Сторінки забутої Слави

Історична спадковість нації та держави, а особливо тяглість і тривалість державотворчих, культурно-цивілізаційних традицій того чи іншого народу — це, поза сумнівом, становий хребет, єдино міцна основа для утвердження національної ідентичності людей, які споконвіку живуть на своїй землі. Безумовно, це повною мірою стосується й України. Засвоєння славетних, а так само й гірких уроків державності — краща школа історичної мудрості.

Але для українців ця проблема набула дивовижної, мало не унікальної форми. Не так просто відшукати ще одну таку країну, де журналісти шанованих й популярних ЗМІ дозволили б собі невіглаські, далеко не безневинні висловлювання на кшталт «наша молода держава» або ж «українській державі сьогодні  — 25 років» (автор цих рядків особисто чув такий «перл» від молодої репортерки 24 серпня 2016-го), і ці «посили» не викликали б аж такого спротиву в масовій свідомості. Що це означає? А те, що в такий спосіб різко, загрозливо звужується «простір відповідальності нині сущого покоління перед предками, котрі виборювали засади державності та національної свободи впродовж багатьох століть, і так само — перед нащадками, яким належить цю свободу зберегти.

Але навіть якоюсь мірою обізнаний у національній історії наш співвітчизник — які здобутки українського державотворення він передовсім може назвати? Звичайно, Київську Русь, козацьку гетьманську державу, у ХХ столітті — УНР, Гетьманат Павла Скоропадського, державні інституції, що їх прагнули створити провідники ОУН, звісно ж, квазідержава «УРСР» (важко геть зовсім не згадати про неї). Особливо допитливі та «просунуті поціновувачі історії», ймовірно, побажають зануритись у глибочінь віків та розповідатимуть про давні протослов’янські (анти, приміром) або скіфські союзи племен (за бажанням, і гунів можна розглядати як таких собі «попередників» української держави — читайте роман «Меч Арея» Івана Білика). Власне, чому б і ні?

Проте за такого підходу зовсім випадає з поля зору така дуже важлива сторінка нашої історії (а радше — прецікавий, великий аркуш, наповнений таємничими письменами, які нам конче потрібно розшифрувати), як Королівське Руське (латиною: Regnum Russiae), до 1253 року існувало під офіційною назвою «Галицько-Волинське князівство» (латиною також: Regnum Galiciae — «Галицьке королівство») — справді потужна, без жодних «патріотичних» перебільшень, середньовічна центральноєвропейська руська (українська) держава, що включала у період найбільшої своєї могутності (1253 рік — початок ХІV століття) дуже обширні південно-західні (й   не тільки) терени старої Київської держави, знекровленої внаслідок монгольської навали. Навіть за традиційною хронологією Королівство Руське (в державному сенсі міцніша і більш зріла форма Галицько-Волинської держави) проіснувало майже 100 років — до того часу, як було поглинене й «інкорпороване» польськими, угорськими та литовськими сусідами (про що мова попереду). Але звернімо увагу, читачу: навіть після цього політичні, культурні та економічні здобутки Королівства Руського не зникли — вони органічно (в нових, перетворених формах, зрозуміло) влилися у державні та соціальні «організми» Великого Князівства Литовського (найбільшою мірою саме його), Польської держави ХІV—XV ст., згодом — Речі Посполитої (адже варто ще раз нагадати про «князівство Руське» або ж «Воєводство Руське», які тривалий час існували у підпорядкуванні польській короні й були прямими правонаступниками Королівства Руського). Очевидно, був абсолютно правий Михайло Грушевський, який, на противагу схемі «общерусской истории» (Київська Русь — Велике князівство Московське — Московська держава — Російська імперія) розробив принципово інший підхід до історії українського національного державотворення: Київська Русь — Україна — Галицько-Волинська держава (з 1253 по 1349 рік — Королівство Руське) — Велике Князівство Литовське — початок становлення української козацької держави. Якщо ми відкидаємо концепцію «общей истории» України та Росії, то, йдучи слідом за М. Грушевським, необхідно приділити особливу увагу саме історії Королівства Руського, тим більше, що ми здобуваємо в такий спосіб можливість ступити на винятково цікавий духовно-ідеологічний «український міст на північ» й дослідити дуже вагомі для нас історико-культурні зв’язки України з Великим Князівством Литовським, Річчю Посполитою, почасти й зі Швецією впродовж ХІV—XVII століть. Отже, в дорогу, читачу, ми дізнаємося чимало нового.

