Трибуна нації

Серед лауреатів 90-х років престижної міжнародної премії ім.Пилипа Орлика ми знаходимо ім’я людини, яка одержала цю премію «За внесок у демократизацію українського суспільства», що мало пряме відношення до її діяльності на «Радіо «Свобода» (так, йдеться про легендарний «радіоголос» та його місію). Мається на увазі Анатоль Камінський, колишній директор української служби «Радіо «Свобода», добре відомий в незалежній Україні науковець, публіцист та політичний діяч — Голова ОУН за кордоном та Голова Політичної Ради Середовища УГВР, професор міжнародних відносин, автор 13 книг, зокрема підручника «Основи міжнародних відносин», що його 2001 року видав Львівський національний універсітет. Керівництво Анатолем Камінським українською службою «Радіо «Свобода» припало якраз на ті роки, коли невідворотно конав Радянський Союз, і на часі було запитання: «А що далі ?»

1953 року у США відбулася конференція за участі керівництва двох окремих американських радіостанцій — «Радіо «Вільна Європа» та «Радіо «Визволення». Наслідком конференції став документ, що отримав назву «Вільямбурзької декларації» і де чітко була визначена мета обох радіостанцій: боротися за повалення комуністичного ладу в країнах Східної Європи. Мовлення на територію УРСР вело «Радіо «Визволення», назву якого на «Радіо «Свобода» щойно змінили після візиту до США радянського лідера Микити Хрущова. Контролювало і значною мірою фінансувало роботу обох радіостанцій, базованих в Мюнхені, Центральне Розвідувальне Управління США. Так тривало аж до 1971 року, коли фінансування повністю перебрав на себе Конгрес США, одночасно прийнявши постанову про Board for International Broadcasting Act , після чого згодом було обрано Раду міжнародного мовлення (Board for International Broadcasting). Як зазначалось в одному з офіційних документів уряду США, «... властиво, «Радіо «Вільна Європа» та «Радіо «Свобода» були утворені, фінансовані та керовані ЦРУ. Такий стан речей тривав до кінця 60-х, коли роль ЦРУ в обох радіо викликала громадський осуд.» Дійсно, «Радіо «Вільна Європа» та «Радіо «Свобода» під ту пору були абсолютно герметично ізольованими від суспільства структурами, їх діяльність була мало не державною таємницею США. Так, українською службою «Радіо «Свобода» керував Іван Басараб — народжений у США українець, так чи інакше пов’язаний з американською розвідкою. А водночас найближчий «родич» обох мюнхенських радіостанцій — вашингтонське Радіо «Голос Америки», контролювався USIA — Інформаційним Агентством Сполучених Штатів, що знаходилось у підпорядкуванні Конгресу США. Діяльність «Голосу Америки» була доволі прозорою. Після 1975 року, коли «Радіо «Вільна Європа» та «Радіо «Свобода» були злиті в одне, контроль ЦРУ над ним дедалі слабшав, і на початок 80-х зійшов нанівець. Відтепер воно підпорядковувалось виключно Раді Міжнародного мовлення і вже раніше було фінансоване Когресом США.

