У пошуках «нових і праведних законів»

На сьогодні життя відповідно до Конституції, до Основного Закону держави, в якому зафіксовані права, свободи та обов'язки всіх без винятку громадян і правила діяльності влади, — це норма цивілізованого суспільства. Це — одне з головних надбань на шляху людського поступу. Але так народи жили далеко не завжди. Європейська спільнота з великими зусиллями і ціною великої крові прорвалася в добу конституцій.

Перші кроки на шляху ствердження принципів конституціоналізму в Європі були зроблені ще за часів Magna Carta Libertatum, Великої хартії вольностей, підписаної 15 липня 1215 року англійським королем Джоном Безземельним. Наступним важливим етапом стали також події XVII століття, передусім у тій самій Англії, які завершилися встановленням у державі парламентської монархії та ухваленням 1689 року Білля про права. Слід сказати, що до тодішнього конституціоналізму долучилися й українці — Гадяцький трактат 1658 року є визначною пам'яткою цієї доби. Проте справжній прорив конституціоналістської думки та практики стався за часів Війни за незалежність північноамериканських штатів і Великої французької революції, які обумовили великі зміни й далекосяжні наслідки і у Старому, й у Новому Світі. Конституції США та Франції стали дороговказами для розвитку європейського й латиноамериканського конституціоналізму на все наступне століття.

Згадаймо карбовані рядки Конституції Французької Республіки 1795 року, які засвідчували громадянські права:

«Нікому не можна перешкоджати висловлювати, друкувати та оприявнювати свої думки. Написане не може потрапити під жодну цензуру перед його видруком.

Нікому не можна заборонити сповідування обраного ним культу.

Немає ані привілеїв, ані панування, ані обмежень свободи преси, торгівлі і розвитку промисловості і всіх видів мистецтв.

Конституція гарантує недоторканність будь-якої власності чи відшкодування її, рівне пожертвуваному, у разі встановленої в законному порядку суспільної необхідності.

Дім кожної людини є недоторканним прихистком: ніхто не може увійти в нього вночі, крім як у разі пожежі, повені або на вимогу, що йде з дому. Закони конституційної влади можуть бути здійснені в ньому впродовж дня».

Можна сказати, що саме ХІХ століття стало вирішальним у становленні конституціоналізму, у ствердженні політичних систем, що спираються на закон та законність. Цей масовий перехід до втілення ідей конституціоналізму, до закріплення в Основному Законі держави прав та свобод громадян і виборності влади став одним із найважливіших кроків на шляху прогресу людства.

У цьому сенсі Україна на початку ХІХ століття опинилася десь на узбіччі правового прогресу. Поділена між двома абсолютистськими імперіями — Романових та Габсбургів — вона втратила ті права й свободи, які мала Гетьманщина в попередню добу. Хоч як це парадоксально, саме XVIII століття в плані практичних дій є прогресивнішим від наступного: воно ознаменоване двома спробами встановити в Україні конституційний лад, хоч і зі становими обмеженнями. Це — створення Конституції гетьмана Пилипа Орлика на початку століття й скликання Генеральних Зборів гетьманом Кирилом Розумовським у другій половині цього століття. Однак ці спроби розбилися об могуть Російської імперії, де самодержавство було чільним принципом державного існування.

Та конституціоналізм — це не тільки повсякденне життя суспільства, його верхів і низів згідно з приписами спільного для всіх Основного Закону. Це ще й позначення політико-правових концепцій та ідеологічних настанов, що обѓрунтовують необхідність встановлення конституційного ладу та описують основні його риси.

От у цьому сенсі російському самодержавству не вдалося знищити український конституціоналізм навіть у добу української бездержавності; ба більше, цей конституціоналізм навіть за вкрай складних обставин розвивався в контексті загальноєвропейської політико-правової думки й справляв неабиякий вплив на власне російський політикум. Отже, розглянемо детальніше, як відбувався цей розвиток.

Політична думка в підросійській Україні на початку ХІХ століття розвивалася під впливом козацьких літописів та відомого твору під назвою «Історія русів». Саме звідти походили популярні тоді серед української шляхти ідеї природного права кожного народу на незалежність, самостійний політичний розвиток і захист власної свободи, а також погляд на державу як на результат суспільної згоди. Відлуння цих ідей було присутнім і в проекті перетворення Російської імперії на конституційну монархію, поданому харківським шляхтичем Василем Каразіним на розгляд імператора Олександра І (втім, мабуть — не випадково, імператор гнівно відкинув цей проект).

Конституційні ідеї були поширені також серед членів масонських лож України — «З'єднаних Слов'ян» у Києві, «Любові до Істини» в Полтаві та «Вмираючого Сфінкса» в Харкові. Масони Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Семен Гамалія, Василь Тарновський та Іван Котляревський розробляли проект звільнення всіх слов'ян від самодержавства, знищення міжнаціональної неприязні та об'єднання слов'янських земель у федеративний союз на чолі з Україною. Після заборони російським урядом масонських лож 1819 року ідеї демократичного оновлення Російської імперії набули поширення серед членів таємних революційних організацій — «Союзу благоденствія», «Малоросійського таємного товариства» та «Південного товариства».

