Танці привидів

Друга світова війна, найкровопролитніша з усіх відомих людству, відноситься до тих колосальних трагедій всесвітньої історії, про які завжди дуже важко (неможливо!) буде говорити й писати неупереджено й об’єктивно. Вчені-історики також люди, а людський розум не може прийняти, не може вмістити в собі загибель понад 50 мільйонів людей, концтабори, параноїдальні ідеї расової переваги й національної ненависті... Але саме тому, що історики «також люди», їхня інтерпретація доленосних подій світової історії — й великої, страшної війни 1939 — 1945 років, безумовно, в тому числі! — не вільна й навряд чи коли-небудь буде абсолютно вільною від політичних, соціальних і національних переваг, а навіть і пристрастей (але не хотілося б, щоб від упередженості; тут вже йдеться про професійну сумлінність ученого).

Це, ймовірно, варто передусім мати на увазі, говорячи про таку найскладнішу проблему, як генезис Другої світової війни, причини, що сприяли цьому всесвітньому безумству, інакше кажучи, «таємниця народження» світової війни. Хто відповідальний за те, що сили, які виступають за мир, не змогли, на нещастя людства, запобігти кривавій бойні, яку влаштували агресори? Чому стала можливою найбільша трагедія в історії?

За останні роки особлива увага дослідників була прикута до ганебної угоди двох диктаторів — Гітлера й Сталіна — й до наслідків для долі Європи й світу «пакту Молотова — Ріббентропа» 1939 року. Зайве говорити, яку зловісну роль зіграла ця угода й поділ Східної Європи «на сфери впливу», який відбувся після неї. Але історія не терпить вибіркового підходу; й якщо ми дійсно хочемо отримати всебічне, повне й справедливе уявлення про причини тієї війни, ми просто не маємо права «винести за дужки» й таку (яка справді значно випереджає інші за своїм драматичним впливом на долю миру в Європі!) подію, як Мюнхенська змова Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє, датовану 29 вересня 1938 року.

Тема політичної й моральної відповідальності лідерів класичних західних демократій за потурання агресивним планам Гітлера — тема, що й досі не належить до «приємних» і спричиняє у декого зрозуміле роздратування. Але говорити про це необхідно; бо саме вересня 1938 року існувала ще можливість зупинити нацистського знахабнілого фюрера, й ця можливість, на превеликий жаль, була безповоротно втрачена з вини голів урядів Великої Британії та Франції, які фактично віддали в Мюнхені Чехословаччину на розтерзання Гітлеру. Чи розумів це прем’єр Великої Британії Невілл Чемберлен, який гучно заявив після повернення з Мюнхена: «Я привіз мир для майбутніх поколінь»!? Події, які відбувалися в Європі восени 1938 року, в найвищій мірі повчальні для історії. Осмислення цих подій (і політико-філософське, й політико-психологічне) у світлі реалій 2006 року, до яких ми ще коротко повернемося, має неабияку цінність.

Хоча ще восени 1936 року Гітлер дав секретний наказ вищим військовим і штабним керівникам рейху розробити план окупації Чехословаччини, але фюрер вважав за краще завчасно не розкривати своїх справжніх намірів. Прикриттям агресивних устремлінь тирана стала галаслива й цинічна пропагандистська кампанія з «переслідування» й «пригнічення» громадян Чехословаччини німецької національності. Виступаючи 12 вересня 1938 року на черговому шабаші (з’їзді) нацистської партії в Нюрнбергу, Гітлер заявив буквально наступне: «Я не можу й не терпітиму довго жорстоке переслідування німецької меншини в Чехословаччині, в цьому штучному утворенні, створеному союзниками після війни... Ці пригноблені чехами наші брати за расою й кров’ю будуть звільнені!»

Гітлер нахабно брехав — і знав, що бреше! — про «переслідування» судетських німців. Проте права західна преса стала тиражувати цю брехню. Так респектабельна лондонська «Таймс» закликала тими днями зробити Чехословаччину «більш однорідною державою шляхом відсікання від неї околичних районів із чужим населенням, яке дотичне до тієї національності, з якою воно об’єднане расовою приналежністю». У перекладі на більш виразну мову йшлося про згоду з нацистською окупацією тієї частини Чехословаччини (найбільш, наголосимо, розвиненої в промисловому відношенні, важливої з погляду оборонного й стратегічного!), де більшість складало німецьке (потім, це дуже цікаво, Геббельс уточнив: і німецькомовне!) населення. До речі, з чого б це праволіберальна «Таймс» заговорила тоді про «расову» приналежність?!

А ось думка паризької газети «Тан» (16 вересня 1938 року), впливового органу політичного й фінансового «істеблішменту»: «Чи потрібно заради порятунку Чехословаччини підпалювати весь світ і прирікати на загибель мільйони французів?» Запитання гранично цинічне; газету зовсім не бентежило, що Франція й Чехословаччина ще з 1934 року були пов’язані політичним і військовим союзом. Дорого заплатили правлячі кола Заходу за цю фатальну егоїстичну сліпоту! Читаючи подібне, Гітлер відчував, як бальзам ллється на його душу; його все більше опановувала впевненість у власній безкарності й всесиллі.