1983 року «Радіо «Свобода» очолив Джордж Бейлі, американець угорського походження, автор широковідомої на Заході монографії про Андрія Сахарова. Джордж Бейлі був добре обізнаною людиною в справах підкомуністичної Східної Європи, в тому числі й України, де він вперше побував 1945 року як офіцер зв’язку американської армії. Українська ж служба «Радіо «Свобода» на момент його приходу перебувала у тяжкій кризі, практично паралізована «герусифікацією». Це визначення належало співробітникові української служби Григорію Панчуку, й означало стиль керівництва її директора Миколи Геруса, а саме: «викореніння націоналістичної лінії в українській редакції». Справа дійшла до того, що Микола Герус назбирав грубезні теки «компромату» на провідних її співробітників — Андрія Ребета, Ореста Власова-Овдієнка, того ж Григорія Панчука, й подав той «компромат» керівництву «Радіо «Свобода» у Вашингтоні. Американці мало не повірили, що всі вони — націоналісти в політичному розумінні цього слова, а відтак небажаний елемент на «Радіо «Свобода». «Радіо «Свобода» мало відділ політичної цензури. І за звинувачення в націоналізмі (а туди йшло все, що завгодно) і зокрема в антисемітизмі (не було меж в цій сфері), викидали з роботи. Цікава деталь: на російській службі «Радіо «Свобода» ані краплі українофільства не було, в її передачах постійно наголошувалось, що Україна — то російська провінція. Але співробітників російської служби ніколи в націоналізмі не звинувачували. І американці було повірили Миколі Герусу. В програмах української служби закорінилась невиразна і амбівалентна лінія щодо національного питання. Відгомін кризової ситуації в українській службі «Радіо «Свобода» навіть вихлюпнувся на шпальти української діаспорної періодики, зокрема найавторитетнішого видання — журналу «Сучасність». Однак допомога прийшла з-поза «Радіо «Свобода». Як пригадує Григорій Панчук, «1983 року після кампанії, яку розпочало середовище «двійкарів» (УГВР, ОУН (з) «Пролог», «Сучасність», фактично Камінський) на чолі з Леонідом Плющем, Геруса усувають із посади». Того ж 1983 року директор «Радіо «Свобода» Джордж Бейлі пропонує очолити українську службу Анатолю Камінському, з метою і завданням реорганізувати її в організаційно-структурному і програмному відношенні.

Анатоль Камінський народився 17 травня 1925 року на Тернопіллі. 16-річним юнаком вступив до ОУН. По закінченні 1943 року гімназії у Львові опинився в Австрії. Вищу освіту здобув 1953 року в Українському Вільному Універсітеті (Мюнхен), а довершив її в Лондонській школі економічних та політичних наук за спеціалізацією «Теорія і практика дипломатії». На момент запрошення до керівництва українською службою «Радіо «Свобода» Анатоль Камінський понад двадцять років працював як дослідник у дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог» в Нью-Йорку, де в 1973—1980 рр. був заступником президента. На момент запрошення очолити українську службу «Радіо «Свобода» Анатоль Камінський мав вже також неабиякий досвід у журналістиці як постійний дописувач до журналів «Сучасність» та «Український самостійник», щоденника «Свобода» на теми національно-визвольного руху найновіших часів та радянології й був відомим політиком як чільний діяч ОУН та УГВР. Пропозиція очолити українську службу «Радіо «Свобода» відкривала перед політиком й науковцем певну можливість перебудувати радіопересилання так, щоб вони були відповідними фундаментальним потребам національно-визвольного та демократичного руху саме на «материковій» Україні. «Йшлося головне про новий курс у програмному аспекті, оскільки для мене було важливим, щоб зробити з української служби відповідний, якнайбільш ефективний інструмент впливу на рідні землі, з метою не лише подавати об’єктивну інформацію, але й сприяти відродженню національної самосвідомості та розвиткові політичної культури, — пригадував багато років пізніше в одному з інтерв’ю Анатоль Камінський. — В організаційно-структуральному аспекті йшлося про збільшення кількості працівників радіо і частот для українських передач». Джордж Бейлі поставився позитивно до таких вимог.

