Ствердження великого Слова

Замислюючись над поворотами долі великих людей, ми, нащадки, часто сприймаємо (це неминуча й вимушена втрата) драми їхнього життя занадто спрощено, схематично, сказати б, приглушено. Те ж саме стосується і переможних подій буття наших Славетних. Збагнути, що відчували вони, чим стали для них ті чи інші біографічні колізії, вивчаючи лише сухий перелік дат, власних імен і документів — це, воістину, не легше, ніж уявити собі красу знаменитого міста, маючи перед собою навіть не сумнівної якості фотографії, а лише коротку туристичну схему-креслення. І нічого більше...

Чим було для Тараса Шевченка видання «Кобзаря» 1860 року? (До речі, зауважимо, що ця ювілейна дата незбагненним чином залишилася поза увагою нашої преси, громадськості та електронних ЗМІ — за невеликим винятком.) Можна дати відповідь кількома словами: перемогою в боротьбі за ствердження свого великого Слова — чудотворної зброї в руках геніального поета, дивовижного знаряддя звільнення людських душ і цілого народу від полуди рабства. Але така коротка відповідь є, вочевидь, недостатньою. Над передісторією задуму, підготовки та народження цієї дивовижної книги варто зупинитися докладніше.

Гаряче прагнучи нового видання своїх творів, ще в Нижньому Новгороді, практично одразу після звільнення із заслання, Шевченко почав готувати й зважувати відповідні практичні заходи. Але, зрозуміло, він мусив при цьому брати до уваги реальну цензурну ситуацію — адже в інший спосіб передати «невільницьку поезію» до друку навіть сподіватись було важко. Корисними були тут і поради досвідчених, обачних друзів. Зокрема, суттєву допомогу в систематизації, збиранні та переписуванні творів надав Шевченкові Пантелеймон Куліш.

Уже після прибуття Шевченка до Петербурга, 4 квітня 1858 року, керівник тамтешньої друкарні Куліша Д. Каменецький сповістив його, що Пантелеймон Олександрович переписав (окрім «Єретика») всі поезії, що передбачалися до друку в майбутньому виданні. Того ж самого дня Тарас Григорович записав у щоденнику: «Нужно будет сделать выбор и приступить к изданию». «Но как мне приступить к изданию?» — запитує сам себе поет. І це воістину було питання питань: адже попри те, що настали вже нібито «ліберальні», «м’якіші» часи — нова, «олександрівська» цензура не була аж настільки терпимішою, ніж стара, «миколаївська».

Були й конкретні поради, приміром, із боку того ж Пантелеймона Куліша. Пропонуючи Шевченку обдумати, в який конкретний спосіб «огласити мирові» свої твори, Куліш просить, «щоб було так охайно да оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипати духовної пашні землякам, а не з половою... Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучше дещо придерж у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобі, ревнуючи по твоїй славі і по красоті нашого голосного слова». А Михайло Максимович, з думкою якого Шевченко, безперечно, рахувався, радив поету пускати в друк тільки такі твори, до яких не могли б причепитися вкрай консервативні цензори, а саме «і ваш гаситель Мацкевич, і московський Безсомикін, а... що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з богом вилежується собі. Як льон добрий».

Принциповим питанням була, поза сумнівом, назва майбутньої книги. І тут — це важливо підкреслити! — Шевченко ухвалив рішення клопотатися про видання поезій «Кобзаря» 1840 року та «Гайдамаків» «під фірмою (назвою. — І. С.). «Поэзия Тараса Шевченко». Тобто він свідомо відкидав обмежені тогочасні уявлення певної частини (навіть освіченого сегменту) суспільства про українську літературу як літературу винятково для простого люду на рівні фольклорних стилізацій; причому це протиставлялося справжній «книжній» літературі для культурної публіки.

Як і вимагалося, поет мусив офіційно звернутися до офіційних жандармських та цензурних інстанцій за відповідним дозволом на видання нової збірки творів (під назвою, ще раз зауважимо, вже не «Кобзар», а «Поэзия Тараса Шевченко»). Цензор Олексій Тройницький (герценівський «Колокол» йменував його «євнухом при друкованій літературі») зажадав неодмінно вилучити той самий вірш, що ним відкривався ще «Кобзар» 1840 року — «Думи мої, думи мої», оскільки цей твір «допускает отдельное от России существование Малороссии», бо там, мовляв, Орел Чорний літає над могилою, сумуючи за ліквідованою козацькою вольницею... Окрім цього, від цензурного «держать и не пущать» постраждали «Вступ» до поеми «Гайдамаки» («Все йде, все минає»), послання Шафарикові та 56 рядків із поеми «Сліпий». І цим, судячи з усього, перелік заборон не обмежувався, бо Шевченко ще дещо раніше писав Максимовичу: «Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармів запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо».

