Українські дороги Iвана Буніна-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №108-109

Вдачу Іван Бунін мав дуже емоційну, непосидющу. Любив мандри. Побував у Криму, який непокоїв його розпалену батьковими розповідями уяву ще з дитячих літ. За добу міг пройти кримськими шляхами й стежками аж сорок верст!

А в новелі «Козацьким ходом» (Одеса, 1898) Іван Бунін розповів про свою першу юнацьку подорож по Дніпру на завантаженій дровами барці «Чайка». Відбулася вона тоді, коли Бунін «закінчував /.../ курс у гімназії» (очевидно, влітку 1890 р.). «Я багато читав перед тим про Малоросію, про Запорозьку Січ, часто малював собі в уяві бурхливі дніпровські пороги і переїзди через них «козацьким ходом», тобто прямим шляхом через їх вири», — згадував 28-річний автор новели. Себто до зустрічі з Україною він ретельно готувався. Налаштовувався, поповнював знання, запалював себе грою уяви... «Жодна подорож не відбилася так у моїй душі, як ці нетривалі блукання на півдні Росії», — зізнається ліричний оповідач у новелі «Козацьким ходом».

Вбираючи в себе Україну, Бунін відкривав «новий тип людей — малоросів», мимоволі порівнюючи їх зі своїми орловськими земляками. І ось які висновки робив: «Хохли мені дуже сподобалися з першого погляду. Я одразу помітив різку відмінність між мужиком-великоросом і хохлом. Наші мужики — народ переважно вимучений («изможденный»), у дірявих сіряках, у личаках та онучах, зі схудлими обличчями й чубатими головами. А хохли справляють приємне враження: рослі, здорові й міцні, дивляться спокійно й лагідно, одягнені в чистий, новий одяг... І місця за Курськом починаються також веселі: рівнини полів тягнуться у таку далеч, про яку жителі середніх і північних губерній навіть поняття не мають. І далеч ця так живописно прикрашається курганами, що синіють і силуетами струнких тополь на хуторах».

Про кургани згадано буде ще не раз і в інших творах Буніна, і щоразу — з особливо пронизливим почуттям. Хтозна, може, в ньому й справді озивалися якісь архетипні відчуття, поклики «південної» людини?

У Харкові Іван не затримався: подався в Орел, влаштувався на роботу в редакції газети «Орловский вестник». Там у нього почалася «долгая любовь» з Варварою Пащенко. Через якийсь час вона стала його неофіційною дружиною.

ПОЛТАВА

А Юлій Бунін 1890 р. перебрався у Полтаву, де йому запропонували посаду завідувача статистичного бюро в земській управі (її будівля стояла на тому самому місці, де згодом за проектом Василя Кричевського звели нову споруду — в ній тепер розташовується Полтавський краєзнавчий музей).

Іван бував у брата. А 1891-го приїхав у Полтаву надовго. Влаштувався на роботу в земстві: статист, бібліотекар, коректор. Багато писав про земські справи для місцевих видань... У спогадах він розповів про вельми цікаву сторінку своєї інтелектуальної біографії початку 1890-х. «Через свою закоханість у Толстого як художника я став толстовцем, — згадував він, — звісно, не без таємного сподівання, що це дасть мені нарешті вже ніби законне право побачити його і навіть, може, увійти в коло людей, наближених до нього. І ось почалося моє толстовське «послушание».

«Толстовців» у Полтаві виявилося чимало. Як з’ясували історики-краєзнавці, їхня колонія розташовувалася на хуторі Щербані, що був заснований Митрофаном Дудченком⁶. Один із «толстовців» навчав Івана бондарному ремеслу. А з доктором Олександром Волкенштейном, схожим своїми барськими манерами на Стіву Облонського з роману «Анна Кареніна», Бунін наприкінці 1893 року вирушив у гості до Толстого. По дорозі заїздили до ще одного відданого прихильника його ідей — князя Хілкова (очевидно, в село Попівку, що на нинішній Сумщині).

Зустріч із Толстим справила на Івана Буніна величезне враження. У мемуарах він описав її з усіма деталями. Як було не запам’ятати «по-звериному зоркие глаза» Льва Миколайовича, його екзотичне вбрання, сам образ знаменитого письменника («быстрый, легкий, страшный, остроглазый, с насупленными бровями...»); коротку розмову з господарем будинку в московських Хамовниках? Толстой, серед іншого, згадав Іванового батька — з ним він зустрічався в Криму, коли там ішла війна... А на прощання прозвучали слова, які теж запам’яталися Івану: «Счастья в жизни нeт, есть только зарницы его, — цeните их, живите ими...».

Здавалося б, нічого незвичайного не сталося. І все ж, емоції переповнювали Буніна: «І я пішов, утік, зовсім знетямлений, і провів шалену ніч, весь час бачив його уві сні з такою разючою яскравістю і в такій дикій плутанині, що й досі згадати страшно; прокидаючись, ловив себе на тому, що я щось бурмочу, марю...».

Повернувшись у Полтаву, Бунін писав Толстому, отримав від нього кілька ласкавих листів у відповідь. Лев Миколайович дав зрозуміти, що не варто аж так намагатися бути толстовцем. Проте Іван усе ще жив під впливом його «чарів». Почав навіть без належного дозволу торгувати книжками толстовського видавництва «Посредник». За це його судили, і лише царський маніфест врятував новонаверненого «толстовця» від тюрми...

