Світ повинен це пам’ятати

Жахлива сторінка нашої історії — Голодомор і наслідки цієї трагедії для нації — теми, які «День» веде з почуттям професійного і, головним чином, людського обов’язку. Коли ми починали про це писати, то зіткнулися з майже масовим безпам’ятством, коріння якого в незнанні страхітливої правди про голод 1932—1933 років. Але було й інше безпам’ятство — злобне й агресивне, коли реальність тих років не просто замовчувалася, а навмисно спотворювалася. Але «День» продовжував писати, залучав істориків, учених, письменників (і тут неоцінима роль публікацій і людського темпераменту Джеймса Мейса). Не одразу, але ми зрозуміли, що все це не даремно. Ці статті вплинули на сприйняття українцями своєї власної недавньої історії, на усвідомлення трагедії Голодомору. І коли в 2003 році Джеймс Мейс на сторінках «Дня» запропонував на знак скорботи, покаяння та пам’яті в останню суботу листопада запалити свічку у вікні, то ми були не самотні. Нас — тисячі...

Тепер ці люди (а щороку їх дедалі більше) знають правду, й вона не може не впливати на їхнє життя та вчинки. Не менш, а можливо, й більш важливо, що за ці роки змінилися й наші опоненти (звісно, недалекі радикали, які демонструють надзвичайну нетерпимість до історичної правди, є й понині. Але не про них йдеться). Змінився їхній рівень і якість аргументації. І Голодомор, що й сьогодні відгукується болем у багатьох сім’ях, водночас може бути предметом наукового та суспільного обговорення. Тому ми надаємо слово Михайлу Білецькому, який полемізує з думкою професора Станіслава Кульчицького, висловленою ним у «Дні» в серії публікацій «Чому Сталін нас знищував?».

Запропонована стаття породжена бажанням розібратися в проблемі, порушеній у серії статей професора Станіслава Кульчицкого «Чому Сталін нас знищував?», що продовжує друкуватися в газеті «День» (№№ 192, 197, 202, 207 за 2005 р.). Звісно, для того, щоб повніше розібратися в фактах й аргументації С. Кульчицького, слід би дочекатися публікації всієї серії. Однак, судячи з усього, така публікація може серйозно розтягнутися, а більшість нижчевикладених міркувань, я сподіваюся, може бути цікавою незалежно від цього.

Писати на тему, винесену в заголовок моєї статті, дуже важко з причин, які я зараз викладу.

Знищення голодом українських селян у 1932—1933 рр., безперечно, є однією з найбільших трагедій та одним із найтяжчих і наймасштабніших злочинів у історії людства.

У цій етичній та історичній кваліфікаціях Голодомору, що здаються мені набагато важливішими за все, що ще можна про нього сказати, ми з професором Кульчицьким абсолютно одностайні. Тому я дозволю собі назватися майже повним його однодумцем.

Сходимося ми з ним і ще в одному важливому моменті. Мені, як і йому, огидні політичне лицемірство й ідеологічні спекуляції навколо сьогоднішньої оцінки Голодомору. Насамперед це, звісно, оцінки комуністів, прикладом яких може слугувати заява пана (а для партійних колег — товариша) Симоненка про те, що головними причинами голоду був неврожай, а також викривлення на місцях. У світлі всього, що вже відоме на сьогодні, це не просто чергова брехня, покликана обілити злочини комуністичного режиму, а блюзнірство, наруга над пам’яттю замучених співвітчизників. (До речі, тут напрошується порівняння із заявами наших ультра про те, що в Бабиному Яру нацисти не розстрілювали євреїв.) Розділяю я й оцінки С. Кульчицького спекуляціям «етнічних патріотів» (наведений приклад Левка Лук’яненка), які подають Голодомор як злочини не комуністичного керівництва, а Москви та «московитів».

Виключно важливим в оцінці Голодомору та його наслідків для мене здається ще один момент — пам’ять. Чи пам’ятає сьогодні людство й ми, український народ, про його жертви? Ні, ми про них майже забули. Про це пише й Кульчицький. Щоправда, він посилається на чинники, що можуть слугувати для нас вибаченням. Головний із них — інерція комуністичної пропаганди та комуністичного терору. Автор пише: «Постгеноцидне суспільство — це хворе суспільство». Усе це так. Але пригадаймо два народи, які пережили геноцид і зберегли пам’ять про нього. Це вірмени та євреї. Значна їх частина також жила під комуністичною владою, що прагнула витерти з їхньої пам’яті ці трагедії. Але не тільки сьогодні, а й завжди кожен (повторюю — КОЖЕН) вірменин або єврей пам’ятав про трагедію свого народу та переживав її як особисту. Ми не такі. Доводиться з гіркотою визнати: ми не достойні пам’яті жертв свого народу.

