Україна. Революція. Троцький
Історія — дама надто примхлива, серед її постатей є настільки неоднозначні персонажі з дуже крученою долею, що для їхньої характеристики належні слова досі ніким не вигадані. От і цей історичний діяч: народився в Таврії в багатій єврейській сім’ї, де побутовою мовою була українська, звісно, не вишукано-літературна, а селянська; відтак він розпочинав свої спроби у літературі як україномовний поет, далі став російським публіцистом та радикальним революціонером; ніколи не служив у війську, проте організував з нуля армію, яка наводила страх на весь світ; миттєво завоював величезну популярність серед простолюду і втратив її теж швидко, за рік-другий; на злеті своєї політичної кар’єри спершу визнав незалежність України від імені Росії, потім доклав величезних зусиль для знищення цієї незалежності, а наприкінці життя палко обстоював вихід України з Радянського Союзу та її право на самостійність і соборність. На мітингах комуністи досі співають, не знаючи цього, пісні, написані на його замовлення (і не за гроші написані, а з ідейних міркувань), його фразеологізми міцно увійшли в живу тканину мови (наприклад, «гризти граніт наук»), і ми щороку офіційно відзначаємо (хоч і далеко не всі) встановлене ним свято, хоча тепер і під зовсім іншою назвою — 23 лютого. А ще у світі сьогодні є мільйони й мільйони прихильників його ідей, і не лише серед пролетарів, а й серед високочолих інтелектуалів.
Лев Троцький. Політик, без якого історію світу та України першої половини ХХ століття уявити неможливо.
БІОГРАФІЯ: КОРОТКИЙ КУРС
Народився майбутній «червоний Лев» (справжнє ім’я — Лейба Бронштейн) у селі Янівці на Херсонщині 7 листопада (або ж 26 жовтня за старим стилем) 1879 року в родині великого землевласника. Навчався в єврейській початковій школі, Одеському та Миколаївському реальних училищах. Революційну діяльність почав у 16-літньому віці. У січні 1898 року Троцький був заарештований у справі Південно-Російського робітничого союзу і невдовзі висланий на чотири роки до Східного Сибіру.
Через два роки він утік із заслання, виїхав до Лондона, співробітничав з газетою «Іскра», згодом став одним із лідерів меншовиків. У лютому 1905 року Троцький приїхав до Києва, а вже у грудні був заарештований у Санкт-Петербурзі, де він після затримання поліцією провідної групи соціал-демократичних лідерів очолив створену під час революційних подій робітничу Раду, і через два роки висланий на вічне поселення до Сибіру. По дорозі він знову втік, згодом жив у Відні, Парижі, Нью-Йорку і вів боротьбу з більшовизмом із ще більш лівих ідейних позицій.
У травні 1917 року Троцький повернувся до Росії з Америки і невдовзі вступив до партії більшовиків. У вересні він знову очолив Петроградську Раду, був одним з керівників Жовтневого перевороту. «25 жовтня Троцький, блискучий і мужній трибун повстання, невтомний і полум’яний проповідник революції, від імені Військово-революційного комітету оголосив у Петербурзькій Раді під громові оплески присутніх: «Тимчасовий уряд більше не існує». І, як живий доказ факту, на трибуні з’являється зустрінутий бурхливою овацією Ленін, звільнений з підпілля новою революцією», — так писав один із провідних ідеологів більшовизму Бухарін у книзі «Від зруйнування царизму до падіння буржуазії». До речі: у певних колах сьогодні стверджується, що жовтневий переворот був здійснений спеціально в день народження Лева Давидовича. Проте у ХІХ столітті відставання старого стилю від нового дорівнювало 12, а не 13 дням, отож день народження Лейби Бронштейна припадав на 26 жовтня, а владу в Петрограді більшовики захопили в ніч з 24 на 25 жовтня...
По тому Троцький був народним комісаром закордонних справ у першому більшовицькому уряді, головою радянської делегації на мирних переговорах з Центральними державами у Бресті, наркомом військових справ і одночасно головою Реввійськради. З весни 1918 року Троцький очолює створення Червоної армії. За допомогою репресій, підкупу та ідеологічної роботи він залучив до цієї армії більше царських офіцерів, аніж пішло до Білої армії. Станом на 1920 рік Червона армія стала найбільшою у світі — у ній було понад три мільйони бійців та командирів — і Реввійськрада поставила перед нею завдання нести на багнетах полум’я революції до Західної Європи. Але у другій половині серпня того ж року ударні з’єднання червоних зазнали катастрофічної поразки від союзних польсько-українських військ. Юзеф Пілсудський на Віслі розгромив Західний фронт Тухачевського, Марко Безручко у Замості зупинив Першу кінну армію Будьонного.
