Таємниця покликання

Коли у грудні 1918 року один із найвизначніших соціологів ХХ століття, видатний історик, філософ, економіст і правознавець, найбільш, можливо, енциклопедично освічений учений Німеччини тієї доби Макс Вебер (1864 — 1920) виступив перед аудиторією Вільного німецького студентського союзу з грунтовною і, як завжди в нього, теоретично глибокою лекцією «Політика як покликання і професія», могло здатися, що момент для теоретизування професор Вебер обрав не надто слушний. Німці переживали складні й суперечливі почуття (захоплення, страху, паніки, національної образи, невпевненості в завтрашньому дні), викликані небувалими історичними подіями, що докорінно змінили країну: поразкою в першій світовій війні і листопадовою революцією 1918 року, що позбавила влади імператора Вільгельма II. І навіть розум «середнього німця», звиклий до теоретизування (Вебер неодноразово писав про цю національну рису своїх співвітчизників) був тоді зайнятий майже виключно дуже конкретними речами: як вижити, чим прогодувати сім’ю в умовах революційних заворушень та небувалої інфляції, а зовсім не «високими» абстракціями.

Але зараз, майже через 90 років, знайомлячись із лекцією великого німецького вченого, ми бачимо, що ті питання, які тоді розбирав Вебер (соціологія й «техніка» влади, суть держави в старовину, середньовіччя і у XX столітті, що таке «харизма» і якими є якості політичних лідерів різних типів) — це аж ніяк не «кабінетні», суто теоретичні проблеми. Найближчими тижнями український народ здійснить історичної важливості акцію — вибір влади. Для реального ствердження демократії необхідна (але ще не достатня!) одна умова: «державні механізми», що об’єктивно, хочемо ми того чи ні, впливають на долю країни, мають бути зрозумілими народу, а не бути «таємницею за сімома печатями». І хоча «День» уже неодноразово аналізував спадщину Макса Вебера (див., наприклад, №9 за 18.01.03) — вважаємо за необхідне знову повернутися до цієї теми. Бо Вебер писав про питання, як ми побачимо, аж ніяк не абстрактні. Хоча й таємничі (якщо Тютчев вважав природу «сфінксом», то чи не більший «сфінкс» держава?)

Свою лекцію оратор розпочав (таким був «істинно німецький» стиль Вебера) з постановки найбільш загальних питань: « Чим є і що може означати політика як покликання і професія?». У широкому сенсі, заявив учений, політика охоплює «всі види діяльності з самостійного керівництва». І, на думку Вебера, потрібно неодмінно мати на увазі один безперечний момент: « хто займається політикою, той прагне влади » (за визначенням!). Але що таке влада в державі, які її джерела і види, і що таке сама держава?

«Дати соціологічне визначення сучасної держави, — стверджує Вебер, — можна, зрештою, тільки виходячи із специфічно застосовуваного нею, як і будь-яким політичним союзом, засобу — фізичного насильства». І далі він вказує: «Звісно, насильство аж ніяк не є нормальним або єдиним засобом держави — про це не може і йтися, — але воно, мабуть, є специфічним для неї засобом. Саме в наші часи ставлення держави до насильства є особливо інтимним . У минулому різним союзам — починаючи з роду — фізичне насильство було відоме як абсолютно нормальний засіб. На противагу цьому сьогодні ми маємо сказати: держава — є та людська спільнота, яка претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства . Бо для нашої доби характерно, що право на фізичне насильство приписується всім іншим союзам або окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку допускає це насильство: єдиним джерелом «права» на насильство вважається держава».

Думка Вебера цікава в багатьох аспектах. Наприклад, в історичному: дуже нелегко позбавитися враження, що славетний німецький мислитель гранично чітко позначив тенденцію тоталітаризації ряду європейських і євразійських режимів першої половини ХХ століття, насамперед у СРСР, Італії та Німеччині. Але також і в сучасному: в нашому інформаційному світі новим специфічним видом державного насильства стає не тільки і не стільки фізичне, скільки саме інформаційне , коли державні чиновники високого рангу роблять свій «гідний» внесок у проведення масованих кампаній маніпулювання свідомістю суспільства, що супроводжуються брутальною брехнею...

