Тарас Шевченко і українська аристократія

Закінчення. Початок читайте «День» №137-138, 142-143

Творчість Т.Г.Шевченка, його громадсько-політична діяльність відіграли виняткову роль в українському русі. Стихійні процеси національного відродження, пов’язані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у поезії Т.Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І.Франко, від часів Катерини II у кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців (згадаймо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті Гоголя та ін.). В об’єднаннях російських письменників 1840-х років українців уже немає, натомість українські письменники гуртуються навколо Шевченка, під його могутнім впливом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко чітко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла істотно впливати на народ у цілому, зрушити його з кайданів соціального й національного поневолення. Лише велич Шевченкового духу, незрівняного поетичного слова, всеохоплююча історична програма, покладена в його основу, об’єднала всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну. Як видатний політичний мислитель, Шевченко краще, ніж будь-хто з його оточення і сучасників, усвідомлював, що українська нація включає в себе представників усіх класів, у тому числі й дворянсько-шляхетську верству.

У 1840 р. був видрукований Шевченків «Кобзар». Його поява стала епохальною подією в українській літературі й українському національному житті в цілому. «Ця маленька книжечка, — писав І.Франко, — одразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, немов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». «Кобзар» містив такі твори, як «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Через рік виходять «Гайдамаки», а також низка поезій у Гребінчиному альманасі «Ластівка» («На вічну пам’ять Котляревському», «Причинна»).

Від часу своєї подорожі в Україну після звільнення з кріпацтва (1843) Шевченкова муза досягає свого найвищого розквіту. У цей період він створює твори, які найбільш повно характеризують його як національного поета, відбивають погляди на суспільно-політичні відносини в Україні. Серед них — «Три літа», «Розрита могила», «Чигирин», «Сова», «Сон», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний яр» та ін.

Український суспільний рух дав свою відповідь на появу російського слов’янофільства і водночас відповів намаганням утвердити російський і польський месіанізм. У січні 1846 р. в Києві виникло таємне українське товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло низку політичних програмових завдань, спрямованих на визволення України і докорінну перебудову тогочасних суспільних відносин. Його засновниками були М.І.Костомаров — учитель однієї з київських гімназій, у майбутньому видатний український історик, син поміщика і кріпачки; М.І.Гулак — чиновник канцелярії генерал-губернатора, із малозаможної шляхетської родини; В.М.Білозерський — з 1846 р. учитель у Полтавському кадетському корпусі, з шляхетської родини. Невдовзі членами товариства стали письменник П.Куліш — нащадок козацько-старшинського роду; О.Маркович — представник відомої старшинської родини; студенти Київського університету — О.Навроцький, з шляхетської родини, В.Посяда, виходець з міщанства, Г.Андрузький, виходець з дрібної поміщицької родини, О.Тулуб — з 1847 р. учитель Чернігівської гімназії; М.Савич — полтавський поміщик, публіцист і педагог. У квітні 1846 р. М.Костомаров познайомився з Т.Шевченком і залучив поета до товариства.

Відсутність у його середовищі великих землевласників, аристократів, переважання середніх і дрібних поміщиків, урядовців, студентів, інтелігенції свідчили про істотні зрушення у визвольному русі, розширення соціальної основи братства. Серед братчиків не було єдності щодо методів досягнення програмних цілей. Шевченко і Гулак схилялися до радикальних методів боротьби, Костомаров, Куліш, Білозерський обстоювали шлях поступових реформ, однак усі вони спільно виступали проти кріпацтва і самодержавства. Наявність суперечностей у середовищі членів Кирило-Мефодіївського братства, неоднаковість бачення перспектив і шляхів боротьби за національне визволення, проте, об’єднували їх у схильності до поміркованості, усвідомленні необхідності компромісів для досягнення політичних цілей.