Варто при цьому попередити одне одного, що XІV — перша половина XV століть (ми торкнемося саме цієї доби, коли будемо говорити про занепад Королівства Руського) — це, можливо, один із найбільш «темних» періодів нашої історії. Письмових джерел обмаль (якраз на зламі ХІІІ та XІV століть переривається послідовна оповідь одного з найавторитетніших серед них — Галицько-Волинського літопису), ті, що дійшли до нас, — суперечливі, туманні або неповні (щоправда, є цікаві записи іноземних мандрівників, про один з яких ми ще коротко згадаємо). Мало не половина того, що ми, приміром, знаємо про короля Юрія, онука Данила Галицького (початок XІV століття), — це напис на його державній печатці: «Печатка пана Георгія — Юрія, короля Русі». Латиною: Sigillum Domini Georgi, Regis Rusie. І на звороті «Печатка пана Георгія-Юрія, князя Володимирії». Латиною: Sigillum Domini Georgi Ducis Ladimerie. На цій же печатці — єдиний відомий (дивом зберігся!) портрет Юрія І (Георгій)...

Але, всупереч браку достовірних відомостей і точних джерел, спробуємо дуже стисло викласти найбільш важливі для розуміння історії Королівства Руського факти. Ця держава зустрічається в історичних «анналах» від грудня 1253 р., коли Данило, могутній правитель Галицько-Волинського князівства, мудрий дипломат, вправний полководець, об’єднувач західноукраїнських земель, нащадок Рюриковичів (потім на землях Королівства Руського панували представники литовської династії Гедиміновичів та польської — П’ястів), був від імені Папи Римського Інокентія ІV удостоєний виняткового титулу «Короля Руси» (вперше серед монархів Східної Європи!), а папський легат Опізо урочисто коронував Данила. Щоправда, частина істориків стверджує, що Данило був не першим серед давньоукраїнських князів, котрі здобули королівський титул. Є версія, згідно з якою ще близько 1075 року папа римський Григорій VІІ (один із найбільш могутніх римських первосвящеників) звів у «королівську гідність» Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, видавши буллу такого змісту: «Дмитру (ім’я, надане при хрещенні Ізяславу, батьку Ярополка. — І. С.), королю Руському, і королеві, дружині його... Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук (саме такий спосіб надання королівського титулу був легітимним у ІХ—ХV століттях — лише від імені Папи!    — І. С.). Ми вдовольнили його прохання і прагнення, оскільки вони здалися нам справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передати йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра». Проте справжність цієї булли визнається не всіма фахівцями. До того ж у будь-якому разі реалізувати прерогативи королівської влади ані Ізяслав, ані Ярополк не змогли: владу в Києві захопив брат Ізяслава — Всеволод, Ізяслав загинув у битві на Нежатиній Ниві в 1078 році, а син його Ярополк був підступно вбитий на Волині своїм же дружинником через вісім років. Отож, домовимося, читачу, що ми будемо розглядати саме Данила Галицького як першого Короля Руського.

До складу Галицько-Волинської держави, а згодом і королівства Руського як його правонаступника (хоч тут є питання: як бачимо, у згаданій нами печатці Юрія Львовича, внука Данила, йменують то «королем», то «князем») входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська, Берестейська землі, Пониззя (згодом Поділля), а також землі поміж Східними Карпатами, Дунаєм та Дністром, на яких потім виникло Молдовське князівство. Проте є історичні джерела (ступінь довіри до них — окреме питання), згідно з якими кордони цієї давньоукраїнської держави охоплювали значно більшу територію. Так, анонімний автор «Книги знань про всі королівства, землі й володіння, які є у світі» (складена невідомим нам католицьким ченцем у 50—60-х роках ХІV століття) описує міста та країни, в яких він побував, і розповідає буквально таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до Королівства Львів (дуже незвична для нас історична назва! — І. С.), яке німці називають Лемберг і в якому є п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ (написано саме так! — І. С.), інше — Володимир (Волиньський. — І. С.), інше — Пінськ, інше — Сівер. Відомо, що Королівство Львів межує з країною Романією (очевидно, мається на увазі Візантія. — І. С.) і з Королівством Алеманія (ймовірно, німецькі землі. — І. С.). Король того Львова має зелений прапор з червоним хрестом».