Троцький був одним із натхненників й ідеологів «червоного терору». Уже в грудні 1917 року Троцький у зверненні до лідерів партії кадетів заявляє про близький початок масового терору щодо ворогів революції: «Вам слід знати, що не пізніше ніж через місяць терор набуде дуже сильних форм за прикладом великих французьких революціонерів. На ворогів наших чекатиме гільйотина, а не тільки тюрма». Саме поняття «червоний терор» було сформульоване Троцьким так: «знаряддя, застосовуване проти приреченого на загибель класу, який не хоче гинути».
Ще за життя Леніна Троцький — один із найближчих у революційні роки ленінських соратників — виступив із дуже жорсткою критикою керівництва ЦК РКП(б), яке, на його думку, забюрократизувалося і втратило зв’язок із масами. Ці ідеї знайшли підтримку серед частини романтично налаштованої студентської молоді та певних груп партійних кадрів, які прагнули до швидкого здійснення світової революції. Після смерті Леніна Троцький зазнав поразки у боротьбі за владу всередині керівництва Російської компартії та Комінтерну і був крок за кроком усунутий з усіх посад. Виключений з партії у листопаді 1927 року, він був висланий до Алма-Ати, а через два роки — за кордон Радянського Союзу. У 1930-х практично всі, хто був запідозрений в антирадянських настроях, звинувачувалися в СРСР у «троцькізмі» — зазвичай у поєднанні з тими чи іншими різновидами «контрреволюційної діяльності».
Сам Лев Троцький в еміграції переїздив з місця на місце, роблячи це не за власним бажанням — Сталін вимагав від урядів західних держав, щоб ті не допускали проживання на своїй території «небезпечного заколотника». Побоюючись погіршення відносин із СРСР, західні уряди йшли назустріч сталінським вимогам, хоча насправді саме діяльність контрольованого Кремлем Комінтерну підривала політичну стабільність у демократичних державах, а радянська розвідка викрадала військові та промислові таємниці і впроваджувала своїх агентів до владних структур.
1938 року, переконавшись, що його прихильники «вичищені» з партій Комінтерну, Троцький заснував Четвертий Інтернаціонал для підштовхування світової революції, «відродження партії» та звільнення СССР від влади бюрократії. І, звичайно, для боротьби з фашизмом. «Фашизм є форма відчаю дрібнобуржуазних народних мас, які тягнуть за собою в безодню і частину пролетаріату. Відчай, як відомо, настає тоді, коли всі шляхи порятунку відрізані. Передумовою успіхів фашизму стало потрійне банкрутство: демократії, соціал-демократії й Комінтерну. Усі три не приносять масам нічого, крім відчаю, і тим допомагають торжеству фашизму», — писав Троцький, поєднавши традиційно марксистське ремствування на «дрібну буржуазію», яка завжди в усьому винна, і проникливу формулу «потрійного банкрутства», справедливу щодо континентальної європейської демократії. Тільки от відчай — це лише передумова фашизму (як і будь-якого тоталітаризму), а сам фашизм знаменує собою тимчасовий рятунок від відчаю, щоправда, ціною політичної та особистої свободи.
Ще з середини 1930-х Троцький попереджав про можливість змови Сталіна і Гітлера. Коли ця змова стала фактом і Друга світова війна почалася, Троцький висунув гасло перетворення її на громадянську війну проти фашизму, сталінізму й імперіалізму, а також попередив про підготовку Сталіним удару в спину Гітлеру. Зі свого боку, кремлівський лідер за рік до початку самої війни дав завдання фізично ліквідувати Троцького чи не кращому радянському терористу Павлу Судоплатову, який перед цим вбив голову ОУН Євгена Коновальця. Але одразу виконати завдання Сталіна не вдалося; після кількох невдалих замахів, у тому числі за особистої участі знаного художника-комуніста Сікейроса, який особисто стріляв з автомата, 20 серпня 1940 року Лев Троцький був смертельно поранений таємним агентом НКВД Рамоном Меркадером у своєму будинку на околиці Мехіко і помер наступного дня.