В основу концепції історичного процесу було покладено християнські принципи справедливості, рівності й добра, які протиставлялися деспотичному режиму тогочасної Росії. Принцип християнської моралі лежав у основі розуміння братчиками світового історичного процесу. Його порушення, яке полягало в узурпації влади Бога царями й панами, веде народи до загибелі. Саме слов’яни, відповідно, зуміли більше за інші народи зберегти цей принцип. Ось чому Кирило-Мефодіївське братство ставило за мету ліквідацію кріпосного права, знищення самодержавства, станів, дворянських привілеїв, забезпечення громадянських свобод. У створенні майбутнього вільного кола слов’янських народів провідна роль, на думку братчиків, відводилась Україні, яка в минулому ніколи не мала «ні царя, ні пана», була просякнута козацьким духом свободи. Київ мав стати столицею майбутньої федерації, де передбачалося збирати «загальний слов’янський собор».

У програмових документах Кирило-Мефодіївського братства важливе місце посіла ідея вільного співжиття слов’янських народів, кожному з яких забезпечувався вільний розвиток. Братчики бачили Україну «непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім». При цьому геніальний Т.Шевченко устами своїх поетичних героїв висловлював сподівання на оживлення саме традиційних форм національної державності — «оживуть гетьмани в золотім жупані», «в степах України — о боже мій милий — блисне булава!». Отже, попри певну нечіткість програмових засад братства щодо державного існування українців, поетові йшлося тим не менше про відновлення національної української державності, де чільне місце посідали нащадки козацько-старшинської верстви. Політична позиція Т. Шевченка засвідчила виразний зв’язок процесу українського національного пробудження насамперед з добою Гетьманщини, її соціально-економічними, культурними та ідеологічними традиціями та їхнім творцем, провідним класом-станом попередньої доби — козацтвом. Шеченкове «В своїй хаті своя сила і правда і воля» не вкладалося в програмові постулати федералізму більшості кирило-мефодіївців. Натомість воно увійшло у свідомість української аристократичної еліти, яка реалізувала свою політичну програму реанімацією Гетьманату в 1918 р.

Отже, поетове відчуття необхідності самостійної Української держави було властиве далеко не всім братчикам. Пункти Статуту товариства свідчили, що братство не передбачало цілковитої руйнації Російської імперії і постання нових національних держав. Ішлося про її поділ на сфедералізовані провінції, а не об’єднання організованих у держави націй. Україна, зокрема, мала бути поділена на дві провінції, кожна з яких стала би складовою Російської федерації. Центр мав переміститися до Києва, але державна мова, армія, урядові інститути залишались російськими.

М. Костомаров писав пізніше, характеризуючи політичні ідеали більшості братчиків: «Ми бажали б, щоб усі інші слов’яни злучилися з нами в один союз, навіть під скіпетром російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів». Отже, більшість братчиків фактично залишалися в полоні автономістських ідей попередньої доби, які сповідувалися діячами національно-культурного відродження початку ХІХ ст., переважно нащадками козацько-старшинської верстви. Цю політичну обмеженість національної ідеології братчиків цілком справедливо критикував Д. Донцов. У своїй праці «Націоналізм» він зазначав, що члени товариства послідовно утверджували «симбіоз з Росією» як «категоричний імператив» української національної політики». «На місце боротьби за існування став тут (у братчиків. — Авт.) принцип солідарності, з’єднання всіх для досягнення спільної мети. На місце державної — наддержавна організація як ідеал. Я не говорю тут про змагання народу до самостійності: хаотично, імпульсивно Україна все стреміла до цього ідеалу; я говорю про нашу національну ідеологію, про ідеологію провідників, а вона ніколи, навіть у момент, коли хвилі національної революції били найвище, — не здобулася на ясне сформулювання самостійницького ідеалу і завжди переполовинювала чисте вино націоналізму водою «вселюдських», засадничо угодових концепцій». Ця ідея «симбіозу з чужою нацією» на довгі роки стала визначальною і природною для учасників українського руху.

Кирило-Мефодіївське братство започаткувало народницьку політичну течію українського суспільного руху і відповідний напрям політичної думки. Його найбільш видатним представником був М.Костомаров, який став чільником народницької школи української історіографії. На братчиків, без сумніву, впливали нові соціальні, політичні й релігійні ідеї Західної Європи, а також національного відродження слов’ян, зокрема «Книги народу польського та пілігримства польського» Адама Міцкевича, революційна польська пропаганда, опозиційна налаштованість учорашніх представників козацько-старшинської верстви. В той же час, попри гуманізм багатьох носіїв слов’янофільства, вплив його московського відгалуження фактично став гальмом у виробленні більш чіткої концепції національної державності. Це торкалося, зокрема, світоглядних концепцій П.Куліша, який протиставляв поняття влади поняттю правди і вбачав в українському панстві, гетьманах і старшині, їх державницьких устремліннях лише «неправду».

