Технологія незалежності-5: уроки минулого століття

До 2000 року понад 6 млн. селян отримали сертифікати з підтвердженням того, що вони є власниками земельного паю. Однак цю частку треба було виділити з-поміж інших на місцевості, тобто провести межування. Оскільки земля має різну якість, виділення паю перетворювалося на гостру соціальну проблему. Крім того, розпаювання на місцевості означало фактичне припинення життя КСП. Замість них повинні були виникнути приватні господарства, що мали заступити попередні колгоспи і радгоспи в усіх своїх функціях.

Найбільш відповідальний етап земельної реформи теж здійснювався за допомогою президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (грудень 1999 року). Указом, по-перше, забезпечувався вищий рівень персоніфікації власності при збереженні цілісності господарсько-територіальних комплексів. Це гарантувало ефективне використання землі та майна і не допускало розвалу соціальної сфери села, яка спиралася на колгоспний лад. По-друге, указом здійснювався перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками земельних паїв і суб’єктами господарювання. По-третє, створювалася сприятлива обстановка для розвитку особистих підсобних господарств із перспективою надання кращим з них статусу юридичної особи (фермерські господарства).

Перетворення колгоспів і радгоспів на КСП нічого не змінювало в їх внутрішній суті. Навпаки, розпаювання землі навіть без визначення земельних ділянок на місцевості приводило до докорінної зміни виробничих відносин. Нові приватні формування з неустановленою назвою вже майже нічим не нагадували колгоспів і радгоспів. Перехід на земельно-орендні відносини між селянами і тими підприємцями, хто брав на себе відповідальність за функціонування колишніх КСП у приватизованій формі, становив найбільш м’яку форму аграрної реформи.

Протягом 1994-2002 рр. було видано понад два десятки президентських указів щодо реформування аграрних відносин. Норми їх враховували нові економічні тенденції, що складалися на селі, хоч останні були далеко не ідеальні. Принцип соціальної справедливості нерідко приносився в жертву економічній доцільності, бо інакше укази не виконувалися б. Вони зробили свою справу: видалили вже відмерлий орган, який загрожував продуктами розкладу всьому суспільному організму. Маючи виключне право приймати закони, Верховна Рада не могла внести свій вклад в земельну реформу. Чи варто звинувачувати у цьому законодавців?

Колгоспний лад надто довго проіснував на українській землі. Тому він залишався й тоді, коли зникла радянська директивна економіка, хоч насправді не міг без неї функціонувати. Сільське господарство все більше починало триматися тільки на присадибних селянських ділянках з обмеженою товарністю і невисокою продуктивністю праці. Повільно, але неухильно основний масив сільськогосподарських угідь виключався з обороту, створюючи цим загрозу національній безпеці.

Ліквідація колгоспного ладу створила якісно іншу ситуацію не тільки в сільському господарстві, а й у суспільстві в цілому. Це не могло не позначитися на законотворчій діяльності Верховної Ради України. Після тривалих і виснажливих дебатів парламент прийняв новий Земельний кодекс, який спирається на ключове поняття приватної власності на землю. Кодекс став діяти з 2002 року.

У десяти розділах кодексу виписані основні організаційно-правові норми землеволодіння та землекористування. Він гарантує право власності на землю, рівність прав на її набуття громадянами та юридичними особами, а також визначає принципи, форми та умови володіння, користування і розпорядження землею. У ринковий оборот земля надходить з 2005 року.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Конституційний процес в Україні розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет. Восени 1990 року була утворена Конституційна комісія, а влітку наступного року парламент розглянув і затвердив концепцію майбутнього Основного закону. В основу її були покладені Загальна декларація прав людини, пакти ООН про економічні, соціальні і культурні права та інші основоположні документи міжнародного права. З часом, однак, конституційний процес зайшов у глухий кут. Найбільш складною виявилася проблема розподілу владних повноважень. Верховна Рада бачила Україну парламентською республікою, а Президент — президентською.

Після парламентських і президентських виборів 1994 року була утворена нова Конституційна комісія. Відновилася рутинна робота над текстом. Тоді Л.Кучма вніс до Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування». Проект містив конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. В разі прийняття закону парламент віддавав Президенту України істотну частину владних повноважень. Йшлося про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до чинної Конституції УРСР 1978 року статтю про запровадження посади Президента.