Звісно, така інформація (у тому разі, якщо вона відповідає історичним реаліям) суттєво змінює наші уявлення про Королівство Руське, його кордони та розміри. Інформація про «Королівство Львівське», а надто про підпорядкування йому Києва у ХІV ст. може насторожити дослідника. Мимоволі постає питання: а чи існувало це королівство (може, анонімний автор сплутав його з Королівством Руським? Але, за підтримуваною істориками версією, останнє припинило своє існування ще близько 1349 року, його розділили між собою поляки, Велике Князівство Литовське й, частково, угорці)? Якщо існувало, то які конкретно міста й території входили до його складу? Це — цікаве питання, розглядати яке в рамках цієї невеличкої статті навряд чи є доцільним. Зауважимо лише, що свого часу ще Михайло Грушевський припускав, що влада нащадків Романа Мстиславича (батька Данила Галицького, який зробив дуже багато для того, щоб об’єднати галицькі та волинські землі в єдине державне ціле) могла поширюватися наприкінці ХІІІ — на початку ХІV століття і на Київ.

Взагалі найближчі нащадки Данила Романовича, короля Руського, доволі активно розширювали свої володіння. Так, Лев Данилович (на честь якого названа столиця Галичини) поширив у 90-х роках ХІІІ століття свою владу на Люблін та Закарпаття. У нас немає даних, що Лев у той же період підпорядкував собі й Наддніпрянщину (ще раз нагадаймо: йдеться про доволі «темну» добу української історії), але це також цілком могло статися на зламі ХІІІ та ХІVстоліть. Якщо це так, то українські землі фактично були об’єднані тоді під однією владою  — владою Королівства Руського (не беручи до уваги степу, що був тоді під владою монголо-татар).

Можна з впевненістю стверджувати, що Королівство Руське, кероване Рюриковичами     — нащадками Володимира Хрестителя та Ярослава Мудрого, було гідним спадкоємцем Київської династії, продовжувачем як європейських, так і руських політичних та культурних традицій. Королівство здійснювало доволі активну зовнішню політику в Центрально-Східній Європі. Основними суперниками давньоукраїнської держави були на той час Угорщина, Польща, половці (до початку монгольської навали), а від середини ХІІІ ст. — Литва та Золота Орда (хоч відносини з обома цими державами були далеко не однозначними, варіюючи від жорстокої ворожнечі до більш або менш тривалих політичних та династійних союзів). Задля стримування агресивності своїх непередбачуваних сусідів Галицько-Волинське князівство, а згодом Королівство Руське, мусило укладати союзи із католицьким Римом та Тевтонським орденом.

Основною причиною занепаду Королівства Руського, так само як і численних земель та князівств, котрі входили до його складу, була відсутність (особливо після смерті короля Юрія І) міцної централізованої влади, надмірно сильні позиції боярської олігархічної шляхти у політиці, і, звичайно ж, агресивні зазіхання сусідів. У 1340 році, після того, як останнього правителя держави, Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, отруїли бояри (усі дані свідчать за це), розгорівся запеклий конфлікт між сусідніми державами за Руську (Галицько-Волинську) спадщину. У підсумку — 1349 року Галичина була захоплена польським королем Казимиром Великим, а Волинь — Великим Князівством Литовським. Але в історії теж діє своєрідний «закон збереження»: ніщо нікуди абсолютно не зникає (хоч як би комусь хотілося, щоб це було саме так), держави, народи, економічні устрої, здобутки матеріальної або духовної культури можуть перетворюватися, трансформуватися, «переплавлятися», видозмінюватися — проте вони нікуди не щезають, не «випаровуються», не «тануть», а продовжують справляти вплив, часто незримий, на перебіг історичних подій.

Історія однієї з наймогутніших держав Східної Європи ХІІІ—ХІV ст. — Королівства Руського — Української держави, керованої такими непересічними володарями, як Данило Романович Галицький, син його Лев, король Юрій, — яскраво доводить це. Спадщина королівства своєрідно «проросла» в нових умовах, у межах нових держав — Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої (лише один приклад — Воєводство Руське, латиною — Palatinatus Russiae, самоврядна організація в межах Польської держави, що існувала у 1434—1772 роках). А це означає — український міст на Північ (і на Захід також) діяв і у ці століття. А це означає — наша розмова ще не закінчена.