І ось ставиться запитання: а яка юридична кваліфікація Голодомору? Чи підпадає він під поняття геноциду?

Щиро кажучи, на тлі оцінок і проблем, про які йшлося вище, це питання здається мені дуже другорядним. Питанням не для пересічної людини, а для вузького фахівця, юриста-міжнародника. Своєрідним юридичним буквоїдством. Хіба вже так важливо, яким юридичним терміном назвуть жахливий злочин, знищення болісною смертю мільйонів людей? (Власне, з цієї причини на цю тему мені й важко писати.)

Отут і починається моє розходження з професором Кульчицьким. Для нього це вкрай важливе питання. У перших же рядках своєї серії статей він повідомляє, що її можна було б назвати «Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як геноцид», і стверджує: «Завданням істориків має стати доказ наукового, а юристів — правового та політичного висновків про те, що Голодомор був геноцидом».

Із контексту незрозуміло, чи приймає С. Кульчицький це твердження як аксіому, чи формулює як висновок, який аргументуватиме в подальшому тексті. Прочитавши опубліковані чотири з серії статей, я бачу, що він у цьому глибоко переконаний, але не зустрічаю доказів.

Тим часом читач аж ніяк не зобов’язаний вірити на слово в тезу про Голодомор як геноцид. Щоб досягнути своєї мети, автор повинен довести, по-перше, саму цю тезу, а по-друге, важливість його міжнародного визнання.

Я вважаю, що буде доцільним розглядати це питання зовсім в іншій площині:

1. Чи підпадає Голодомор під поняття геноциду, що діє в міжнародному праві?

2. Наскільки адекватне саме поняття геноциду, тобто наскільки визначення його як найтяжчого міжнародного злочину сприяє запобіганню масовим знищенням людей, на зразок багатьох, що ознаменували XX століття?

Розгляду цих питань і присвячений подальший виклад.

Зрозуміло, було б набагато краще, щоб розгляд цих проблем провів компетентний юрист-міжнародник. Але на сьогодні широкій публіці такі розгляди невідомі. Тим часом на цю тему багато пишуть українські політики та публіцисти, які в переважній більшості поділяють позицію С. Кульчицького. В цих умовах автор вважає доречним викласти свою думку, трохи відмінну від поширених.

Для початку невеликий відступ.

Автор хоче нагадати читачеві про різне розуміння слова «геноцид» у звичайній мові та як юридичного терміну. Зазвичай ми вживаємо його як приблизний синонім поняття «масове знищення людей». У цьому значенні Голодомор безумовно є геноцидом. Для тих, хто звик до цього розуміння, сам сумнів в останній тезі виглядає блюзнірством і спробою применшити злочини комуністичного режиму.

Автор закликає читача відмовитися від загальновживаного значення цього слова й пам’ятати, що йдеться про геноцид в юридичному значенні, тобто про юридичний термін. А також пам’ятати про те, що визнання або невизнання того чи іншого масового знищення геноцидом є юридичною оцінкою, прямо не пов’язаною з його моральною, політичною або історичною оцінкою.

Наприклад, російський правозахисник Олександр Гур’янов, який багато зробив для розкриття Катинського злочину і за це нагороджений польським кавалерським хрестом «За заслуги», вважає: «Щодо того, чи вважати Катинь геноцидом, можливі різні думки. Особисто мені здається, що правильніше було б вважати її військовим злочином і злочином проти людства.» Тим часом у самій Польщі переконані: це був геноцид.

Можна пригадати й думку ізраїльського дослідника Голокосту, професора Ієгуди Бауера, який вважає, що Голокост не можна вважати геноцидом, оскільки для цього визначення геноциду дуже слабке.

Сподіваюся, ці приклади дозволять уберегти читача від абсолютизації та фетишизації поняття геноциду.

Визначення геноциду дається в «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. «Під геноцидом розуміються… дії, що їх здійснюють із наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку.»

Основним тут є словосполучення «як таку». Для визнання якогось масового знищення людей геноцидом слід довести, що його організатори знищували людей саме тому, що вони були представниками певної національності, раси або релігії, а не з якоїсь іншої причини.