Законопроект став законом тільки у травні 1995 року. Згідно з ним Президент одержував повноваження глави виконавчої влади, як це й було задекларовано прийнятими в липні 1991 року законами про заснування президентської посади. Однак парламентарії прийняли закон простою більшістю голосів, хоч він мав конституційне значення. Надії на те, що закон набере конституційну більшість голосів (дві третини), не існувало. На тлі всеохоплюючої кризи, спричиненої труднощами трансформації суспільно-політичного ладу, виникла локальна, хоч надзвичайно серйозна політична криза, з якої треба було знайти вихід.

Криза була вичерпана 8 червня 1995 року укладанням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою терміном на один рік. Договір в основному відтворював положення закону «Про державну владу і місцеве самоврядування». Тимчасово, строком на один рік припинялася дія положень Конституції 1978 року, які суперечили договору. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору, 4 червня 1996 року Верховна Рада прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового Основного закону. Однак перспектив на його прийняття конституційною більшістю голосів не існувало. Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами: розподіл повноважень між гілками влади, перетворення української національної символіки на державну, ненадання російській мові державного статусу, статус Республіки Крим.

26 червня Л.Кучма видав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України». На референдум передбачалося винести президентський проект Конституції без узгоджених під час парламентських дебатів поправок. У ситуації гострої політичної кризи в парламенті була сформована узгоджувальна комісія. Вранці 27 червня Верховна Рада почала своє засідання, яке тривало до наступного ранку. Крок за кроком узгоджувалися позиції різних політичних сил і визначався той текст, який міг бути прийнятий конституційною більшістю голосів. Президентська сторона не відступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права приватної власності, державної символіки, державного статусу української мови. З деяких питань були досягнуті взаємні поступки. Зокрема, ліві не заблокували затвердження синьо-жовтого прапора як державного, а праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки.

Вранці 28 червня 1996 року відбулося остаточне голосування. Проект підтримали 315 депутатів при необхідному мінімумі 300 народних депутатів. Конституція незалежної України була прийнята. Прийняття Основного закону — одна з найголовніших віх державотворчого процесу. Конституція окреслювала рамки політичної боротьби, в умовах якої тільки й був можливий здоровий розвиток державних і суспільних інститутів. Політичні сили, які виходили за межі конституційних норм, ставали позасистемною позицією, і проти них природним чином об’єднувалися всі ті, хто бажав зберегти в країні мир і спокій. Основний закон упорядкував політичне життя українського народу в перехідну добу кардинальних зрушень.

ВІДНОСИНИ З КРАЇНАМИ ЗАХОДУ

Ті, хто визначав українську зовнішню політику після серпня 1991 року, чудово розуміли необхідність налагодження дружніх стосунків зi США і країнами Західної Європи. Лише такі стосунки могли забезпечити досягнення реальної незалежності. Однак треба було долати глибоку ідеологічну відразу до НАТО, яка виховувалася з дитячих років у всіх радянських людей.

Зі свого боку, у листопаді 1991 року в Римі глави держав та урядів НАТО схвалили нову стратегічну концепцію. Вона розглядала співробітництво з новими партнерами у Центральній та Східній Європі як невід’ємну складову загальної стратегії Альянсу. У березні 1992 року одинадцять держав-республік колишнього СРСР, у тому числі й Україна, були запрошені до Ради північноатлантичного співробітництва, створену в рамках НАТО.

Однак на початку 90-х рр. відносини з США перебували в більш-менш застиглому стані. Українська політична еліта не жалкувала слів, запевняючи весь світ про перетворення України в неядерну державу уже в найближчому майбутньому, але не робила для цього практичних кроків. Л.Кучма спромігся переконати народних депутатів у необхідності негайних заходів. 16 листопада 1994 року було прийнято закон про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року за умови надання Україні гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня цього ж року у Будапешті президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали ці гарантії. Окремі документи були одночасно підписані главами КНР і Франції. Відмова від ядерної зброї і визначення статусу України як неядерної держави змінили відносини із США. Були укладені угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Незабаром серед країн, що одержували допомогу від США, Україна зайняла третє місце після Ізраїлю та Єгипту.