У своїх мандрах Полтавщиною Бунін був свідком великого переселення селян в Уссурійський край. Мине багато років — і в романі «Тигролови» (1943 р.) Іван Багряний змалює життя нащадків тих відчайдушних українців. Характерною є навіть хронологія у «Тигроловах»: перша родина багрянівських Сірків переїхала на Далекий Схід в кінці 1880-х. Он як несподівано зустрілися герої оповідання Івана Буніна «На край світу» й роману Івана Багряного «Тигролови»!

Оповідання «На край світу» було надруковано в 1894-му; невдовзі воно дало назву й першій прозовій збірці письменника. Бунін бачив, як  переселенці вирушали в далеку дорогу, — він спеціально приїздив у ті місця, звідки їх відправляли на ще не обжиті землі Зеленого Клину. В оповіданні йдеться про прощання полтавських селян із рідними домівками — і як пронизливо прозвучав цей драматичний мотив у Буніна! Як тонко й величаво (по-гоголівськи) забриніла під його пером струна лицарської (козацької) історії! А від постаті старого Василя Шкутя навіть повіяло поетичним духом тарасо-бульбинської монументальності...

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», ШЕВЧЕНКО, ДНІПРОВІ ПОРОГИ...

Перечитуючи Буніна, нескладно зауважити його зачарованість «Словом о полку Ігоревім». Причому цю унікальну пам’ятку він побачив у контексті української культури, згадавши поруч і наші думи (Іван спеціально студіював виданий у Києві в 1874 р. том під назвою «Исторические песни малорусского народа с об’яснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова»). Колись так само сприймав «Слово...» видатний історик Михайло Максимович, не сумніваючись, що між «Словом о полку Ігоревім» і думами є генетичний зв’зок!

А у Буніна навіть з’явилося бажання побувати в місцях, пов’язаних із походом князя Ігоря, і цей свій намір він почав реалізувати негайно — тоді ж таки, в 1890 році. Їдучи зі своєї «малої батьківщини» до Києва, не витримав — і зробив зупинку в Путивлі: «За Путивлем, за древнім Путивлем, де колись плакала Ярославна, плакала рано-вранці на «заборолі» за Ігорем, я покинув поїзд і вирішив іти кілька днів пішки» (див. новелу «Козацьким ходом», епіграфом до якої взято рядки зі «Слова...»: «О Днепре, словутицю! — ты пробил еси каменные горы сквозе землю Половецкую!..) Пішки Іван подолав тоді чималеньку відстань — від Путивля аж десь до Яготина! І роздивлявся він навсібіч «гоголівськими» очима: стоячи на палубі барки, Бунін не раз виглядав те місце, де «колись серед гір білів придніпровський хутір пана Данила» (он як міцно засіла в пам’яті «Страшна помста»!). Побачене, відчуте шукало для себе слів із гоголівським поетичним розмахом: «І думав я про те, яка прекрасна ще досі ця країна, над якою пронеслося стільки віків кривавих війн і розбрату, степами якої бродили дикі племена печенігів і половців, думав про те, як довго береже ця країна відбиток глибокої старовини серед нового, галасливого життя...»

А ось і про кургани, вершини яких увінчують кам’яні половецькі баби, «мертві ідоли», вигляд яких змушує «моторошно стискуватися серце, а думка мимоволі перелітає до темного й дикого життя сивої давнини...»

Ту «сиву давнину» Бунін одного разу назвав мимохідь «русским царством» (а ім’я Тараса Шевченка — «украшением русской литературы», хоча на іншій сторінці писав уже про «великого украинского поэта» й «украинского кобзаря»!), — але то вже речі, сказати б, травматичні: очевидно, що Україна бачилася йому «без політики», себто — як край, державна, києво-руська, козацька, героїчна історія якого залишилася в минулому (звідси й характерні для багатьох росіян слова: «мирная и веселая Украйна, благословенная страна земледелия и сельской жизни»).

Тоді, влітку 1890-го, Бунін побував і в Каневі, на Тарасовій горі. Про місце останнього спочинку Шевченка, про його поезію й особистість він згадував із почуттям глибокого, щирого пієтету. І саме в такій інтонації Іван Бунін писатиме про Тараса Шевченка ще не раз...

А завершилася бунінська подорож аж на Хортиці. Перед тим йому довелося разом із бувалими, схожими на козаків-запорожців, лоцманами, подолати дніпровські пороги. І знову з-за спини раз у раз «визирав» Микола Васильович Гоголь: то раптом хтось із лоцманів виявиться схожим на Тараса Бульбу, то сам Бунін, вдивляючись у далеч Великого Лугу, заговорить — уже не вперше — «по-гоголівськи». «Туди, туди!... — думав я захоплено. — Життя невимовно прекрасне й принадне. Тільки треба збагнути, що саме в ньому найдорожче й найпотрібніше...»

Ніколи раніше Іван Бунін так гостро не відчував «глибинного зв’язку художніх творінь із батьківщиною їхніх творців»; ніколи досі не відкривалися йому так повно й глибоко «свобода і воля мандрівного життя» («скитальческой жизни»), як тут, поруч із Гоголем і Шевченком...

Згадаю ще раз Євгена Маланюка: читаючи Буніна, він відчув у його прозі пронизливу гоголівську струну. Ту, яка не раз визначала тон у симфонії творчості цього письменника, залишаючись непочутою багатьма іншими читачами...

⁶. Галян Г. Іван Бунін і Україна //Полтавський краєзнавчий музей. Збірник наукових статей 2005 р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. — Полтава, 2006. — С.307—311.