Така оцінка була обумовлена ідеалізацією більшістю кирило-мефодіївців українського селянства, притаманною їм антиміською налаштованістю, яка була властива багатьом представникам українських шляхетських і козацько-старшинських родин, тісно зв’язаних із сільським побутом. Це стало підставою для формування в українській суспільній думці ХІХ — початку ХХ століть концепції народного, аграрного соціалізму. В його основі лежала уява селянства про його право на майно багатіїв і необхідність євангельського зрівняння бідності й багатства. Значною мірою поштовх подібним ідеям дали своєю творчістю братчики (і насамперед Пантелеймон Куліш ) , які вважали, що саме селянське життя відповідає божим заповідям, і тому необхідно проповідувати селянську філософію, що має своїм корінням Євангеліє. Хутір став для них втіленням оптимального виявлення національного середовища українців, яке давало можливість протистояти ворожим діям влади й урбанізації, пов’язаних з наступом Росії на українську ідентичність.

Хуторська система, яка поширилася в Україні від початків козацької колонізації ХVІ—ХVІІ століть, була загальнонаціональним соціально-економічним надбанням, яка об’єднала в собі різні соціуми — дрібну і середню шляхту, козацьку старшину, рядових козаків, міщан і селян. На кінець ХVІІІ — поч. ХІХ століття кількість хуторів на теренах Слобідської України і Малоросійської губернії становила не менше 6000.

Селяноцентричні погляди справили суттєвий вплив на М.Драгоманова, який уявляв українців як «мужицький народ», в якому домінують «сільські громади». Саме останні мали стати першоосновою в утвердженні соціалізму, суспільства, де панує «безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств».

Прикметно, що члени братства підтвердили свою орієнтацію на зразок «американського сепаратизму», висловлену Т. Шевченком, як засіб у боротьбі з російським самодержавним централізмом. Саме Сполучені Штати могли стати зразком для ймовірної слов’янської федерації, якщо не вдалося б реалізувати відновлення козацької державності. Подібне бачення виразно засвідчив Ю.Андрузький, визначаючи дві головні мети товариства. «Главная цель, — повідомив він під час допиту, — соединение славян воедино, принимая за образец Соединенные Штаты или нынешнюю конституционную Францию; частная при ней существования цель малороссийская — восстановление гетманщины, если можно, — отдельно (желание тайное), если нельзя, — в Славянщине. Представителем главной цели: Костомаров умеренно; полный ею (ее, цели?) последователь — Гулак. Представителем малороссийской цели поэт Шевченко и Кулиш, в высшей степени умеренный — Посяда, казенный крестьянин; он только и думал, что о крестьянах».

Саме небезпека з боку представників «малороссийской цели» найбільше непокоїла бюрократично-політичних екзекуторів російської імперської машини. У доповіді царю шеф корпусу жандармів О.Орлов наголошував, що саме з цього боку можуть мати місце найгірші наслідки для російського централізму. Він зауважував, що «украинофилы увлекаются пылкой любовью к родине», і радив вжити каральних заходів насамперед проти них. «Ибо мысли последних о восстановлении народности их родины могут повести малороссиян, а за ними и другие подвластные России народы, к желанию существовать самобытно».

Можна стверджувати, що Кирило-Мефодіївське братство засвідчило виникнення першої модерної політичної організації, яка поставила своїм завданням національне визволення українського народу, хоча й пов’язувало його з ефемерним завданням загальнослов’янської свободи. Поява братства, Шевченків політичний максималізм як українська програмова засада продемонстрували російській централістично-асиміляторській, бюрократичній системі спроможність українців відродити свою власну суспільну думку і здатність здійснити відповідні організаційні кроки для її реалізації. Ось чому російський самодержавний режим знищив цю спробу української політичної реанімації у самому зародку. Знадобилося чимало часу і зусиль для того, щоб знову відродити українську політичну окремішність і спрямувати українство на шлях послідовної боротьби за національне і соціальне визволення, творення власної державності.