Гітлер зрозумів, з якими убогими й боязкими політиками має справу. А ось чи зрозуміли Чемберлен і Даладьє, хто такий Гітлер? Чи зрозуміли вони, що до диктаторів тоталітарного ґатунку (як Гітлер) жодним чином не можна застосовувати критерії цивілізованої політики на кшталт: «Адже Гітлер не божевільний і чудово розуміє, що...»? Але ці лідери західної демократії бачили лише те, що хотіли бачити, що їм «комфортно» було бачити (чи не це є хронічною хворобою й сучасних українських політиків вищого рівня?), і тому вірили Гітлеру — відомі слова Чемберлена: «Я пересвідчився, що пану Гітлеру можна довіряти». І, більше того, дозволяли собі давати президенту Чехословаччини Едуарду Бенешу (чия політика «багатовекторності» й балансування між Сходом і Заходом дивно нагадує сучасне українське «ноу-хау») «дружні поради» прийняти вимоги Гітлера.

Природно, фюрер, який довірив, що він може все, ще більше нахабнів. Він апелював до етнічних німців у Судетах і німецькомовних(!) громадян Чехословаччини (особливо до знедолених і безробітних), переконуючи їх, що лише «входження до складу Рейху відкриє шлях до кращих часів». Приймаючи в себе фюрера судетських німців Конрада Генлейна, він заявив йому: «Ось ваша тактика: увесь час вимагати так багато, щоб ніколи не задовольнятися!» (Генлейн саме так і чинив). Цікава послідовність вимог, що пред’являються Гітлером до Праги: спочатку автономія тих районів країни, де переважає німецьке й німецькомовне населення, потім — зміна зовнішньої політики держави й, нарешті, однозначне приєднання до Рейху.

«Принципова» позиція Чемберлена полягала в тому, що британський прем’єр двічі літав на зустріч із Гітлером (читач сам оцінить заяву лондонського лідера, зроблену 22 вересня 1938-го й адресовану нацистському вождю: «Пане рейхсканцлере! Я відчуваю впевненість, що ви зможете в Чехословаччині досягнути всього найголовнішого без війни й без гаяння часу!»), потім ділився з пресою своїми кошмарами («Я уявляю собі дощ бомб над Парижем... Ми не виграємо цю війну») і, нарешті, 29 вересня 1938 року капітулював разом із Даладьє в Мюнхені.

Згідно з договором Чехословаччина позбавлялася не лише частини території — країна втратила половину важкої промисловості, 70% електроенергії, 70% чорної металургії, основні оборонні укріплення... Економічний і військовий потенціал держави звалився без єдиного пострілу. І, головне, повторимося, відтепер Гітлер повірив, що дійсно може все. Перед відльотом до Мюнхена, 28 вересня, Чемберлен виступав у парламенті. Вислухавши його «миротворчу» промову («Я готовий пожертвувати всім, лише б не почалася війна. І я вірю абсолютно, що ми уникнемо цієї війни на конференції в Мюнхені!»), депутати прийшли в нестримне захоплення. Люди бурхливо аплодували, кричали, кидали в повітря свої папери (адже ще напередодні король Георг VI підписав наказ про мобілізацію, і тут — надія...). Пролунав крик: «Дякуємо Богу, що в нас такий прем’єр-міністр!»; член королівської родини принцеса Мері від радості розридалася. Але серед депутатів був огрядний 64-річний чоловік, який демонстративно й похмуро мовчав, який явно не схвалював того, що відбувається. Це був Уїнстон Черчилль. Саме він, очоливши через півтора року уряд у момент смертельної небезпеки для нації, заявив: «Ми, британці, будемо битися до останнього подиху на суші, в небі й на морі, але не капітулюємо перед Гітлером». Але це вже — інша розповідь...

Шановний читачу! Мюнхенська операція, при всьому драматизмі цього сюжету, можливо, представляла б чисто академічний інтерес, якби не були ми свідками того, на яку дорогу (поки що «лише» авторитарну, ксенофобську, адже «ще не вечір» — Гітлер 1934 року також ще не вставав на шлях військової агресії, не влаштовував єврейських погромів) поступово стають високі політики сусідньої з нами держави, отруєні (частина керівництва, але й, на превелике нещастя, чимала частина народу) злобними реваншистськими «надідеями» про «ображену велич Росії, її «приниження», «розвал величезної славної держави СРСР — унаслідок зради Горбачова та Єльцина» й т.д. (до речі, Гітлер також із піною на губах кричав, що Німеччина програла війну в листопаді 1918 року лише через зраду лівих та євреїв: теорія «удару ножем у спину»!). І якби ми не були знову свідками того, як дехто в цивілізованій Європі хоче «утихомирити» агресорів (поки що — економічних агресорів). Пам’ятаймо, читачу: дорога до Освенцима пролягла через Мюнхен!