Єдиний у першій половині ХІХ століття проект Конституції під назвою «Начерки Конституції Республіки» розробив член Кирило-Мефодіївського братства Георгій Андрузький. За тим проектом, основою держави мала бути самоврядна громада, яка складалася з двох тисяч родин. Громади об'єднувалися в область, області — в округи, округи — у штати, а штати — у державу. Кожний штат обирав своїх президента, віце-президента і сенат, однак населення держави обирало також спільного президента і законодавчі збори. Конфедеративна слов'янська держава складалася із семи штатів: Наддніпрянська Україна з Галичиною, Причорномор'ям та Кримом; Польща з Литвою та Білоруссю; Бессарабія з Молдовою та Валахією; Остзея; Сербія; Болгарія; Дон. Отже, у слов'янській конфедерації Андрузького місця для Росії, хоч яким парадоксальним це комусь видасться, не передбачалося.

До цього слід додати, що деякі офіцери-поляки, члени таємного «Товариства з'єднаних слов'ян», яке згодом увійшло до декабристського «Південного товариства», обстоювали перед росіянами — членами підпільних організацій інтереси українського народу як окремішньої нації, що має право на власну державність, бодай — автономну. Цю настанову прихильно сприйняли деякі декабристи, скажімо, Рилєєв, але вона не дістала відображення в проектах конституцій Росії, складених перед 1825 роком Муравйовим та Пестелем. Проте український та польський вплив у «Руській правді» Пестеля (так звався його конституційний проект) відчувається, оскільки цей проект побудований на засадах республіканізму, чого російська політична традиція до нього не знала. Що ж до начерку Георгія Андрузького, то він — і це є дуже прикметним — будується «знизу», містить особливо детально розписані принципи життя громад, областей та округів, а потім уже, дуже коротко, — загальну структуру держави:

«Держава

Законодавчі збори, при них цензурний комітет.

Державна рада. Члени: президент республіки, віце, міністри, державний прокурор, президент зборів і президенти штатних відділень їх.

Міністерство закордонне та народної освіти.

Внутрішніх справ і юстиції та національних сил.

Військове і морське.

Фінансів і промисловості.

Бачний комітет.

Державний в'язничний комітет.

Особи, які посідають важливі посади, мають при собі канцелярії.

Державний магазин (скарбниця. — С. Г.)».

Ось так уявляв схему конституційної побудови держави кирило-мефодієвець Георгій Андрузький. Узагалі ідеї, висловлені в програмному документі цього товариства — «Книгах битія українського народу», заклали в Україні підвалини модерної загальнополітичної та конституційної думки.

Паралельно з цим певні конституційні ідеї висловлюються на Західній Україні. Загальноєвропейська «весна народів» 1848 року, коли в багатьох державах широкі маси піднялися в боротьбі за політичні, соціальні й національні права, закономірно зачепила й Галичину та Буковину. На той час там уже була скасована панщина, постали сотні тисяч вільних селянських господарств, щоправда, переважно малоземельних, з'явилася національна інтелігенція. Тому русини-українці виступають як самостійна сила зі своїми національними інтересами. У квітні 1848 року вони подають австрійському цісарю петицію, де зазначають, що вони — автохтони в Галичині, частина великого слов'янського народу, який колись мав державність і має право на українські школи, на діловодство українською мовою й на представництво в органах влади. 2 травня 1848 року засновано Головну Руську Раду — своєрідний передпарламент, який закликав український народ до пробудження й до забезпечення собі кращої долі. Українські делегати взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі, де було узгоджено з польськими представниками з тієї ж таки Галичини принципи домагання автономії для краю та вільного і рівноправного функціонування обох націй. Українці постають серед депутатів австрійського парламенту. Але піднесення триває недовго: реакція після придушення революції 1848—1849 років (у цьому Габсбургам немало допоміг Микола І), скасування австрійської конституції знову перетворює Галичину на глухий закуток Європи.

Однак, звісно, найвидатнішим конституціоналістом ХІХ століття був Михайло Драгоманов, який діяв у його другій половині і якому належить проект Статуту «Вільної Спілки», що її мали утворити українці на своїх землях, аби побудувати спільноту асоційованих одна з одною громад, яка фактично стала б державою українського народу у всеєвропейській федерації таких само асоціацій вільних громад:

«У землях, населених українським плем'ям, має бути засноване товариство «Вільна Спілка», яка ставить собі задачею роботу для політичного, економічного і культурного визволення та розвитку українського народу й іноплемінних колоній, що живуть серед нього... Найважливішим завданням «Вільної Спілки» в Росії в цей і найближчий час має бути праця задля перетворення цієї держави на засадах політичної свободи...»