Обережною і вичікувальною була позиція європейських держав при спробі України увійти до Ради Європи. Після приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї проблема була знята. У вересні 1995 року Україна стала повноправним членом Ради Європи. Водночас якісно змінилися відносини з НАТО. 9 липня 1997 року у Мадриді 16 глав держав і урядів та Генеральний секретар НАТО Х.Солана, з одного боку, і Президент України Л.Кучма, з другого, підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО». Обидві сторони брали на себе зобов’язання розширювати співробітництво, розвивати особливе партнерство, яке сприятиме більшій стабільності в Центрально-Східній Європі.

Після прийняття в НАТО у березні 1997 року Польщі, Угорщини і Чехії вiйськово-політичний альянс став безпосередньо межувати з Україною. Тому зміцнення відносин з цими країнами набувало особливого значення. Під час поїздки Л.Кучми у Варшаву в січні і зворотного візиту А.Квасневського у Київ у травні 1997 року обговорювалися непрості, а часом й трагічні сторінки спільної історії обох країн. Вони знайшли відбиток у спільній заяві обох президентів «До порозуміння і єднання». Президенти висловили думку про те, що історія не повинна роз’єднувати народи, вона мусить бути предметом зацікавленості вчених, а не політиків. За п’ять років, що минули відтоді, Польща стала стратегічним партнером України. Економічне і культурне співробітництво між обома країнами набуває все більшої масштабності.

Багатовекторнiсть припинилася зовсім недавно. 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони за участі Президента було заявлено, що Україна починає процес, кінцевою метою якого стає приєднання до НАТО.

ВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ

Л.Кучма прийшов до влади у 1994 році голосами тієї частини виборців, які бажали поліпшити відносини з Росією. Безсумнівну орієнтованість цього кандидата на Росію багато хто з виборців вважав запорукою повернення до стабільності радянських часів. Перспектива поглинення України Росією здебільшого не сприймалася як загроза.

Тим, хто висловлювався на виборах проти Л.Кучми, здавалося, що з таким Президентом Україна знову буде втягнута в яку-небудь модифікацію багатонаціональної імперії. Вони голосували за Л.Кравчука, який уже довiв, що прагне привести Україну в Європу. Провальні економічні результати початку 90-х рр. здебільшого не бралися до уваги.

Помилялися всі. Свідомість виборців не встигала за швидкоплинними змінами в усіх пострадянських країнах. Як з гіркотою пересвідчувалися керівники Компартії України, Росія все менше нагадувала Радянський Союз. Вона мінялася навіть швидше, ніж Україна. Дрейф у бік Росії був природним напрямом руху до демократії та ринку. Обом країнам доводилося розв’язувати ті самі проблеми. Просування в бік Європи, навпаки, утруднювалося багатьма обставинами. Українські громадяни переконалися, що відкриття кордонів не забезпечує вирівнювання рівня життя. Захід ставився до України доброзичливо, але дбав про власні інтереси.

Хоч конституційна неокресленість повноважень Президента і Верховної Ради була тривалою (до 1996 року), Л.Кучма, як до нього і Л.Кравчук, відразу взяв у свої руки зовнішньополітичну сферу. У цьому президенти України підтримувалися своїми партнерами в зарубіжних країнах.

Зовнішньополітична лінія адміністрації Л.Кучми була двовекторною. Російський або західний вектор інколи виходили на перший план, але в межах тривалішого періоду врівноважувалися. Двовекторність мало кого з політиків цілком влаштовувала. Політологи теж наголошували на тому, що Україна повинна визначитися. Мовляв, просуватися за протилежними векторами означає стояти на місці. Вони не враховували, однак, що російська політична еліта теж просувалася на Захід.

В українсько-російських відносинах головною проблемою 90-х рр. було укладення рамкового договору, який мав враховувати факт розпаду СРСР і перетворення України та Росії на незалежні держави. Відносини між двома державами регулювалися договором, підписаним Л.Кравчуком і Б.Єльциним 19 листопада 1990 року, тобто під час існування СРСР. Каменем спотикання у переговорах став пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів.

У надісланому в МЗС України у серпні 1992 року російському проекті стаття про кордони взагалі не фігурувала. Замість взаємного визнання кордонів російська сторона пропонувала в статті 2 керуватися принципами «взаємного поважання державного суверенітету і територіальної цілісності». Тобто у завуальованій формі російські дипломати відмовлялися визнати існуючі кордони України. У російському варіанті 1994 року стаття 2 Договору змінилася досить радикально. Тепер російська сторона пропонувала такий текст: «Високі Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів відповідно до зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі».