На сьогодні фахівці та світова громадськість (саме громадськість, а не уряди) загалом одностайно визнали геноцидом доволі обмежену кількість масових злочинів. Найвідоміші з них — знищення вірменів у Туреччині в 1915—1916 рр., єврейський Голокост і знищення нацистами циганів. У всіх трьох випадках не викликає сумніву, що саме національність жертв послугувала причиною їх знищення. Це підтвердили самі кати в численних документах та інструкціях.

Інша справа з Голодомором. Його італійський дослідник професор Андреа Граціозі характеризує ситуацію таким чином: «…Пошуки (істориків. — М.Б. ) стосуються саме геноцидного характеру, якого голод набув в Україні, Північному Кавказі та Казахстані… Я особисто переконаний, що можна цілком упевнено говорити про геноцид… Але на сьогодні серед вчених-істориків не існує цілковитого порозуміння.» («День», № 205, 2005)

Пригадаймо різні доводи, які наводять на підтримку цієї тези. Один із них — безумовна ворожість Сталіна й більшовицької верхівки до того, що вони називали «українським націоналізмом»; заходи на знищення української наукової й художньої інтелігенції. Те саме відбувалося й в інших національних республіках, але, мабуть, в Україні максимально; порівняти повинні історики. Ймовірно, найсуттєвіший довід — територія, на якій відбувалося знищення людей голодом. За твердженням С. Кульчицького, це кілька областей України, а також населена українцями Кубань. (Часто в тому ж контексті називають і Казахстан.) Ці й інші вагомі аргументи привели до того, що кілька міжнародних комісій і урядових структур різних країн визнали Голодомор геноцидом (приклади наведені С. Кульчицьким).

Є цікавою характеристика Голодомору, надана самими С. Кульчицьким: «Сталін цілеспрямовано знищував сільське населення двох радянських адміністративно-політичних утворень, у яких чисельно переважали українці». При цьому він підкреслено відмежовується від тих своїх однодумців, які формулюють мету інакше: Сталін знищував українців. Із погляду Кульчицького, проблема доказу геноцидного характеру Голодомору полягає в тому, щоб довести цілеспрямованість дій влади з його організації: «Нам залишається переконати росіян у тому, що український голод був наслідком не тільки репресивних заготовок, а й відмінно організованої конфіскації всіх продовольчих запасів у селян».

Я цілком погоджуюся з поданою вище характеристикою Голодомору. Однак сумніваюся в тому, що її достатньо для визнання його геноцидом. На мій погляд, за значенням визначення, для цього треба було б довести, що українських селян знищували саме як українців, а не як селян, не як жителів певної території чи за якось іншою подібною ознакою. Але практично всі серйозні дослідники, в тому числі й Кульчицький (див. попередній абзац), погоджуються з тим, що знищення проводилося не за національною ознакою. Для позпочинання Голодомору Сталін мав багато підстав. Наприклад, для реалізації політики колективізації було вельми вигідно знищити «як клас» найпрацьовитіше селянство, а саме таке було на цих землях. Був привід превентивного терору — знищення всіх, щоб надовго паралізувати страхом волю решти.

Мені здається, що вищезгадані аргументи за визнання Голодомору геноцидом досить вагомі, але їх не можна вважати абсолютними. Іншими словами, одні дослідники можуть вважати їх достатніми, другі — ні. Мабуть, саме цю відмінність можливих думок і мав на увазі професор Граціозі, який схиляється класифікувати Голодомор як геноцид, але, на відміну від С. Кульчицького, не наполягає на винятковій значущості такої класифікації.

У цьому відмінність Голодомору від трьох вищеперерахованих геноцидів. Мабуть, запитання С. Кульчицького «Чому Сталін нас знищував?» назавжди залишиться без однозначної відповіді. На відміну від молодотурків і нацистів, більшовицькі кати не залишали документів із мотивуваннями. Це була більш витончена та більш лицемірна практика.

Перейдемо до питання про оцінку Голодомору світовою спільнотою. Головний документ тут — спільна заява про Голодомор в Україні, підписана в листопаді 2003 року делегаціями України, Росії, США, Канади, Італії (від імені ЄС) та кількох інших країн і зареєстрована як офіційний документ Генеральної Асамблеї ООН. У документі вперше в історії ООН Голодомор в Україні визнається трагедією, спричиненою діями тоталітарного режиму. Того ж року резолюції (або декларації) із засудженням Голодомору прийняли Конгрес США, сенати Аргентини й Австралії, парламенти інших країн. У жодному з цих документів термін «геноцид» не використовувався.