Драгоманов детально обѓрунтовує своє розуміння побудови такої асоціації. Дозволю собі розлогу цитату, яка дасть уявлення про стиль мислення й аргументації класика української політичної думки:

«Така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше б вона перестала бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять... Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч. Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб. От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств».

Під оглядом сьогодення концепція Драгоманова вкрай утопічна, якщо брати до уваги конкретні подробиці, але водночас вона гранично демократична, бо ѓрунтується на неухильному дотриманні прав людини:

«Основними для формування тих (суспільно-правових. — С. Г.) відносин повинні бути поперед усього основні права чоловіка — свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань. віри й безвірства».

Впливів Драгоманова зазнали і соціалісти, і ліберали, і навіть представники консервативного напряму конституційної думки в підросійській Україні та на Галичині. Власне, Драгоманов був першим українським теоретиком, який справив істотний вплив на європейське наукове та політичне життя; його ідеї, в тому числі конституційні, широко використовуються донині. Скажімо, Олександр Солженіцин детально переповідав цілу низку драгомановських настанов щодо місцевого самоврядування — на жаль, майже ніде не згадуючи про їхнього автора...

Ще одна важлива сторінка розвитку українського конституціоналізму пов'язана з діяльністю революційної організації «Народна воля». Ця організація, керівниками якої були переважно українці, дотримувалася настанов української політичної традиції. Зокрема, її лідери багато в чому погоджувалися з Михайлом Драгомановим, але йшли у певному сенсі далі за нього, виступаючи за парламентську республіку.

«Наше завдання — визволити народ, зробити його верховним розпорядником власної долі... Влада має бути передана Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів».

Так говорилося у відозві виконкому «Народної волі» 1879 року. А в третьому числі підпільного журналу «Народна воля» серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про «широке обласне самоврядування». Йшлося про історичні області тодішньої Російської держави, тобто про її федералізацію поряд із демократизацією.

Наступного року партійна програму в галузі державного будівництва було конкретизовано: на уламках імперії після виходу з неї Польщі та інших насильницьки приєднаних країн, які цього забажають, мав бути створений «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області, у тому числі й Україну. Фактичний лідер «Народної волі» Андрій Желябов говорив:

«Ми — державники, не анархісти... Ми визнаємо, що уряд завжди буде, що державність неминуче мусить існувати, оскільки існуватимуть спільні інтереси... Ми стоїмо за принцип федерального устрою держави...»

Так само як і Драгоманов, Желябов виходив із принципу політичної свободи вільних громадян. Ця ідея наскрізною ниткою проходить і через політичну думку Східної та Західної України на початку ХХ століття, вона є ключовою для всього українського конституціоналізму. А політична свобода — це альфа й омега української національної свободи.

У ці ж роки підноситься нова хвиля політичного життя в Галичині, коли розширюються права коронних країв і починає роботу Галицький сойм. Але контроль за цим соймом беруть у свої руки польські магнати і шляхта. Руські посли одержали в соймі тільки 15% місць, оскільки вибори проводилися за середньовічним становим принципом, за куріями: поміщицькою, міщанською, торговельною і селянською. Висловити виразні та зрозумілі громаді цілі українська еліта, розколота на старорусів (оспівування славетної сивої давнини) та москвофілів (які сподівалися на допомогу з боку «білого царя»), не могла. Тільки з кінця 1870-х років ситуація докорінно змінилася: на політичні арені постала нова генерація галицької інтелігенції з виразно українським національним обличчям. 1890 року консолідується перша «справжня» політична структура, Русько-українська радикальна партія. А за нею виникають й інші: Українська національна демократична партія, Русько-український християнський союз, Українська соціал-демократична партія. Схожі процеси відбуваються і в іншому коронному краї Габсбургів — на Буковині. Вимоги цих політичних сил — загальне виборче право та реальна автономія для української частини Галичини та Буковини.

І саме на Галичині 1893 року було опубліковано програмний документ східноукраїнського «Братства Тарасівців» під назвою «Profession de foi молодих українців», де зокрема містилося: «...Мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і науковому ѓрунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація, в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля». Така федерація розглядалася тарасівцями як підготовчий етап до повного усамостійнення всієї України що буде, як фіксувала програма Братства:

«соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби».

Така держава мала стати федерацією Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини. На її чолі мали бути виборний гетьман (з повноваженнями президента) і сейм. Земля, надра, велика промисловість та оптова торгівля мали бути націоналізовані, забезпечені загальна безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави. При цьому проводився принцип «Україна — для українців», але останніми вважалися всі ті, хто визнавав себе українцями, тобто за громадянською, а не за етнічною ознакою.

Отже, ХІХ століття — доба бездержавності — не було втраченим для вітчизняної політичної думки. Навпаки, саме в цьому столітті політична традиція козацької вольності була трансформована в концепцію загальних прав та свобод державної української нації.