Макс Вебер ставить питання: які спонукальні мотиви, які причини змушують людей приймати ту зовнішню силу, яка панує над ними в сучасній державі? Відповідь така: є три види внутрішніх виправдань (основ) легітимності. По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього» — вважає Вебер — авторитет звичаїв , освячених споконвічною значущістю і звичною орієнтацією на їх дотримання, тобто «традиційне» панування». Тут варто розвинути думку вченого, дещо актуалізувавши її, і запитати себе: а чи не пояснюються (хоча б частково) проблеми становлення української демократії, труднощі з модернізацією України саме тим, що ми значною мірою залишаємося ще традиційним суспільством і, таким чином, приймаємо «традиційне» панування?

По-друге, продовжує вчений, це авторитет позабуденного особистого дару (інакше кажучи, харизма, грецькою «божий дар»!). Дуже цікаві міркування Вебера саме про цей, харизматичний тип політиків: «Тут коріниться думка про покликання (цікаво, що слово «Beruf», яке тут вживає Вебер, у німецькій мові має два значення: і «покликання» і «професія»! Чи не означає це, що харизматичний політик неодмінно має бути професіоналом? — І. С. )... Людину подібного типу вважають внутрішньо «покликаним» керівником людей, останні підкоряються йому не внаслідок звичаю або встановлення, але тому, що вірять у нього. Щоправда, сам «вождь» живе своєю справою, «прагне здійснити свою працю», якщо тільки він не обмежений та гонористий вискочка», — підсумовує вчений.

У нас, особливо в період поточної передвиборної кампанії, багато сперечаються про те, чи є серед українських політиків справді харизматична особистість, і, якщо є, хто це. Цитують при цьому дотепний вислів нового президента Грузії Михаїла Саакашвілі: « Харизма — це не форма носа! » Додамо від себе, що харизматичний політик, як видно і з наведених слів Вебера, з’являється у відповідь на заклик суспільства , коли останнє усвідомлює нагальну потребу в змінах; саме тоді й приходить та людина, яка має право сказати сотням тисяч і мільйонам: «Усі ви, хто в мене вірить, — за мною!» І, зрозуміло, харизматичний політик не виробляється на політтехнологічне замовлення. Очевидно, він також навряд чи може бути явним консерватором, який прагне «заморозити» існуючий стан справ. Як правило, його мета — радикальні зміни в суспільстві.

Аналізуючи «базові», фундаментальні риси держави, що склалася тоді, Вебер робить ряд дуже важливих, актуальних і нині висновків. Зокрема, він вказує: «Повсюдно розвиток сучасної держави починається завдяки тому, що відбувається експропріація (нагадаємо: латиною це слово означає «привласнення власності»! — І. С. ) самостійних, «приватних» носіїв управлінської влади, тобто тих, хто самостійно володіє... коштами фінансових підприємств і майном будь-якого роду, що може знайти політичне застосування. Весь цей процес протікає абсолютно паралельно розвитку капіталістичного підприємства через поступову експропріацію самостійного виробника. У результаті ми бачимо, що в сучасній державі всі кошти політичного підприємства фактично зосереджуються в розпорядженні єдиної вищої інстанції . Жоден чиновник не є більше власником грошей, які він витрачає, або будівель, запасів, інструментів, військової техніки, якими він розпоряджається. Таким чином, у сучасній «державі» повністю реалізоване (і це істотно для її поняття) «відокремлення» штабу управління — керуючих чиновників і працівників управління — від матеріальних засобів підприємства».

Дуже повчально порівняти ці твердження знаменитого німецького мислителя з тим, що в сучасній Україні залишається аж ніяк не вирішеною (що визнано й офіційно!) проблема розмежування власності (бізнесу) і влади . І важливо було б порівняти стан справ у найрозвиненіших і найпотужніших державах Заходу і в нас. Адже те, як вирішується ця проблема, — це, без перебільшення, системоутворююча ознака кожної держави. А ми, як ще недавно було задекларовано, цілком поділяємо в цьому сенсі загальноєвропейські цінності. Чи зараз це вже не так?

І, нарешті, третій (після традиційного й харизматичного) спосіб «внутрішнього виправдання» легітимності влади, за Вебером, — це « панування внаслідок «легальності» і ділової компетентності, обгрунтованої раціонально створеними правилами». При цьому раціоналізувався спосіб господарювання й управління (в тому числі й у політиці!), внаслідок чого в сучасних європейських державах, вказував Вебер, підкоряються не особистості, а закону — адже це, крім іншого, набагато раціональніше... На жаль, слід відверто визнати, що той тип суспільства, який існує нині в Україні, вельми й вельми далекий від раціонального; свідченням цього є дедалі частіші антизахідні випади представників влади. Саме тому «коло думок» Макса Вебера ще довго буде необхідне нам і не втратить актуальності.