Тим часом міжнародне визнання Голодомору геноцидом стало однією з цілей державної політики України. Воно зафіксоване, зокрема, в нещодавньому (від 4 листопада цього року) указі Президента Ющенка. Наскільки реалістична ця мета?

Звісна річ, для такого визнання вагомість наукових і юридичних аргументів відіграє третьорядну роль — рішення приймають, зважаючи на політичні міркування. Прикладом може слугувати геноцид вірменів, за всієї своєї незаперечності визнаний поки що 14-ма державами. Причина зрозуміла — інші не хочуть сваритися з Туреччиною, яка противиться цьому. Читачу пропонується вгадати: чи визнала геноцид вірменів Україна?

Аналогічна ситуація складається й із Голодомором, визнанню якого геноцидом категорично противиться Росія. Причини цього викладені в статті професора Граціозі, і я продовжу його думку. На Росію як правонаступницю СРСР у разі такого визнання лягає, принаймні, моральна відповідальність за геноцид. Про цю відповідальність уже з набагато більшими підставами зможуть тоді нагадувати, м’яко кажучи, не дуже дружні їй політики не тільки в Україні, а й в інших навколишніх країнах. Голодомор дедалі частіше розглядатимуть у контексті «злочину Росії проти України й інших народів». (Приклад такого розгляду в нас дають не тільки згадувані в цій серії Л. Лук’яненко й І. Драч, але й багато їхніх однодумців.) А тому країни, які дорожать відносинами з Росією, включаючи, найвірогідніше, і США, не визнаватимуть Голодомор геноцидом. Тим паче, що для відмови від такого визнання є достатні підстави. Зроблять це насамперед ті з сусідів Росії, які люблять її дратувати й роблять на цьому політику, наприклад, Грузія Саакашвілі. І такі визнання набудуть характеру не дуже серйозної антиросійської кампанії.

Тому активізація дипломатичних зусиль України в цьому напрямі може дати результат, протилежний поставленій меті: Україна виглядатиме країною, яка спекулює на своїй трагедії і трактує її не цілком адекватно в політичних цілях. Тож здається, що педалювання кампанії з визнання Голодомору геноцидом не в інтересах України. Шанси на її успіх нульові. І зовсім недоречні час від часу оголошувані політиками та журналістами претензії до українських дипломатів, що вони мало для цього роблять.

На мій погляд, привертати увагу міжнародної громадськості до Голодомору необхідно. Щоб він назавжди міцно увійшов у колективну пам’ять людства. Але головна роль у цьому сьогодні належить історикам, письменникам, мислителям. Зафіксовувати в міжнародних документах є сенс тільки одностайно прийняті ними оцінки.

Чи часто згадують євреї, що Голокост визнаний геноцидом? Думаю, ні. Для них Голокост — унікальне явище, й ім’я, що несе пам’ять про його унікальність, увійшло в мови всього світу. Я би хотів, щоб у них зайняло своє місце таке ж українське слово «Голодомор».

Отже, ми зіткнулися з такою ситуацією. Наявний очевидний жахливий злочин, знищення мільйонів людей, а правомірність застосування до нього поняття «геноцид» залишається під питанням. Це не повинне дивувати, якщо ми пригадаємо, що існує безліч таких самих жахливих злочинів, які явно не підпадають під поняття геноциду. Вони разом із геноцидом визначили обличчя XX століття, а за загальною кількістю жертв навіть перевершують його. Це насамперед майже всі злочини комуністичного режиму в СРСР: «ліквідація куркульства як класу» (наслідком чого стало його фізичне знищення); знищення величезних соціальних верств — дворянства, духовенства тощо; масовий превентивний терор; чистка армії і багато іншого. Адже в усіх цих випадках репресії відбувалися аж ніяк не за національною ознакою. До геноциду можна зарахувати хіба що масові депортації воєнного часу. Не підпадає під поняття геноциду й терор Пол Пота в Кампучії, в ході якого були знищені три з восьми мільйонів кампучійців — на сьогодні, здається, у відсотковому відношенні — рекорд; там також знищували представників своєї нації.

Адже безпосереднє етичне почуття підказує: з погляду совісті всі ці злочини — геноцид вірменів, Голодомор, масовий терор у СРСР, Голокост, терор Пол Пота — явища одного порядку. Їм одне місце в історії. Їхні жертви повинні бути однаково вшановані, а організатори та виконавці прокляті навіки. Їм треба однаково запобігати в майбутньому й однаково визначити як найтяжчі злочини. І якщо, боронь Боже, подібне їм повториться, їхні організатори та виконавці повинні однаково постати перед судом світової спільноти.

