Український розлам-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 153-154

На відміну від Кривоноса, родовід Вишневецького доволі добре відомий. Перед нами — князь-шляхтич литовсько-руського роду, нащадок Рюрика і Гедиміна, за деякими даними — родич Чингізидів (!), а крім того — візантійських імператорів, князів Глинських і Острозьких, молдовських господарів, перших старост черкаських, царів московських (саме так!), нащадок одного з фундаторів війська Запорозького — легендарного Дмитра Байди-Вишневецького... Погодьтеся, генеалогія дивовижна. Проте нас цікавить не тільки й не стільки вона, як драматичні повороти долі цього воістину непересічного героя української та польської історії.

Парадоксально, але що більше віддалялися в часі Хмельниччина та пов’язані з нею трагічні події, то стійкішою та старішою ставала неприязнь (м’яко кажучи) до Яреми Вишневецького представників найрізноманітніших течій історіографії — від народницької, радикально-націоналістичної й аж до офіційної «УРСРівської». Всі ці історики при створенні образу «князя Руського» (Вишневецький володів цим титулом з 1646 року) вдавалися виключно до найчорніших барв: «ворог православ’я», «кат козаків», «визискувач трудового українського люду», «лакей Речі Посполитої» тощо. Лише в останні роки в періодиці та на книжковому ринку історичних видань почали з’являтися більшою або меншою мірою аргументовані праці, автори яких (назвемо, приміром, Юрія Рудницького, стаття якого так і називалася: «Ярема Вишневецький. Спроба реабілітації». Див. «День», 09. 06. 2007) роблять спроби розглянути історичну спадщину Вишневецького зважено й об’єктивно. Відомий історик, професор Наталія Яковенко свого часу зізналася, що саме Ярема Вишневецький є її улюбленим персонажем української історії. Втім, це, мабуть, зовсім не має означати, що при аналізі діянь князя Яреми (в польській інтерпретації — Єремії) відтепер має переважати рожево-блакитний колір замість колишнього чорного. На це просто немає жодних підстав! Продуктивніше та розумніше просто ретельно розглянути подані вище «звинувачення» супроти цієї людини. Причому примітивні оцінки («звинувачення хибні — або ж цілком слушні») навряд чи в даному разі будуть доречні.

1. ВИШНЕВЕЦЬКИЙ — ВОРОГ ПРАВОСЛАВ’Я

Ярема, син київського каштеляна Михайла Вишневецького і молдаванки Раїни Вишневецької-Могилянки (була донькою господаря Молдови; брат її, Петро Могила, став визначним церковним діячем, митрополитом Київським), син безперечно православних за віросповіданням батьків, перейшов із православ’я у католицизм у 19-річному віці — в 1631 році. Перейшов усупереч умовлянням, ба навіть благанням (і прокльонам також) своїх православних родичів («Князь Єремія, — писав Пантелеймон Куліш, — оголосив себе католиком незадовго до того, як брат його матері, Петро Могила, став київським митрополитом. Відоме зворушливе звернення гнаного Могилою Копинського, адресоване до відступника»). Є різні пояснення того, чому саме юнак Єремія навернувся до католицтва: виховання у католицькому середовищі, мандрівка Європою (він навчався спочатку у Львівській єзуїтській колегії; вражає, але факт: трохи раніше саме там здобував освіту і Богдан Хмельницький), а саме відвідування Італії, Іспанії, Голландії, також — прагматично-кар’єристські прагнення (адже католицьке віровизнання більш ніж сприяло такій кар’єрі у Речі Посполитій, більше того — фактично було неодмінною умовою; додамо, що син нашого героя, Михайло Вишневецький, таки став польським королем!), зрештою — спогади про ранню смерть батька, отруєного православним священиком, який дав Вишневецькому-старшому отрути під час причастя...

Але це все — гіпотези. Розгляньмо «сухі» факти. Князь загалом дотримувався засад віротерпимості. Приклади «католицької експансії» у володіннях Вишневецького є не дуже розлогими — це хіба що Михайлівський костьол та бернардинський кляштор у Лубнах («столиці» його земель) та три каплички у великих містах. І це — всі приклади за майже 20 років його правління. Проте історичним фактом є й інше: князь Руський неодноразово обдаровував православні монастирі привілеями і землю. Значною мірою завдяки покровительству Єремії ігумен православного Мгарського монастиря (Лубенщина) Калістрат зміг протистояти спробам католицьких ієрархів заволодіти цією обителлю. Водночас слід підкреслити: для Яреми католицтво було «державоутворюючою» релігією Речі Посполитої — а вірність саме їй князь зберігав до останніх днів життя. Звідси і його конфесійна позиція.