Здавалося б, у такому формулюванні задовольнялося прохання української сторони включити в Договір пункт про взаємне визнання кордонів. Насправді, однак, Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі у серпні 1975 року зафіксував непорушність кордонів СРСР. Це був не правовий, а політичний документ, і Україна не брала участі в його підписанні. Непорушність кордонів СРСР не гарантувала непорушності кордонів усередині СРСР між державами, що виникли після 1991 року.

Вразливість запропонованого російською стороною тексту статті 2 опосередковано була підтверджена під час зустрічі міжпарламентських делегацій України та Росії. Голова комітету Державної думи з питань СНД Г.Тихонов на цій зустрічі заявив, що Заключний акт не забороняє змінювати кордони, якщо це робиться за взаємною згодою.

Пропозиції української сторони на переговорах щодо статті 2 були іншими: «Високі Договірні Сторони визнають непорушність існуючих між ними державних кордонів. Підтверджують, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не висуватимуть таких претензій у майбутньому». Таке формулювання використовувалося у договорах, укладених Росією з Польщею та Угорщиною. Українська сторона не бачила перепон, щоб використати його в українсько-російському договорі.

Підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією стало можливим тільки у 1997 році. Вирішальну роль у цьому відіграли дві обставини. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у справі розв’язання проблеми Чорноморського флоту. Флот і обслуговуюча його берегова інфраструктура були поділені порівну, після чого Росія викупила непотрібні Україні кораблі і берегові споруди. Чорноморський флот РФ одержував право базування в Севастополі на період до 2017 року. По- друге, російські державні діячі зрозуміли, що Україну треба «відпустити», тобто визнати як окрему від Росії державу. Цілком гласно йшла підготовка до укладення «Хартії про особливе партнерство» між НАТО й Україною. Членами НАТО стали Польща, Угорщина і Чехія. В цій ситуації відтягувати укладення договору з Україною через розбіжності в інтерпретації статті про відсутність територіальних претензій ставало неможливим.

31 травня 1997 року під час візиту Б.Єльцина в Київ було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Редакція статті 2 набула в договорі такий вигляд: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Посилання на Статут ООН означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними відповідно до норм міжнародного права.

У квітні 1999 року Президент РФ Б.Єльцин вже міг підписати ратифікований Державною думою і схвалений Радою Федерації Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Це означало, що завершився процес територіального розмежування України і Росії, розпочатий поїздкою делегації Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком і Сергієм Єфремовим у революційний Петроград навесні 1917 року. Між цими двома подіями пролягло 82 роки. Перетворення України з імперської периферії, якою вона була на початку ХХ століття, на суверенну державу стало фактом і для російських політиків. У цьому й полягає історичне значення Великого договору.

Аналізувати сьогодення історику не з руки: не вистачає відстані у часі, щоб зробити обгрунтовані висновки. Поточні факти, події або явища здаються нам важливими, а насправді багато з них не залишать хвиль у плині часу. І навпаки, деякі події або явища не привертають нашої уваги, хоча відлуння від них позначиться на цілих десятиліттях. Чи може хто-небудь зробити правильний прогноз?

Є, однак, події, які промовляють самі за себе. Підходячи з однаковими критеріями до державотворчого процесу минулого століття, ми переконуємося в тому, що на його останньому етапі ключовим є 1999-й рік. Це — рік виходу України з тривалої економічної кризи. Це — рік запровадження в дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією. Ці факти становлять результативний підсумок багатьох різноспрямованих подій. Вони є показником необоротних якісних змін у політичному та економічному становищі тієї України, яка з’явилася на світ у 1991 році.

Більше того, ці факти означають завершення державотворчого процесу. Незалежну державу створено. Зловісні прикмети тоталітарного радянського державосуспільства в нашому житті подолано. Тепер суспільство в Україні є суверенним, а держава йому служить, як в усіх інших країнах Європи. Можна вже відмовлятися від звички супроводжувати назву своєї держави — Україна прикметником «незалежна». Цей прикметник зрісся з назвою країни, став її складовою частиною.