Ось таким був, якщо коротко, його життєвий шлях, і ось так, ударом льодорубу по голові, була зупинена його політична кар’єра — в один із найскладніших моментів історії ХХ століття.
«ЧЕРВОНИЙ ЛЕВ» — ФАНАТИК СВІТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
В останні роки у Москві, а вслід за тим у Києві з’явилося чимало публікацій, у який Лев Троцький зображений як чи не головний реалізатор ідей світового сіонізму щодо загарбання всього світу і поневолення слов’янських народів. Автор цих рядків спробував було вказати на невігластво одного «експерта», котрий стверджував, наче такі собі «троцькармійці», виконуючи накази сіоніста Бронштейна, змасакрували на початку 1918 року українських юнаків під Крутами, — адже насправді Троцький створив Червону армію за кілька місяців після Крутів, а на момент трагедії він був наркомом закордонних справ, а не главою військового відомства, червоними ж військами на той момент керували щирі хохли Дибенко, Криленко та Антонов-Овсєєнко. Ба більше: як би ми зараз не ставилися до Лева Троцького, саме він від імені «червоної» Росії без узгодження з ЦК РСДРП(б) на переговорах у Бресті визнав 28 грудня 1917 року право Української Народної Республіки самостійно діяти на міжнародній арені. Це було фактичне визнання незалежності УНР — здійснене раніше, ніж цю незалежність проголосили її власні лідери...
У відповідь я одержав цілу газетну сторінку, сповнену майже нецензурною лайкою, — і жодного контраргументу. Отака «наукова» дискусія замість справді серйозної розмови. А під оглядом справді наукових аргументів варто зауважити: Троцький був принциповим противником русифікаційної політики і, на відміну від багатьох більшовиків, завжди визнавав існування самостійної української нації з її багатовіковим прагненням до волі.
Утім, розуміння, що «Україна — не Росія» у Троцького остаточно викристалізувалося, очевидно, десь на початку 1920 року. Тоді він запропонував ЦК РКП(б) істотно модифікувати політику «воєнного комунізму», щоб утримати владу. Для цього на території України, Дону, Сибіру треба було замінити продрозверстку відсотковим натуральним податком і постачати селянам промтовари відповідно до зданої кількості зерна; а у центральних губерніях доповнити хлібну розверстку примусовими заходами з оранки землі і розвинути колективізацію сільського господарства (відмовившись від неї на інших територіях). Звернімо увагу: впровадити більш ліберальний у порівнянні з розверсткою податок і відкласти на невизначене майбутнє почату вже було 1919 року колективізацію Троцький пропонував на власне неросійських землях (донські козаки і сибірські чалдони себе росіянами не вважали), а фактично відновити звичну для росіян панщину — на «ісконних» теренах. Проте однопартійці не зрозуміли теоретичні побудови «червоного Лева» і більшість ЦК РКП(б) на чолі з Леніним проголосувала проти: 11 до 4. А виграй Троцький тоді двобій у ЦК, і перехід до НЕПу, коли на якийсь час зникла примара голоду, почався б на рік раніше.
І ще одна настанова Троцького 1920-х років: на його думку, толерантно ставитися до української культури і мови, знати їх і поважати повинні були всі мешканці України іноетнічного походження, і насамперед — етнічні євреї та росіяни. Ось що писав, згадуючи тодішні події, сам Троцький:
«У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити й писати на мові навколишнього населення. Скільки з цього приводу було іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила і писала по-російськи і не хотіла навчатися української мови!»
До цього варто додати, що у першій половині 1920-х Троцький, який тоді обіймав посаду голови Реввійськради СРСР, наполягав на потребі українізації Червоної армії на теренах Радянської України.
То невже Лев Давидович був українофілом? Відповідь — і так, і ні. Бо дуже своєрідною була та «українофілія», оскільки її з таким же правом можна назвати й практично-політичною українофобією.
Ось фрагмент з його статті 1920 року щодо українських справ.
«У англо-французьких капіталістів очі розгорілися на Україну. В Одесі висадилися французькі війська. Генерал Петлюра виповз із темного закутка і звернувся до капіталістичних урядів Англії та Франції з проханням прислати на Україну якомога більше військ для встановлення влади петлюрівської директорії. На знак вдячності за це Петлюра обіцяв лондонським і паризьким лихварям служити вірою і правдою, тобто добром і горбом українського мужика. І Петлюра одержав від англо-французьких імперіалістів гроші та амуніцію. Він став створювати свою армію».