2. ВИШНЕВЕЦЬКИЙ — КАТ КОЗАКІВ

У фільмі Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем» (за уславленим романом Генріка Сенкевича) є такий епізод. Князь Ярема (він, саме він) наказує якнайжорстокіше катувати козацьких послів, які прибули до нього на перемовини — різати з них шкіру, саджати на палю... Вмираючи у муках, козаки з останніх сил вимовляють: «Будьте ви прокляті, ляхи!..» (звісно, Ярема в першу чергу — цей нащадок українського (!) шляхетського роду, потомок Рюриковичів).

Це — не драматичний домисел Гоффмана, а суща правда історії (до слова, у Сенкевича образ нашого героя відтворений із незрівнянно більшою симпатією). Син Яреми, король Речі Посполитої Михайло (1668—1672), із цілковитою підставою називав батька «грозою козаків», Богдан Хмельницький йменував князя Єремію «лютим ворогом козаччини» (разом з Олександром Конецпольським): «Ці два пани до всього лихого є причиною — своєю пожадливістю і запальністю всю землю нінащо перевернути». Жертвами «екзекуцій» Яреми стали тисячі, можливо, десятки тисяч повсталих козаків і тих, хто їм співчував.

Цього немає й не може бути виправдань. Але можна спробувати зрозуміти «логіку» його жорстокості. Для князя, який понад усе ставив державні інтереси Речі Посполитої, як він їх розумів (не забуваючи, звісно, і про інтереси власні!), при тому, що не раз гостро сварився і з сеймом, і з королем (бо відстоював інтереси опозиційно налаштованих «королев’ят»), для Яреми Вишневецького «не хотілось би й жити у такій вітчизні, і краще вмерти, аніж дозволити поганству і гультяйству панувати над нами» (з листа до Адама Киселя). Отож, для Яреми вся багатотисячна армія повсталих козаків, селян, міщан була «поганцями», «гультяями», ясніше кажучи — «черню», яка впливати на життя у державі не мала жодного права. Звідси і сучасні ракурси оцінки діяльності Вишневецького: ті, хто розглядає Хмельниччину як малопродуктивний і не дуже-то виправданий «бунт» супроти в цілому цивілізованої і в основному європейської держави — Речі Посполитої, — розглядають зроблене нашим героєм у позитивному ключі. І це зрозуміло...

3. ВИШНЕВЕЦЬКИЙ — ВИЗИСКУВАЧ ТРУДОВОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ

Ярема був, можливо, найбагатшим магнатом усієї Речі Посполитої (принаймні, одним із найбагатших). Його володіння дорівнювали території чималої європейської країни; ці землі часто тоді так і називали — «Вишневеччина» (держава у державі). Йдеться про величезні терени — усю сучасну Полтавщину, відчутну частину Чернігівщини, Сумщини, взагалі про Лівобережну Україну, ідеологом колонізації й «цивілізації» якої (звісно, в рамках і в розумінні Речі Посполитої!) Вишневецький був. «Столиця» цієї просторої «Вишневеччини», як уже згадувалося, містилася у Лубнах.

Безумовно, князь досяг на цьому шляху чималих успіхів. Так, за 16 років існування «Вишневеччини» чисельність населення краю збільшилася, за деякими оцінками, у 50 разів. Доктор філософських наук, професор Петро Кралюк вважає, що «своєю адміністративно-господарською діяльністю князь створив базу для формування новочасної української нації. Саме залюднена, освоєна Вишневецьким територія стала тією землею, де почалося культурне становлення української нації, а так званий полтавсько-київський діалект ліг в основу української літературної мови». Це — слушне зауваження, але варто й дещо уточнити. Саме «чернь» Лівобережжя дуже активно підтримала повстання 1648 року — полум’я спалахнуло так швидко, що гордовитий «князь Руський» мусив якомога швидше залишити свої землі. Цей факт варто пам’ятати.

***

Ярема Вишневецький брав у складі польської королівської армії активну участь у битвах під Берестечком (1651 рік, командував лівим крилом кавалерії), ще раніше, 1649 року, очолив оборону Збаража від козацького війська. Помер він 20 серпня 1651 року у віці 39 років від якоїсь загадкової хвороби, хоч доти на здоров’я не скаржився (був отруєний?). Але зараз хотілося б сказати про інше. Юрій Шевельов у статті «Москва, Маросейка» підкреслив, що найбільшими ворогами України є: а) московська агресивна експансія; б) «кочубеївщина»; в) провінційне «малоросійство». Не меншими ворогами, можливо, є, на нашу думку: 1) зарозумілість еліт; 2)     варварство «народних мас» («грабуй награбоване»); 3) спричинене цим відчуження народу та його еліти. Оце все і створює той «український розлам», який і зараз є таким же небезпечним, як і 370 років тому.