Світло й тіні Другого Риму

Повернутись до витоків — це глибинна духовна потреба. Потреба людини і цілого народу. Це спрага, яку конче необхідно втамувати: дізнатися, звідки постав мій рід, моє місто, зрештою, моя нація. Адже, якщо, як писав поет, «зірки світили людям і до нас», і не від нас, грішних і улюблених, встановився порядок речей на Землі, а за десятки, сотні поколінь до нас — то, хай би як стрімко текла Ріка Часу, все одно нам нічого не збагнути в цьому світі, якщо ми не відшукаємо витоків цієї Ріки. Бо це також і наші витоки, розуміємо ми це чи ні. До того ж, хтозна, може, якраз знання історії (вкупі з осягненням високої літератури та філософії) допоможе нам знайти вихід із сьогоденного лабіринту нерозв’язних проблем. Адже, трапляється, для того, щоб знайти вихід — треба усвідомити, де саме колись був вхід!

Наші витоки — у духовному Всесвіті Київської Русі. Ця думка, здається, вже мало в кого викликає заперечення. А ось інша теза, котра тісно пов’язана із щойно наведеною, а саме: культуру й політику Давньої Руси-України дуже важко зрозуміти без знання історії, інтелектуального життя, моралі та реальної політичної практики (без міфів) потужної південної сусідки Руси, світової, без перебільшення, держави — Візантійської імперії — ця теза зовсім не є загальновизнаною. А тим часом це справді так. Славетним керманичам Русі — й Ользі, й Святославу, і Володимиру Великому, і Ярославу Мудрому (на ньому ми зупинимося окремо й докладно, але трохи згодом), і Володимиру Мономаху — доводилось діяти, перебуваючи у потужному «силовому полі» Візантії. Ця імперія, котра йменувала себе Другим Римом (і мала на це певні підстави), котра вважала «варварами» усі сусідні народи й одверто зневажала їх (слов’ян у тому числі), — суттєво впливала на життя нашої Вітчизни 1200, 1100, 1000, 900 років тому.

Імперія втрачала з плином століть свою військову міць, її територія з кожним віком скорочувалась, ніби бальзаківська «шагренева шкіра» (аж поки у 1453 році колишня «столиця світу», Константинополь-Царгород, не була завойована турками, які стрімко створювали свою імперію). Проте слід в історії Давньої України (так само, як і в історії Московії — очевидно, ще значно більшою мірою!) Візантія, її культура, традиції, її фантастичний блиск та її чорна злиденність, її духовність, водночас і справді гуманістична, й підступна, антилюдяна, залишила дуже й дуже помітний. І той величезний за значенням факт, що саме звідти, з Візантії (очевидно, через посередництво болгарської православної культури того давнього часу, і це дуже суттєво), до нас на Русь прийшло «християнство східного обряду» — це тільки «верхівка» айсберга. Отже, нам, читачу, бодай необхідно поговорити про Візантію. Якщо завгодно, «повернутись до Царгорода». Щоб зрозуміти не чиюсь чужу — власну, рідну історію і культуру.

Історія Візантії як середньовічної грецькомовної держави, власне, розпочалась ще в IV ст. н. е., після розділення Давньої Римської Імперії цезарів (Першого Риму), на Західну Римську Імперію (впала під тиском «варварів» у V ст.) та Східну Імперію (Візантію, існувала з середини IV ст. до 1453 року, тобто понад 1000 років; при цьому останні 250 років своєї історії перебувала у колосальній системній кризі). Причому Східна Римська Імперія була названа Візантією лише в працях західноєвропейських гуманістів ХVI ст., тобто вже після її загибелі та падіння. Самі ж мешканці Константинополя (нагадаємо, місто назване на честь римського імператора Константина Великого (313–337 р. р.), який зробив християнство державною релігією Імперії, тоді ще єдиної) йменували свою столицю і державу «Новим (або Другим) Римом», а себе — «ромеями». Вони обґрунтовували це тим, що Римська імперія не просто зникла й поступила місцем Візантійській імперії, а перетворилась, «переросла» в останню. Тобто візантійці-ромеї вважали себе спадкоємцями єдиної та безперервної традиції державності, що в ній часові рубежі між римською античністю та візантійським середньовіччям були, на їхній погляд, незначною умовністю.