Як ми бачимо, введення в міжнародне право поняття «геноцид» не вирішує цього завдання. Крім усього, це поняття неконструктивне: на перше місце виходять нарівні з фактом злочину та його навмисністю ще й поставлені при цьому цілі, які часто, як у нашому випадку, неможливо однозначно встановити.

Обмеженість поняття «геноцид» має історичні причини. Воно розроблялося та вводилося в роки Другої світової війни і безпосередньо після неї. Тоді світова спільнота дізналася тільки про один різновид масового знищення — за етнічною й расовою ознакою: вірмени, євреї, цигани. Про комуністичний терор у СРСР, що мав зовсім інший характер, нагадували окремі боязкі голоси, яким світ не хотів вірити. Проблема масового знищення за етнічною ознакою здавалася єдино актуальною. На такі уявлення й спирався автор концепції геноциду польський юрист єврейського походження Рафал Лемкін. Етимологічно етнічна ознака безпосередньо входить у винайдений ним термін: він складений із грецького «genos» (раса, плем’я) та латинського «cide» (вбивство). Утім, у перших варіантах визначення давалося ширше. В обвинувальному вироку на Нюрнберзькому процесі від 6 жовтня 1945 р. підсудних обвинувачували в «умисному й систематичному геноциді, тобто винищуванні расових і національних груп цивільного населення деяких окупованих територій із метою знищення певних рас або класів, а також національних, расових або релігійних груп, особливо євреїв, поляків, циганів й інших» (виокремлено мною. — М. Б. ). Прийняття самої Конвенції про запобігання геноциду відбувалося в ООН досить складно. Як це з’ясувалося сьогодні, радянська делегація зробила все, щоб претензії щодо неї не можна було висунути СРСР навіть у випадку, якщо про його злочини стане відомо. Під її тиском із визначення викинули згадку про «соціальні групи» та про «культурно- національний геноцид». Щоправда, одна радянська пропозиція не пройшла: вона полягала в тому, щоб прив’язати геноцид виключно до ідеології фашизму. Загалом, як пише згадуваний Ієгуда Бауер: «У будь-якому випадку Конвенція ООН є абсолютно довільним документом, що з’явився внаслідок запеклих суперечок між делегатами країн-членів ООН. Фактично немає чіткого визначення геноциду…»

Наш розгляд привів до необхідності проаналізувати дещо ширші питання міжнародного права. Автор попереджає, що не є в цьому питанні фахівцем і може не врахувати деяких моментів через незнання. Але почавши розбиратися, говорити про це доводиться.

Звісно, виникає запитання. А чи існує в міжнародному праві поняття, під яке підпадають масові злочини, які ми перераховували? Чи не варто вимагати міжнародного визнання Голодомору як саме такого злочину?

Так, таке поняття існує. Це поняття злочину проти людства (іноді кажуть «проти людяності» — це два переклади початкового англійського «humanity»). За оцінкою юристів, неявно його ввели у II і IV Гаазьких конвенціях про закони та звичаї сухопутної війни (відповідно в 1899 і 1907 рр.), що проголосили необхідність дотримуватися «законів людяності» в ході збройних конфліктів. У явному вигляді воно зафіксоване в документах Нюрнберзького трибуналу 1945 р. і пізніше увійшло до низки національних законодавств. Мабуть, найактуальніше його визначення в Римському статуті Міжнародного кримінального суду від 2003 р. Юрисдикція цього суду поширюється на найсерйозніші злочини, що стосуються міжнародної спільноти загалом. Вказані чотири види таких злочинів: геноцид, злочини проти людства, військові злочини, агресія. Злочин проти людства визначений як «дії, пов’язані зі свідомим поширеним або систематичним нападом (attack) на цивільне населення», а саме: вбивство, винищування, поневолення, депортація, ув’язнення, тортури та низка інших.

Під таке широке визначення явно підпадають і Голодомор, й інші згадувані раніше злочини. Однак це поняття явно слабше за поняття геноциду в низці відносин.

Насамперед, в обвинувальній потужності. Одна річ: «дії з наміром знищити національну, расову або релігійну групу». І зовсім інша: «напад на цивільне населення», що означає не обов’язково «винищування», але й, наприклад, «сексуальне рабство та примушення до проституції».