Що не слово — то відверта брехня, покликана вкрай заплутати читача і викликати у нього огиду до лідерів Української Народної Республіки. Адже талановитий журналіст, потім член Генерального секретаріату, а потім Головний отаман Симон Петлюра генералом ніколи не був. Ніколи нічого не одержав Петлюра від англо-французьких імперіалістів і, тим більше, не хотів їм служити. Якраз через це він особисто й УНР як така мали дуже великі складнощі в 1918—1921 роках. Ба більше: невідомо ще, хто більшою мірою сприяв падінню УНР — війська більшовиків чи політико-економічна блокада з боку країн Антанти та підтримка ними Білої й польської армій у їхніх діях проти українських військ у 1918—1919 роках.
Але от цікава деталь: за наказом Троцького у 1918—1921 роках на теренах України було розстріляно більше червоних комдивів, комбригів і комполків, аніж загинуло їх від рук усіх ворожих армій. І ще один парадокс: той самий Лев Троцький, коли Україна була вже в основному впокорена, став одним із головних ініціаторів та промоторів процесів «коренізації» більшовизму на початку 1920-х років; як уже говорилося, він підтримав ідею українізації червоних військ на теренах УРСР, але тут втрутився Сталін і зірвав виконання цієї ідеї. Схоже, в уяві Троцького як фанатика ідеї світової революції існувала якась ідеальна «червона Україна», під яку він хотів будь-якими засобами, не гребуючи нічим, підігнати Україну реальну, а тоді вже цю «червону Україну» всіляко возвеличувати й підносити. Так підносити, щоб зробити з неї певну «вітрину переможного соціалізму», взірець, який би захотіли наслідувати народні маси країн Центрально-Східної Європи.
При цьому, об’єктивно своєю діяльністю зі зміцнення більшовицької влади сприяючи піднесенню російського шовінізму, Троцький водночас підтримував Леніна, який в останні роки свого життя намагався із цим шовінізмом боротися («великоруському шовінізму оголошую бій не на життя, а на смерть»). Сталінські пропозиції черговому партз’їзду у 1923 році Троцький оцінив так: «Сталінська резолюція з національного питання нікуди не годиться. Грубий і нахабний великодержавний зажим ставиться в ній на один рівень з протестом і відсіччю малих, слабких і відсталих народностей».
Звідси й другий парадокс: з 1930-х років вигнанець з СРСР й організатор Четвертого Інтернаціоналу заговорив про необхідність відновлення цілковито суверенної України — у вигляді робітничо-селянської держави, яка має відокремитися од сталінської імперії.
ХАЙ ЖИВЕ НЕЗАЛЕЖНА РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКА УКРАЇНА!
До національної політики сталінського режиму «пізній» Троцький ставився надзвичайно критично: «На ділі бюрократія перетворила Радянський Союз на нову тюрму народів. Правда, національна мова і національна школа продовжують існувати: в цій галузі наймогутніший деспотизм не може вже повернути колесо розвитку назад. Але мова різних національностей є не органом їхнього самостійного розвитку, а органом бюрократичного командування над ними. Уряди національних республік призначаються, зрозуміло, Москвою, точніше сказати, Сталіним. Та дивовижна справа: три десятки цих урядів (союзних та автономних республік. — С.Г.) виявляються раптово складеними з «ворогів народу» та агентів іноземної держави. За цим звинуваченням, яке звучить надто грубо і недоладно навіть на вустах Сталіна і Вишинського, ховається насправді той факт, що чиновники, хоча б і призначені Кремлем, потрапляють у національних республіках у залежність від місцевих умов і настроїв і поступово заражаються опозиційним духом проти задушного централізму Москви. Вони починають мріяти чи говорити про те, щоб усунути «улюбленого вождя» і послабити тиски. Така дійсна причина недавнього обезголовлення всіх національних республік СССР».
До цього, за Троцьким, закономірно додався і відроджений російський великодержавний шовінізм: «Офіційна ідеологія нинішнього Кремля апелює до подвигів князя Олександра Невського, героїзму армії Суворова-Римнікського чи Кутузова-Смоленського, заплющуючи очі на те, що цей «героїзм» спирався на рабство і темряву народних мас і що саме з цієї причини стара російська армія виявлялася переможною тільки в боротьбі проти ще більш відсталих азіатських народів чи слабких і струхлявілих прикордонних держав на Заході. При зіткненні ж із передовими країнами Європи доблесне царське воїнство завжди виявлялося неспроможним». А де російський шовінізм — там і антисемітизм: «Бюрократичний централізм немислимий без шовінізму, а антисемітизм завжди був для шовінізму лінією найменшого спротиву».