Якщо ж говорити про візантійську культуру, то її основні елементи почали формуватись ще при згаданому імператорові Константині Великому, засновникові столиці Східної Римської Імперії; систематичний розвиток вона отримала за доби правління Юстиніана Великого (527–565 рр.). У часи ж правління Македонської династії (IX–XI стст., епоха Ігоря, Святослава, Володимира Хрестителя та Ярослава Мудрого) «візантинізм» як дуже складне духовно-історичне утворення сягнув апогею свого розвитку та конкретного втілення. Фахівці з історії та культури дають доволі різні визначення «візантинізму», зокрема, й таке: це поєднання християнізованого східного еллінізму (тобто вплив античної культури Давньої Греції, поза сумнівом, був відчутним) та християнізованої ромейської культури з іудейською, іранською та певними елементами слов’янських й германських культур. Отакий воістину унікальний сплав!

КАРТА КОРДОНІВ ВІЗАНТІЇ — НЕ В ЧАСИ ЇЇ НАЙБІЛЬШОГО РОЗКВІТУ, А В ДОБУ НАЙТІСНІШИХ КОНТАКТІВ ІЗ КИЇВСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ (ІХ–ХІ СТСТ.) / ФОТО З САЙТА DERGACHEV.RU

Населення Візантійської імперії було надзвичайно різноманітним. На території однієї держави жили греки, слов’яни, римляни, вірмени, грузини, іллірійці, фракійці, євреї, копти... і ще безліч народів. Така особливість візантійського законодавства, як відсутність офіційного, законом встановленого порядку передачі імператорського престолу в спадок (так було аж до другої половини ХІІ ст.), відкривала доступ до імператорської корони багатьом честолюбцям та енергійним людям. Історія Імперії засвідчує, що найвищу владу в цій світовій державі перебирали не лише греки, але й римляни, слов’яни, вірмени, навіть перси по крові, що престол посідали не лише аристократичні грецькі родини (такі, як Палеологи, Комніни, Мономахи, Дуки), але й особи «низького» походження.

Дуже важливо уявити собі особливості політичної системи Візантійської держави (це породить потужне «відлуння» не так в історії Київської Руси, як в історії Московії — Російської імперії — СРСР — сучасної Російської Імперії!). Отже, найважливішою засадою політичного «візантинізму» була «високорозвинена» (з їхнього погляду) державність, побудована на ідеї абсолютної авторитарності, на беззастережному підпорядкуванні окремої людської особи тоталітарній державі (агов, російське «євразійство»! Адже Візантія була стовідсотково «євразійською» імперією). Конкретною формою існування візантійської авторитарності («автократор» — по-грецькому «самовладець» або ж «самодержець»; саме це звання мали деспоти і в Санкт-Петербурзі, і в Константинополі, і в Москві) стала дуже складна система адміністративної бюрократії (!), котра була побудована на ієрархічному розподілі на посади й чини. Візантійська «табель про ранги» нараховувала 72 посади, від дрібного «клерка» до вищих людей у державі; навіть відповідний документ Петра І був у рази меншим за обсягом...

А ще «візантинізм» — це якнайтісніший союз держави та церкви (запам’ятаємо це!). Причому абсолютно домінувала держава. Візантійські імператори систематично, впродовж століть, втручалися у церковне життя (між іншим, їх коронування на царство часто супроводжувалось присвоєнням титулу «святий»), часто виступали як арбітри в церковних дискусіях, скликали церковні собори, брали активну участь у їхніх засіданнях, впливали на ті чи інші рішення. Тобто фактично церква визнавала імператорів ще й первосвящениками. Але це фактично; офіційно ж візантійська церква за своїми законами та канонами була «незалежною» та «цілком вільною», бо право церкви на самостійність теоретично ніколи не оскаржувалось імператорами або законами імперії (теж візантійське лицемірство!).

На думку багатьох сучасних авторитетних візантологів, серед головних особливостей, які відрізняли культуру Візантії від сучасної їй середньовічної культури Західної Європи, були, в тому числі, такі: а) тривале та стійке збереження античних, точніше, пізньоантичних, традицій; б) дуже інтенсивний вплив цивілізацій народів Сходу (Сирія, Палестина, Іран, Єгипет, араби тощо); в) вплив християнства, але в його особливій православній (східній) формі; г) абсолютне панування імперської державної доктрини. Враховуючи той беззаперечний вплив візантійської політичної системи й культури на Давню Русь, що про нього вже не раз говорилось, оці міркування істориків, щонайменше, заслуговують на серйозну увагу.