На початках директорства Анатоля Камінського в українській редакції було приблизно 15—17 штатних співробітників. Новопризначений директор вимагав збільшити їхню кількість до 50 ти, і таке йому обіцяли «вміру можливостей», однак вона остаточно сягнула 27—30-ти. Ось імена деяких із них: В. Ромашко (Кубрик) — він тимчасово очолював українську службу в період між звільненням М. Геруса та призначенням А. Камінського; І. Качуровський, О. Власов-Овдієнко, А. Ребет, Ю. Тимченко, І. Гордієвський, Г. Панчук, Емма Кошелівець, О. Народецький, В. Яремій, А. Щепко, Б. Нагайло, А. Гайдамаха, Д. Сторчак, Ю. фон Штайден (Дубанович), В. Ганик, Ліна та Іван Гвать, Л. Зелінгер, М. Мигалисько. Крім того, в Нью-Йорку діяв кореспондентський пункт, або бюро, яке очолював Ю. Дулерайн і де працювали В. Боровський, Надія Світлична та Л. Лиман. Поступово упевнились тематичні блоки, з яких складалась програма української служби. Їх було вісім: Міжнародні новини; За права людини, за права нації; Міжнародні коментарі; Література та мистецтво; Суспільно-економічні справи; Історичний блок; Релігійна програма; Молодіжна програма. Загальний обсяг мовлення складав шість годин на добу; кожна година розпочиналась випуском актуальних новин. Українська «Свобода» в Мюнхені за часів Анатоля Камінського намагалася діяти так, як би вона була в Києві, тобто заповнювати ту інформаційну і програмну нішу, якої не було й не могло бути в УРСР. Однак слід врахувати разючу диспропорцію в постачанні інформацією. «Радіо «Свобода» було передплатником усіх провідних західних інформагентств, чим сповна користувалась його українська служба. Крім того, вона мала приблизно 40—45 т. зв. вільних співробітників, які виконували функції кореспондентів. Серед них було чимало визначних громадсько- політичних діячів та діячів культури та релігії. З Парижу для української служби працювали Л. Плющ та З. Вітошинська, з Риму — о. д-р Іван Музичка; в Німеччині для неї працювали Г Г. Горбач та І. Кошелівець; вАнглії — М. Добрянський, В. Свобода; в Австрії — О. Заверуха; в Скандинавії —Б. Залуга (Швеція); Б. Подолянко подавав репортажі з Австралії, а з Південної Америки — В. Вовк (Бразилія) та М. Василик (Аргентина). Кореспондентами в Ізраілі були Я. Сусленський та Ю. Мілославський, а найбільше їх було у США та Канаді, а відтак назвемо найбільш відомих — відповідно О.Соловей, Ю. Шумовський, та В. Мороз, М. Марунчак, Є. Штендера. Набагато важче було висвітлювати події і становище в УРСР. Слід спеціально наголосити, що «Свобода» була радіостанцією, котра дбала насамперед про американські інтереси. Американці прагнули лише послаблення СРСР, і в ніякому разі — розвалу. Згідно з внутрішніми правилами «Радіо«Свобода» було дозволено лише інформувати за принципом п’ятьох «W» — When, Where, Who, What, Why (коли, де, хто, що, чому). Через відсутність, точніше, неможливість мати кореспондентів в УРСР, українська служба подавала новини звідти «postfactum». До того ж інформаційну політику необхідно було пристосовувати до політичних доктрин США. Втім, навіть те, що просочувалось до ефіру, вже само по собі було великим здобутком. Якби не українська служба — навіть про ці події мало хто б знав в УРСР. Одне з основних джерел інформації — вивезений усіма правдами і неправдами на Захід український самвидав, яким українська служба активно користувалася від часу його появи. Водночас українська служба «Радіо «Свобода» намагалась до 1989 року підтримувати контакти з усіма можливими постачальниками інформації — дисидентами, політв’язнями, громадськими і культурними діячами. А головний козир і головна зброя української служби «Радіо «Свобода» під ту пору — активна оборона прав людини в УРСР. Оборона прав людини мала стати й стала тим руйнівним елементом, що повинен був і поставив СРСР на коліна.

Найголовнішим здобутком директорства Анатоля Камінського стало те, що українська служба знайшла той новий курс у програмному аспекті, якого він прагнув — поставило проблему української державності. Свідчення того — хоча б звинувачення бостонською «Christian Scince Monitor» (11 вересня 1986 року) української служби та її директора в «націоналізмі». Газета по датах виходу в ефір (!) перелічує передачі (зокрема про УПА, Романа Шухевича-Чупринку, Ярослава Стецька), присвячені боротьбі українців за незалежність. Українські дисиденти роками слухали українську «Свободу», а також ті люди, для яких доля України не була байдужою. Радіопересилання не могли залишитись без впливу на них — в пізні 80-ті вони очолили національно визвольний рух, котрий набув всенародного масштабу. Дехто з тих слухачів сам став кореспондентом української «Свободи» й творцем її нового обличчя вже від 1989 року. З іншого боку, не варто перебільшувати кількості слухачів української програми. Переважна більшість таки ловила «Свободу» російську. Ясно, що так званий український слухач російської «Свободи» не міг утверджуватись як українець, а навпаки. Анатоль Камінський очолював вже тепер дійсно українську службу «Радіо «Свобода» до кінця 1989 року. Відтоді її боротьбою за свого слухача керував новий директор — Богдан Нагайло.