Таємничий Валленберг

Рауль Густав Валленберг — людина, стримано кажучи, примітна. Досить зауважити, що він став другим після Вінстона Черчилля діячем, якому присвоїли звання почесного громадянина США. Втім, не в цьому справа, бо, як ви невдовзі пересвідчитеся, цей факт можна потрактувати по- своєму. Для мене Валленберг цікавий насамперед тому, що його доля ніби з’єднала в одне ціле різні на перший погляд етапи радянської історії та по-своєму висвітлила особливості епохи вже посткомуністичної.

ЗНИКНЕННЯ

Валленберг з’явився на світ у 1912 році і походив із багатої шведської сім’ї. Він не був, як-то кажуть, «кар’єрним» дипломатом, але під час Другої світової війни працював у дипломатичній місії Швеції в Будапешті. В умовах нацистської окупації, користуючись дипломатичним статусом і широкими зв’язками, він рятував євреїв від відправлення до концтаборів, видавав їм шведські паспорти. На думку експертів, Валленберг врятував життя близько 20000 (за іншими твердженнями, 30000) осіб. Розповідають, що одна з єврейських сімей на знак вдячності подарувала йому золоту камею, яка начебто служила згодом засобом секретного зв’язку з угорськими євреями, яким він допомагав.

Але ось до Будапешта увійшли частини Радянській Армії. 17 січня 1945 року Валленберг вирушив на зустріч з їхнім командуванням. Відтоді його більше не бачили. Незабаром з’ясувалося, що його заарештували співробітники СМЕРШу.

Спочатку зникнення Валленберга не викликало у шведів тривоги. Коли шведська місія відправлялася з Будапешта до Стокгольма, одна із співробітниць спитала у маршала Родіона Маліновського, який проводжав їх: «А де Валленберг?» Той відповів: «Він у нас. Невдовзі він вирушить до Стокгольма і буде там раніше, ніж ви, можете бути певні».

Тоді ж, у 1945 році, у відповідь на звернення матері Валленберга, Мей фон Дардел, посол СРСР у Швеції Олександра Коллонтай порадила їй «не влаштовувати суєти» навколо її сина, бо «це може йому тільки зашкодити». І додала: «Спіть спокійно — ваш син у надійних руках у Радянському Союзі».

У червні 1946 року посол Швеції в СРСР Содерблум, отримавши напередодні завершення своєї місії в Москві п’ятихвилинну аудієнцію у Сталіна — що було вкрай рідкісним явищем, — запитав його про Валленберга. Запитав, але Остапа, тобто посла, чомусь «понесло» (може, від хвилювання?). Він раптом сам, без підказки, припустив, що мабуть, Валленберг загинув у Будапешті під час бомбардування. Уявляєте, такий подарунок диктатору? Останньому нічого не залишалося, крім як погодитися з цією версією. Понад те, Сталін цілком міг підкинути цю версію Абакумову, в лапах якого був Валленберг. Досі шведи пригадують тому послу його словесне нетримання і навіть вважають, що, можливо, в нього не все гаразд було з головою, він операцію якусь переніс і міг нести відсебеньки, за які вчепилися ті, хто тоді відповідав за долю Валленберга.

У серпні 1947 року новий посол Швеції в Москві Сульман отримав із МЗС СРСР листа, в якому мовилося: «Валленберга в Радянському Союзі немає, і нам про нього нічого не відомо». На цій версії Кремль наполягав ще 10 років. Тільки в лютому 1957 року Москва вперше визнала, що Валленберг був її бранцем. Був, але ось тільки десять років тому, в липні 1947-го, помер від серцевого нападу в Луб’янській в’язниці. Так повідомлялося в посланні на ім’я прем’єр-міністра Швеції Таге Ерландера.