Київська Русь не могла не бути залученою до контактів із Візантією з найдавніших часів свого існування. Адже свої досягнення (вони були, й чималі) в царині літератури, мистецтва, науки, політики Візантія прагнула (в міру своїх можливостей) культивувати — не обов’язково насаджувати силою — серед сусідніх народів (адже ті, на зверхній погляд імператорів, всі були «варварами»; такими визнавались, зокрема, і християни «західного», римського, обряду). І не можна заперечувати той факт, що багато найцінніших пам’яток літератури (і античної, і давньохристиянської) дійшли до нашого часу лише тому, що були збережені у візантійських архівосховищах. Це є безперечною заслугою Константинополя перед духовною історією цілої Європи.

Взагалі, контраст між «світлом» та «тінню» Візантійської держави просто вражає. Колосальні ринки столиці (товари з усього світу, і, між іншим, не лише килими, зброя, хутра, срібло, віск, мед, зерно, шовк, вина, прянощі, тощо — але й раби), найвища майстерність ремісників (ювелірів, ткачів, зброярів, майстрів, що виробляють предмети розкоші...), найбільший у світі порт, де постійно можна побачити судна з усіх країн Заходу та Сходу, потужні кам’яні мури фортеці, виняткової краси будинки міста, Свята Софія — воістину чудо світу (про неї ми згодом поговоримо) — все це буквально сліпило очі прибульцям з інших держав. А, з іншого боку, за цим незабутнім фасадом — шалена гонитва за золотом, чинами, прибутковими й престижними посадами, пенсіями (вже були!). Ось що характеризує тодішню «еліту» Візантії, її «вищий світ». І ще — рідкісна підступність, лукавство (вже не «візантинізм», а, сказати б, «візантійщина»). Про це варто поговорити окремо.

«Коронним» прийомом візантійської дипломатії, приміром, була політика тимчасових союзів. Коли імперії загрожували одразу декілька зовнішніх ворогів і війна могла «спалахнути» одразу в декількох місцях, візантійський уряд ціною певних (траплялось, суттєвих) жертв і поступок поспішав укласти з однією зі сторін мир, аби усі свої сили спрямувати супроти іншої ворожої сторони, або ж намагався (іще краще!) шляхом дипломатичних підступів розсварити своїх супротивників й нацькувати їх один на одного. Це повною мірою стосувалося і слов’янських народів. Історія Візантії свідчить, що часто імператори, розуміючи неможливість успішної боротьби, вирішували укладати зі слов’янами договори (як-от імператор Василій ІІ із Київським князем Володимиром Святим у 987–988 роках), вбачаючи в них зручніший та безпечніший політичний вихід. Слов’ян (а згодом і варягів) стали приймати до візантійського війська, а коли перед імперією поставали проблеми заселення нових колоній, то найбільш доброзичливо приймались саме слов’янські колоністи.

Візантійці блискуче вміли підступно обманути чужоземців, а особливо — іноземних послів. Сил і засобів для цього не шкодували. Дипломати імперії були спроможні розумно й тонко оцінити потребу в якому-небудь володарі вельми далекої від «Нового Риму» землі, оцінити можливості впливу на далекого сусіда-»варвара». І якраз саме посольство цього «варвара» з превеликою пишністю й шанобою зустрічати на кордоні імперії. Послів везли до Царгорода через гори й долини, через круті перевали й дном гірських ущелин, везли незвичайним шляхом, а — навмисно — найбільш довгою та незручною дорогою. Про подорожніх турбувались, перед ними ввічливо вибачались за затримку... Посли після цього були щиро переконані в тому, що візантійці — чудові люди, що вони цінують й дуже поважають їхню країну, але шлях до столиці ромеїв є надзвичайно важким, столиця є недоступною і через це, скажімо, воювати з ромеями — то безнадійна справа.

А у столиці, в Царгороді, вміли привітати потрібного посла із небаченою «честю», і, щоб остаточно переконати його у міці Другого Риму, влаштувати грандіозний військовий парад. Година за годиною перед високими послами марширували стрільці й вершники, піхота з важким озброєнням змінювалась на легку кінноту, йшли лучники та загони, озброєні мечами, списоносці... Очі втомлювались спостерігати блиск сталі, строкатість одягу, яскраві прапори легіонів та сяючі обладунки. Вуха нестерпно боліли від войовничих кличів, що ними вітали послів. Чужоземні дипломати й гадки не мали, що перед ними, швидко змінюючи зброю та одяг, безперервно «кружляє» усе та ж сама, спеціально для цього навчена, військова частина. Посольство, ошелешене й втомлене, остаточно пересвідчувалось, що Візантія — казково могутня, й воювати з нею — річ абсолютно безнадійна (проте давні українці таки не раз воювали, і то успішно!).