Попередньо Шевченко мав намір видавати свою книжку в друкарні Куліша, зважаючи на активну редакційну допомогу автора «Чорної ради» та на сприяння завідувача друкарні Каменецького. Але обставини склались таким чином, що Тарас Григорович змушений був вдатися до послуг видавця й книгопродавця Д. Кожанчикова. Проблемою проблем, окрім тупої реакційності цензури (цілком можливо, що на силу цензурних утисків вплинули й відомості про підготовку в Лейпцигу нелегального видання «Новые произведения Пушкина и Шевченки», де, зокрема, були опубліковані такі «вибухові» поезії, як «Заповіт», «Розрита могила», «Холодний яр», «Кавказ»), був і пошук необхідних коштів на друкування та випуск збірки. Олександр Кониський, один із найретельніших шевченкових біографів, свого часу писав: «В гурті Тарасових приятелів було немало українських богатирів-дуків, от як, наприклад, Галаган, Тарновський, Сошальський, — таких, що спроможні були на видання «Кобзаря» вийняти кошти з власної кишені так, що кишеня з того не послабшала б і навіть не почула б того. І кожен із них, вдаючи з себе патріота українського, тим самим реально довів би і свій патріотизм, і своє пошанування до Кобзаря-генія і до рідного слова. Потребу видання «Кобзаря» всі вони добачали, а проте ні в кого не простяглася рука дати потрібні кошти. Коли б не трапилося щасливої нагоди і запомоги Платона Симиренка, так річ певна — видання «Кобзаря» не минуло б жмикрутських рук столичних книгарів. Коли Шевченко в липні року 1859 гостював на Україні і був у Платона Симиренка, так останній обіцяв, коли тільки цензура дасть дозвіл, що кошти на «Кобзаря» будуть». І своєї обіцянки дотримався — додамо ми до слів Олександра Кониського (урок сучасним підприємцям!). Побачивши, що на «Кобзарі», пише Кониський, «зазначено: «коштом Платона Симиренка», останній вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, «щоб відала лівша про те, що діє правша»...

Хитрому, вправному в цензурній казуїстиці супротивникові Шевченко протиставив мужність, терплячість — і продуману тактику (без цього було не обійтися!). Його прохання до цензурних властей — це водночас і прагнення познущатися над їхньою тупістю та шовіністичною затятістю, і засіб боротьби (саме так). Нарешті, в середині січня 1860 року, попри всі перепони, було здобуто довгоочікувану перемогу: «Кобзар» побачив світ (цензура змусила-таки відновити попередню назву, від чого Шевченко зовсім не був у захваті). Зміст книги складали 16 творів, котрі друкувалися в 1840 — 1850-х роках, до яких були додані (вперше повністю) «Давидові псалми». Видання відкривалося портретом автора, створеним відомим художником Микешиним, і посвятою Марку Вовчку.

Хоча Шевченко мав усі підстави написати в одному з листів: «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки» — все ж таки це був колосальний здобуток для нашої культури. Поезія генія українського слова підкоряла серця десятків тисяч читачів на землі нашої Вітчизни, ширше того — на теренах усієї Російської імперії та в Європі (чому чимало посприяло зазначене вже лейпцигське видання). З’явилися численні рецензії в провідних петербурзьких газетах та журналах. Журнал «Светоч», анонсуючи вихід збірки творів Шевченка, вказував, що вона витримає безліч видань, бо «ім’я Шевченка стало таким же відомим, як ім’я Пушкіна і Гоголя». А ось слова Миколи Костомарова (написано відразу ж, по гарячих слідах): «Шевченко принадлежит к первоклассным поэтам славянского мира. Его место рядом с Мицкевичем и Пушкиным... У него высказано то, чего, может быть, народ еще не говорил, но что он способен сказать. Он не увлекается прошедшим: оно его занимает только по отношению к настоящему и грядущему ...и великорусс, и поляк, и немец, и француз, если только у него есть поэтическое чутье и теплое, любящее сердце, не останется без влияния от поэзии Шевченко».

Посилаючи «Кобзар» родичу, Варфоломію Шевченку, Тарас Григорович писав: «Пани дуже кривляться на сліпого старця-кобзаря». Проте для небагатих українців це було щось значно більше, ніж просто книжка; за свідченням одного із сучасників, «засмальцьована книжечка переходила з рук до рук, безжально шарпалася, мандруючи з кухні до передпокою: вірші завчалися напам’ять». А, приміром, Пантелеймон Куліш, чиє ставлення до поета було, м’яко кажучи, неоднозначним, надіслав йому листа з такими словами: «Тут бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й Богу моляться».

На схилі років великий Віктор Гюго написав, що «автор — творець книги, а народ — справжній творець її долі». Драматична історія «Кобзаря» 1860 року переконливо підтверджує правдивість цих слів.