Тоді, в 1957-му, шведам надали нібито єдине документальне свідчення перебування Валленберга в радянських катівнях, що збереглося, — рапорт начальника санчастини внутрішньої в’язниці НКВД, підполковника Смольцова на ім’я міністра держбезпеки Абакумова: «Доповідаю, що відомий вам в’язень Валленберг учора вночі раптово помер у своїй камері, імовірно, внаслідок гострого інфаркту серцевого м’яза. Згідно з вашою вказівкою про мою особисту відповідальність за Валленберга, прошу вказати про розтин для встановлення причини смерті».

На рапорті тією ж рукою зроблено приписку: «Доповів персонально. Наказано тіло без розтину спалити. 17.07. Полковник медичної служби Смольцов».

МІФИ

Начебто радянські лідери трохи відкрили правду про Валленберга. І ось тут сталося дивне: шведи, які розуміли, що їм дурили голову стільки років, відмовилися вірити в цю «відкриту» правду, оголосили рапорт фальшивкою і поставили вимогу повернути Валленберга. При цьому в Швеції почали циркулювати різного роду чутки про нього. Передавалося буквально все, до дрібниць, найдокладніші дані, включно з апокрифами. Цілий фольклор склався навколо постаті дипломата (яка раптом стала романтичною та ідеальною). Втім, із ще більшою інтенсивністю поширювалися чутки в постсталінському СРСР, де критика «культу особи» Сталіна сягнула свого апогею. Хтось зустрічав його у Володимирському централі, хтось у Сибіру.

Розповідали, що на острові Врангеля з початку 40-х до середини 60-х років існував секретний табір НКВД-МВД СРСР. Утримували в ньому здебільшого іноземців і власовців. Серед громадян інших держав найбільшу частину становили колишні німецькі військовополонені (есесівці, працівники гестапо й розвідслужби). Але траплялися й англійці, американці, італійці, японці...

Нібито був у таборі й Валленберг. На острові шведа бачив полковник Янковський, який сидів після війни за обвинуваченням у шпигунстві. Він-то і розповів про це журналісту Борису Штерну. Останній записав ще спогади жителя Калінінграда Володимира Трубникова, який служив на острові Врангеля охоронцем. Одного разу один із в’язнів, німецький льотчик, попросив його, оскільки той закінчував службу, передати до німецького посольства в Москві свого листа й куртку такого собі в’язня-шведа, в якій були зашиті якісь документи. Таким чином обидва засланих хотіли повідомити на волю, що живі. За послугу швед дав Трубникову невеликий мішечок із золотим піском.

Охоронець долетів до Хабаровська, пересів у поїзд, що йшов до Москви, і на одній зі станцій продав куртку за пляшку самогону, забувши про листа. Він казав, що дуже жалкує про це, і просив Штерна, який вирушав у закордонне плавання, передати його розповідь у шведське й німецьке посольства десь у Європі.

Борис Штерн згадує ще один епізод. У 1970-ті роки він познайомився з журналістом із Москви на прізвище Гринько, колишнім офіцером контррозвідки й учасником війни. У розмові з ним Штерн ніби побіжно пригадав Валленберга, «про якого тоді вже багато говорили і ім’я якого я мимовільно пов’язував з відомими мені історіями про шведського в’язня. Балакучий Гринько поділився зі мною своїм творчими планами — написати розповідь про одного радянського розвідника-двійника, котрий знав все про людину, яку радянські органи заарештували в Будапешті. Я не міг не поцікавитися його долею: «За що ж його заарештували? Адже він рятував євреїв від гітлерівців?! І де тепер герой?» — дивувався я. «Не знаю точно. Знаю лише, що таких людей на свободу не випускають ніколи», — таємниче відповів мені Гринько».

Спільна російсько-шведська група зі з’ясування долі Валленберга, створена 1991 року, почала перевіряти подібні свідчення. Ось що сказав один із керівників цієї комісії з російської сторони: «Цих свідчень було справді дуже багато, ми їх усі перевірили з участю шведів… загалом, дійшли до того, що крім усних заяв цих людей.., нічого немає, за цим нічого не було. Багато з цих свідчень суперечили одне одному, тобто він мав бути одночасно в кількох точках і в божевільні, і у в’язниці десь навіть одночасно. Коротше кажучи, документальних свідчень про те, що він десь був після 1947 року, навіть просто був, жодного немає, є тільки усні свідчення, але всі вони загалом не підтвердилися після нашої перевірки».