Це, з дозволу сказати, хитрі «дитячі пустощі» ромеїв. А ось вам, читачу, короткий прецікавий епізод з політичної практики Візантії. У мудрого імператора Константина VII (Порфірорідного) — дія відбувається у другій половині Х століття, за часів Ольги та Святослава — був син Роман. Царствений батько вирішив одружити хлопця — на дівчині казкової краси. Була вона дочкою звичайного константинопольського торговця-корчмаря (такі шлюби траплялися). Звали дівча Анастасо, а при дворі їй дали інше ім’я — Феофано (явлена Богом). Невдовзі Феофано, викликала його на відверту розмову: чи не пора тобі, дорогий мій, займати трон? Ти вже зовсім дорослий! Щоправда, батько — імператор Константин VII — цілком здоровий, йому було 55 років, але ж всяке може трапитись... Невдовзі Феофано приготувала келих червоного вина й попросила Романа пригостити ним батька. Смерть імператора була легкою й миттєвою (дівчина зналася на отрутах добре!). Роман став імператором.

Але це тільки початок оповіді. Довго сидіти на троні Романові не довелось. У столицю з тріумфом повертається славетний полководець Никифор Фока, переможець арабів, — і підкорює серце Феофано. Рішення підступної красуні визріло стрімко. Вона пригостила чоловіка-імператора смачними грибами. Він швидко знепритомнів і в той же день помер. 16 серпня 963 року патріарх Полієвкт коронує Никифора Фоку в соборі Святої Софії, а через місяць — вінчає Никифора та Феофано.

Проте і це ще не все. Зчинився заколот феодалів, котрі хотіли скинути Никифора та його дружину з трону, і цей заколот залізною рукою придушує ще один талановитий полководець (і палкий мужчина, зауважимо!), магістр Іоанн Цимісхій. Іоанн прибуває в столицю, де монарше подружжя щиро дякує йому. Але скоро імператор Никифор став явно побоюватися за своє життя (примушував кухарів пробувати всі без винятку страви — як Іван Грозний та Сталін! — на ніч залишався в укріпленому палаці-фортеці, де спав сам-один на другому поверсі, на першому була посилена особиста охорона, а до царя вів єдиний хід з 1-го поверху через сторожове приміщення). Може, монарх інтуїтивно відчув, що стосунки між «невинною красунею» Феофано та Іоанном Цимісхієм давно перейшли межу церемоніальних?

Але всі заходи безпеки були марними. В ніч на 11 грудня 969 року з вікна другого поверху палацу Никіифора хтось (хто?) спустив на міцній мотузці кошик. На другий поверх у цілковитій тиші в кошику були втягнуті нагору Іоанн Цимісхій та декілька найбільших друзів. Вони знайшли імператора, який спав на ведмежій шкурі біля печі (останнє, що побачив Никифор Фока в своєму житті — це своє імператорське крісло, в якому сидів Цимісхій), і відтяли йому голову. Наступного ж дня Іоанн разом із Феофано з’явився до патріарха Полієвкта і зажадав проголосити себе імператором. Патріарх обурився (мабуть, як християнин...): «Хочеш на царство? В тебе на руках — кров, а ти входиш до Храму Божого!». Іоанн спокійно знизив плечима: «Вбивав не я» — і тут же вказав на «друзів», які стояли поруч. «І взагалі — додав Цимісхій — все це було зроблене за наказом імператриці». Патріарх зрозумів — перед ним новий імператор (збентежених «друзів» тут же взяли під варту й швидко стратили), і, якщо він хоче жити, треба виконувати накази царя. Патріарх тут же зажадав, аби Феофано негайно ув’язнили (як головну винуватицю) і ув’язнили в далекому монастирі, на краю Землі, у Вірменії. Так і зробили. Ось, проте, що трапилось за декілька років: син Феофано, 16-річний Василій (це за нього хрестилась Русь) посилає імператору Іоанну Цимісхію кошик зі свіжими фруктами. Цар вмирає у страшних муках. Імператором стає Василій (та його брат, «ніякий», безвольний Константин)...

***

Ось якого «стратегічного партнера» мимоволі мав наш герой, Ярослав Мудрий, в особі Візантійської імперії (до речі, ромеї зневажливо звали наших предків «скіфами» або «тавроскіфами»). Як вибудовував стосунки з таким сусідом? Про це — в наступному випуску «Історія та Я».