По-різному сприйняті ці поняття й у масовій свідомості. Для пересічної людини, враховуючи пересічного політика, тобто не юриста, «геноцид» звучить набагато вагоміше.

Розрізнений авторитет й інституцій, які займаються цими проблемами, і прийнятих ними документів. Злочинами проти людства після Нюрнберзького трибуналу займався тільки маловідомий пересічному громадянинові Міжнародний кримінальний суд. А Конвенцію про запобігання геноциду прийняла Організація Об’єднаних Націй, що слугує уособленням всього людства, причому в яких висловах! «Договірні сторони (тобто практично всі держави. — М. Б. ) підтверджують, що геноцид, попри те, скоєний він у мирний чи воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати запобіжних заходів і карати за його здійснення.» Угод подібного рівня про злочини проти людства немає.

Не дивно, що держави так вимагають визнання злочинів проти своїх народів геноцидом, і про кожне таке визнання з боку будь- якої держави (подія досить рідкісна) широко оголошує світова преса. Тим часом я взагалі не чув, щоб якась держава офіційно визнала деякі дії злочином проти людства. Це робить Міжнародний кримінальний суд в окремих випадках, менш масштабних, аніж Голодомор або Голокост.

Можливо, Україні варто проявити ініціативу саме тут і поставити питання про визнання Голодомору злочином проти людства. Адже головне в тому, щоб світ пам’ятав про страхіття Голодомору, а за всієї недостатності цього поняття, таке визнання було б кроком до цієї мети. Так само, як істотним кроком були декларації ООН і парламентів 2003 року.

Помітну увагу до проблеми злочинів проти людства виявляє громадськість. Так, британська «Вільна енциклопедія» (Wikipedia) наводить список із майже 50 діянь XX століття, що «розглядаються як злочини проти людства» (alleged crimes against humanity). (Мабуть, слово «alleged» підкреслює, що внесення до цього списку не має формально юридичного характеру.) У цьому списку є і Голодомор, і ГУЛАГ, і бомбардування Дрездена, і теракт 11 вересня. І, хай як це дивно, геноцид вірменів і Голокост, хоча Статут Міжнародного суду розмежував цей рід злочинів і геноцид.

Тут автор висловить свою думку пересічної людини та громадянина, хоч і знає, що її не почують. На мою думку, для запобігання подібним масштабним і жахливим злочинам міжнародне право має потребу у введенні поняття, такого ж вагомого, але більш загального, аніж геноцид. Воно має охоплювати свідоме масове знищення людей за ознакою приналежності до етнічної, расової, релігійної, мовної, станової, майнової або будь-якої іншої соціальної групи, здійснюване безвідносно до індивідуальних дій жертв. Такі дії повинні бути охарактеризовані як найтяжчі злочини проти людства. Це має бути зафіксоване у відповідній конвенції Організації Об’єднаних Націй, аналогічній Конвенції про запобігання геноциду, що містить зобов’язання протидіяти цим злочинам, притягуючи до суду їхніх організаторів і учасників без строку давності. І дуже важливий момент — треба добитися, щоб це поняття звучало в суспільній свідомості так само вагомо, як і геноцид.

Таким чином була б вирішена і проблема юридичної кваліфікації Голодомору.

На закінчення повторимо основні положення цієї статті.

1. Голодомор 1932—1933 рр. є одним із найжахливіших злочинів у історії людства.

2. На запитання, чи підпадає Голодомор під юридичне визначення геноциду, не можна однозначно відповісти у зв’язку з неконструктивністю цього поняття.

3. Для того, щоб світова спільнота могла краще протидіяти масовим знищенням людей, на зразок тих, що відбувалися в XX столітті, треба закріпити в міжнародному праві поняття, таке саме вагоме, але більш загальне, ніж геноцид, забезпечивши запобіжні заходи цьому злочину.

БІЛЕЦЬКИЙ Михайло Іванович (народився 1935 року) — математик і політолог, кандидат фізико-математичних наук. Відрахований із 5-го курсу механіко-математичного факультету Московського університету ім. Ломоносова з політичних міркувань (1956). Закінчив Єреванський університет (1959) й аспірантуру Математичного інституту АН СРСР (Москва) (1965). Працював у Інституті кібернетики АН УРСР і в Київському університеті ім. Шевченка. Звільнений із КДУ (1973) у зв’язку з підписанням листа-протесту. З 1992 року працює як політолог, експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології. Деякі з робіт — див. www.analitik.org.ua.