1973 року по шведському телебаченню показали документальний серіал «Що сталося з Раулем Валенбергом». У цьому фільмі, зокрема, було посилання на свідчення такого собі полковника німецької артилерії, в’язня Лефортово в сусідній з Валленбергом камерою. Вони спілкувалися за допомогою перестукування, і Валленберг повідомив, що його слідчий сказав йому: «Ніякий трибунал вас не судитиме. Але й на волю ви не вийдете».

Валленберг на волю справді не вийшов, але згодом додалося правди про його справу.

ПРОЗАЇЧНА ПРАВДА

Михайло Горбачов прийшов до влади, і незабаром ситуація почала змінюватися. У червні 1986 року на правозахисній конференції в Парижі радянський представник назвав справу Валленберга «похмурою сторінкою радянської історії» і визнав, що шведа вбили. У серпні 1989- го сестру і брата Валленберга прийняв тогочасний голова КДБ СРСР Володимир Крючков. Їм передали кілька його документів: паспорт, його гроші, (до речі, діючі гроші, долари), портмоне, записники, ще якісь особисті речі дрібні, які начебто випадково виявили при ремонті архівних приміщень КДБ.

Але на Заході, насамперед у Швеції, від усього цього не рознюнилися. Було зрозуміло, що хоча й подули «вітри перебудови», страшні вони не всім, а комуністична спецслужба просто вигадала спосіб «відмазки» і мотив для закриття «справи Валленберга». Ще більше зміцнилася віра в те, що швед живий, але тримають його в «надійному місці». Того ж 1989-го під час зустрічі у верхах у Бонні Гельмут Коль делікатно, але твердо попросив Горбачова «відпустити цю стару людину», маючи на увазі Валленберга.

На початку 90-х знайшли тюремний журнал реєстрації викликів ув’язнених на допит до слідчого Луб’янської в’язниці, в якому імена Валленберга та його шофера Вільмоша Лангфельдера (схопленого СМЕРШем разом із Валленбергом) були замазані чорнилом. Протягом літа 1946-го і весни 1947 року Валленберга допитували тричі, а Лангфельдера п’ять разів. Незалежний дослідник, добре відомий у Росії, лорд Ніколас Бетелл добрався до колишнього слідчого НКВД, підполковника Копелянського, який і допитував Валленберга, але той категорично заперечував навіть те, що чув це ім’я.

Здавалося, що й горбачовський період принесе трохи більше інформації про Валленберга, ніж хрущовський та брежнєвський. І ось тут-то вибухнула справжня книжкова бомба, що радикально змінила ситуацію. На Заході опублікували мемуари колишнього генерала НКВД Павла Судоплатова під назвою «Особые задания» («Srecial tascs»). Пізніше, 1996 року, ці спогади під назвою «Разведка и Кремль» вийшли у Москві.

Сенсаційна в принципі, книжка містила найцікавішу частину, присвячену Валленбергу. Хоча сам Судоплатов, за його словами, «не розробляв» шведського дипломата, знав він про його «справу» чимало і своєю публікацією прояснив не романтичні, а вельми прозаїчні (але від того не менш важливі) речі. Виявилося, що Валленберг «належав до відомого сімейства фінансових магнатів, яке підтримувало з початку 1944 року таємні контакти з представниками радянського уряду». І це сімейство допомогло укладенню мирного договору СРСР із Фінляндією у вересні 1944-го.