А тепер безпосередньо про «зміну віх» у ставленні Троцького до України. Спершу фрагмент з його статті 1937 року, присвяченої спеціально українському питанню:
«Українське питання, що його багато які уряди і багато які «соціалісти» й навіть «комуністи» намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному. Нове загострення українського питання якнайтісніше пов’язане з виродженням Радянського Союзу і Комінтерну, успіхами фашизму і наближенням нової імперіалістичної війни. Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності. Радянська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого і військової бази СРСР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ѓвалтівників».
Здається, під цими словами Троцького підписалися б і Бандера з Лебедем та Шухевичем, не кажучи вже про «шістдесятників»...
Навряд чи на підставі всіх цитованих вище і подібних статей, навіть беручи до уваги зміну поглядів Троцького напередодні його загибелі, можна хоч якоюсь мірою його ідеалізувати. Але варто відзначити, що на устах Сталіна, Хрущова, Брежнєва чи навіть самого ініціатора перебудови Михайла Горбачова такі слова були б абсолютно неможливі, хай навіть і з кон’юнктурних міркувань. А Троцький тим часом був щирим, — і, може бути, саме його позиція з українського питання, одного із ключових геополітичних питань доби Другої світової війни, стала додатковим аргументом для наказу про його ліквідацію, відданого особисто Сталіним.
«Троцький і війна» — це окрема тема; тут же зазначу, що йому належить чимало проникливих зауважень щодо можливості союзу Сталіна й Гітлера задовго до того, як цей союз став фактом, і про перебіг майбутніх воєнних дій та політичних маневрів. Скажімо, 2 вересня 1939 року він відзначив дві надзвичайно важливі речі. По-перше (коли ще ніхто не вів публічно мову про таємні протоколи до пакту Молотова—Ріббентропа), що «німецько-радянський пакт є в повному сенсі слова воєнним союзом, бо служить цілям наступальної імперіалістичної війни». По-друге, що цей союз ненадовго: через два роки Гітлер нападе на Сталіна. Геніальний провидець? Та ні. Просто Троцький був одним із творців тоталітаризму як такого. От він і міг значно легше за демократичних аналітиків вираховувати логіку вчинків що більшовицьких, що нацистських вождів.
А наприкінці 1939 року Троцький попередив політичні еліти Заходу: «Величезною легковажністю відрізняється та міжнародна пропаганда, котра поспішає зобразити Гітлера як загнаного у глухий кут маніяка. До цього ще дуже далеко. Динамічна індустрія, технічний геній, дух дисципліни — все це наявне; страхітлива воєнна машина Німеччини ще себе покаже. Йдеться про долю країни і режиму. Польський уряд і чехословацький напівуряд перебувають зараз у Франції. Хто знає, чи не доведеться французькому уряду разом з бельгійським, голландським, польським і чехословацьким шукати притулку у Великій Британії?..»
Та головне — це варто ще раз повторити — Троцький був здатен кваліфіковано, постійно й невпинно «роздягати» Сталіна, показувати світу справжні задуми більшовиків. Він, переступаючи крізь власні ідеологічні забобони, чи не першим серед лівих мислителів назвав-таки під кінець життя сталінський режим тоталітарним та зазначив його схожість із гітлерівським. І хто гарантував, що коли-небудь одному з вождів Жовтня не почнуть вірити уряди Заходу?
Тож ліквідувати Троцького треба було за будь-яку ціну.
І це було виконано. Із запізненням на два роки, але виконано.
Загалом же Лев Троцький був геніальним організатором і блискучим публіцистом. Проте свій хист він присвятив глобальній тоталітарній утопії, і крові на його руках було чимало. Та україножером він ніколи не був; це — смертний гріх головного опонента Троцького — Сталіна — і його команди. Ба більше — Лев Троцький добре знав і по-своєму любив Україну, бажаючи зробити її зразковою вітриною світового комунізму. І в цьому він не був оригінальним: Микола Скрипник, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков, Микола Хвильовий... Список питомих українців, котрі так само в ім’я своєї любові до України активно нищили її свободу й незалежність (бо ті, бач, були не такі, як треба, «неправильні») можна продовжити аж по сьогодні. І подобається це нам чи ні, але це теж складова української історії.
