за формою і традицією Генріх IV був єдиним законним сюзереном усієї Франції. Одержуючи перемоги над військами Ліги при Арке (1589 р.) та Іврі (1590 р.), Генріх IV так і не зміг перетворити військовий успіх на політичний. Блискучий воїн, але з розумною часткою мужності, досвідчений дипломат, людина з вірним чуттям політично необхідного і можливого, він був видатним тактиком, але на той момент, аж ніяк не стратегом.
Втім, чергове повернення в лоно римської церкви (на цьому кроці наполягав і смертельно поранений Генріх III) не відкрило перед Генріхом IV двері столиці. Знамениті його слова «Париж вартий меси», вимовлені 25 липня 1593 року, не зовсім точно відбивали всю складність ситуації. Дипломатичний талант дуже допоміг Генріху IV, і він домігся таки виведення зі столиці іспанського гарнізону; у Шартрі (Реймс був у руках Ліги) наваррця коронували.
З кінця 1594 р. по 1598 р. Генріх IV послідовно, крок за кроком вирішив три головні задачі: переміг дворянство Ліги (в основному шляхом переговорів та підкупу), завершив війну з Іспанією (на невдоволення англійців і голландців), і головне — видав новий указ про релігійну терпимість.
Нантський едикт, виданий 13 квітня 1598 року, був найбільш великою акцією короля з встановлення миру в знекровленій війною країні. Він був переконаний (незважаючи на протидію ортодоксальних католиків і гугенотів), що мирне співіснування конфесій можливе. З 1589 р. по 1598 р. Франція у своєму серці мала кілька «держав у державі» (насамперед Париж iз іспанським гарнізоном) і тепер, вже з позиції короля, Генріх IV з відкритим забралом починає боротися з відцентровими силами, домагаючись для колишніх одновірців і свободи совісті, і свободи відправлення культу у всіх місцях, де проходили богослужіння у 1596 і 1597 роках. Втім, Париж залишився твердинею католицтва. Але король усе ж таки надав гугенотам понад 100 безпечних місць і безперешкодний допуск до посад. Головне, аж до своєї смерті 14 травня 1610 року від руки найманого вбивці, фанатика-єзуїта Равальяка, король неухильно втілював у життя рішення Нантського едикту.
Окрім недовгої війни із Савойєю, змови маршала Бірона та повстання герцога Бульонського (подавлені ще в зародку) спокій у Франції не порушувався. Авторитет королівської влади був відновлений, борців за обмеження прав монарха Генріх IV обеззброював своєю теорією, в основі якої був образ позапартійного, перейнятого ідеалами терпимості короля, гаранта відродження Франції. Генріх IV кардинально видозмінив систему фінансів, адміністрації та управлiння, уважно відносився до потреб селян (переказ «про курку, яку повинен бачити в себе на столі селянин у неділю» мав під собою реальний ґрунт). Найближчими помічниками короля були талановиті адміністратори: герцог де Сюллі та Вільруа.
Генріх IV започаткував створення французьких колоній в Америці, і нарешті, за рік до загибелi, вирішив звернути свій погляд на Габсбургів, безумовних хазяїв Європи того часу. Він готувався (у зв’язку з війною за Юліх-Клевську спадщину в 1609—1610 р.) до походу на чолі союзу непримиренних супротивників австрійських та іспанських Габсбургів.
В особистому житті Генріх IV своєю дуже легковажною поведінкою викликав нарікання ортодоксів — як гугенотів, так і католиків; розлучився у 1600 р. з «Марго» і вступив у новий шлюб — з Марією Медичі. Велелюбний Генріх IV мав від Марії Медичі трьох синів (перший з них, Людовик ХIII (1601—1643) став королем Франції після загибелі батька) і трьох дочок, а також сімох позашлюбних узаконених дітей від «офіційних» коханок — Габріель д’Естре, Генрієтти д’Антраг, Жаклін де Бюей і Шарлотти де Ессар.
На думку блискучого французького історика Жан-П’ера Баблона, Генріх IV стоїть поруч зі своїми великими сучасниками — Монтенем, Сервантесом та Шекспіром. Він був «політиком», але аж ніяк не зайвою фігурою серед «поетів». «Завдяки своєму розуму і характеру не зазнавав впливу основних психологічних якостей, що придушують свідомість його сучасників, якi на жаль, не успадкували ренесансного оптимізму: надчутливості, нетерпимості, агресивності, жорстокості, зневіри і безсилля».
Генріх IV був живою людиною, тому нам повинні бути зрозумілі аж ніяк не легендарні слова, сказані ним майже перед смертю: «Зараз ви мене майже не знаєте, але я вмру в один з найближчих днів, і тоді ви зрозумієте, чого я вартий, і в чому різниця між мною та всіма іншими».