Понад те з’ясувалося, що клан, сім’я Валленбергів співробітничали економічно з гітлерівською Німеччиною, хоча нацисти вже тоді щосили знищували євреїв. Валленберги розуміли, що їхній народ знищують, проте ішли на те, щоб заробляти гроші. Напередодні Другої світової війни Валленберги володіли стокгольмським Енскілда банком і через нього концерн IG Farbenindustrie фінансував підставних осіб, які займалися збутом продукції та закупівлею сировини для концерну без того, щоб його філіали опечатали за кордонами Німеччини.

Фірма «Бош» з грудня 1939-го передала свої володіння банку Валленбергів за договором про те, що майно й прибутки повернуть фірмі після війни. Американці не дозволили обдурити себе і конфіскували заводи й капітали «Бош» у США.

Так, Рауль Валленберг справді допомагав євреям у Будапешті, але для цього йому треба було «романсувати» з нацистами, з їхньою спецслужбою, що він і робив. Але цим все не обмежилося. Валленберга, який не був кар’єрним дипломатом, залучили до цієї роботи за допомогою американців і співробітників, зокрема, американського посольства у Стокгольмі, які мали стосунок до ЦРУ. Цей факт проливає світло на те, чому СМЕРШ заарештував і виявив саме до нього таку пильну цікавість (інших членів шведської місії в Будапешті всіх відпустили, і вони благополучно поїхали до Швеції).

«Характер повідомлень, — зазначав Судоплатов, — військової контррозвідки про Рауля Валленберга та про контакти всієї сім’ї свідчив про те, що дипломат — придатний об’єкт для вербування або ролі заручника. Арешт Валленберга, допити, обставини загибелі — все підтверджує, що була спроба завербувати його, але він відмовився співробітничати з нами». На початок липня 1947 року «справа Валленберга» зайшла у глухий кут. Він був уже не потрібен ані як свідок таємних політичних ігор, ані як заручник. І Валленберга вбили, зробивши йому смертельний укол.

Але книжка Судоплатова цікава й важлива не лише подробицями про все це. Вона розкриває механізм «справи Валленберга» і те, чому радянські вожді брехали стільки років. Сталіну про арешт Валленберга доповів Микола Булганін, заступник наркома оборони, який підписав наказ про арешт шведа. Судоплатов вважає, що ідея «взяти» Рауля й використати для шантажу сімейства Валленбергів, належала В’ячеславу Молотову. Поки згадані керівники були при владі, історія з Валленбергом кидала тінь на їхню репутацію, але і після залишення ними політики Микита Хрущов не зважився прояснити цю історію, яка не додала б авторитету СРСР, що будував тоді «комунізм». Зрозуміло, що Леоніду Брежнєву з його «розвиненим соціалізмом» правда в цій справі також не була потрібна.

Цю справу, як я вже зазначив, розслідували за Горбачова під наглядом Вадима Бакатіна, голови КДБ. Нове розслідування підтвердило, що Валленберг справді помер у в’язниці. Було також встановлено, що його слідчо-архівну та тюремну справи знищено. Зрештою, 10 років працювала російсько-шведська група із з’ясування долі Валленберга. 2001 року, підбиваючи підсумки, співголова цієї групи, начальник відділу Фінляндії та Швеції II Європейського департаменту МЗС РФ В’ячеслав Тучнін заявив: «Наш висновок (нашої частини групи, оскільки у шведів дещо інші висновки), що Валленберг помер в одній із тюрем МГБ 17 липня 47-го року і, швидше за все, його вбили. Ось короткий висновок. Прямих документів про страту, обвинувачення, які висували під час, очевидно, слідства, оскільки суду все ж таки не було, ми не знайшли, але є непрямі документи, які, по-перше, підтверджують факт смерті, а по-друге — дозволяють припускати, що все ж таки йдеться про насильницьку смерть».

Зверніть увагу на слова про те, що у шведів «інші висновки». Так, є скептики, які після стількох десятиріч комуністичної брехні не вірять і посткомуністичним експертам в Росії. Що ж, подивимося. Може, вони розкриють таємницю Рауля Валленберга, який боровся з однією тиранією і став жертвою тиранії іншої.