Українці та культура Росії у XVIII ст.

Під час становлення Російської імперії, за правління Петра І та його наступників, фактично провідну роль у розвитку культури цієї держави відігравали українці. Це й не дивно. Адже в Україні діяв навчальний заклад вищого типу — Києво-Могилянська академія. Її випускники працювали не лише в Україні, а й у різних куточках імперії Російської. Окрім того, в Україні існували й інші навчальні заклади вищого типу — чого не скажеш про землі «справжньої» Росії. Навіть коли тут створювалися вже за імперських часів навчальні заклади, у тому числі й вищі, то часто це робилося не без допомоги українців.

Костянтин Харлампович у спеціальному дослідженні «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя» вказував, що перші праці з граматики старослов’янської мови, словники, твори історичного характеру та інші зразки літератури прийшли в Москву з України. Московіти користувалися книгами, друкованими на українських землях. Чимало культурних діячів Росії — за часів Петра І і його наступників — або походили з цих земель, або знаходилися під впливом «київської шкільної науки». І з цим не можна не погодитися.

Ідеолог російського євразійства князь Микола Трубєцкой навіть писав таке: «Цар Петро поставив завдання європеїзувати руську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури... і виявляла тенденцію до дальшої еволюції в цьому напрямку. Навпаки, великоруська редакція руської культури з виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення не тільки не годилася для цілей Петра, але прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому Петро цю великоросійську редакцію руської культури постарався зовсім викорінити і знищити, і єдиною редакцією руської культури для дальшого розвитку зробив українську редакцію. Таким чином, стара великоруська, московська культура в часи царювання Петра вмерла...»

Незважаючи на певні зміщення акцентів ці міркування Миколи Трубєцкого адекватно відображали процеси, що відбувалися в культурному житті Російської імперії. Її культура справді зазнала значної українізації. І для вихідців з України вона була «їхньою».

Україна дала Російській імперії у XVIII ст. низку видатних культуртрегерів. Серед них найбільш знаною фігурою є Феофан Прокопович, який провів церковну реформу в цій держави і став чи не головним ідеологом імперії. Але, окрім нього, існували й інші фігури, які зробили чималий внесок в окультурення Росії.

Серед них варто звернути увагу передусім на Стефана (в миру — Симеона) Яворського (1658 — 1722), який належав до найвидатніших викладачів Києво-Могилянської академії періоду її розквіту. Після нього лишилася низка записаних філософських курсів. Народився Яворський на Галичині у міщанській родині. Навчався в Києво-Могилянському колегіумі. З 1684 р. студіював у єзуїтських колегіях Львова, Любліна, Познані та у Віленській академії. Аби мати змогу продовжити навчання, змушений був прийняти католицьку віру і навіть стати ченцем. У 1689 р. прибув до Києва, повернувся в лоно православ’я, публічно пояснивши, що відступництво від «благочестивої віри» учинив не серцем, а устами заради набуття знань. Викладав у Києво-Могилянській академії поетику, риторику, філософію й теологію. Окрім філософських курсів, є автором численних проповідей (відомо їх близько 250), теологічних, полемічних та художньо-літературних творів.

У 1700 р. за повелінням царя Петра І Яворського висвятили митрополитом рязанським та муромським, а наступного, 1701 р., призначили містоблюстителем патріаршого престолу. На цій службі він залишався до часу ліквідації патріаршества в 1721 р. Потім став головою синоду.

У Яворського склалися добрі стосунки з гетьманом Іваном Мазепою. У 1689 р. він видав панегірик на під назвою «Відлуння голосу, волаючого в пустелі...», в якому оспівав герб гетьмана та його боротьбу з татарами й турками. Однак після «зради» Мазепи Яворського змусили в Московському Успенському соборі проголосити гетьману анафему.

Хоча Яворський вважався соратником Петра І, однак виступав за автономію церкви, невтручання держави в церковні справи. З одного боку, він полемізував з російськими старообрядцями, що намагалися дотримуватися старовини (полемічний твір «Про знамення пришестя антихриста й кончини віку»), з іншого — висловлював незадоволення церковною реформою в Росії, відстоював незмінність догматів та церковних традицій, був противником внесення у діяльність церкви елементів протестантизму, що, зокрема, намагався зробити Феофан Прокопович. Найбільш відома праця Яворського «Камінь віри» якраз спрямована на захист «чистоти» православ’я.

Тетяна Таїрова-Яковлєва так охарактеризувала позицію Яворського в цьому питанні: «Містоблюститель патріаршого престолу був занадто великим прихильником клерикальних цінностей, щоб безоглядно підтримувати європеїзацію Петра, і в той же час він не підходив на роль захисника «вітчизняної старовини», тобто московські цінності були чужими цьому вихованцю українського бароко. При цьому за діяльністю Яворського проглядається цілком визначена позиція, система поглядів та політичних орієнтирів, яких він дотримувався протягом усієї своєї кар’єри. Яворський не збирався реформувати православ’я (на відміну від Феофана Прокоповича, який наближав його до протестантизму), а лише прагнув застосувати в Росії релігійну систему, котру успадкував від своїх київських учителів. Вважаючи московську релігійну культуру сповненою невігластва,.. піклувався про поширення освіти в Росії».

Справді, Яворський багато зробив для розвитку освіти на російських землях. Будучи призначеним протектором Московської академії, перебудував її за зразком Києво-Могилянки. Таким чином у 1701 р. постала Московська слов’яно-греко-латинська академія. Яворський забезпечував її викладачами й професорами лише з Києва, які, їдучи до Москви, навіть везли із собою студентів. Тогочасні московіти не були підготовлені до слухання вищих наук. Тривалий час більшість викладачів і навіть частина студентів Московської академії були українцями.

Ще одним відомим культуртрегером Російської імперії став Дмитро (в миру — Данило) Туптало (1651—1709). Він народився в містечку Макарів на Київщині в родині сотника Київського полку. Його батько відзначався особливою релігійністю, був ктитором Київського Кирилівського монастиря. Давав також кошти на утримання Києво-Могилянської академії й київських церков. Побожністю відзначалися мати й сестри Дмитра. У 1662 р. останній вступив до Києво-Могилянського колегіуму, в якому навчався до 1665 р. під керівництвом Іоаникія Галятовського — одного з найвидатніших українських письменників і філософів того часу. Судячи з усього, Туптало не закінчив повністю академічний курс. Тому багато займався самоосвітою, ставши людиною енциклопедичних знань. Так, у його творах зустрічаємо використання широкого кола джерел — теологічних, історичних, агіографічних, літописних, іншомовних видань тощо.

Одним із головних джерел біографії цього діяча є його «Діаріуш». Із вказаного твору випливає, що в 1668 р. Туптало прийняв чернецтво у Київському Кирилівському монастирі, яким (про це йшлося вище) опікувався його батько. Наступного, 1669 р., митрополит київський Йосип Тукальський висвятив його на диякона в Каневі. «1675 року, — пише Туптало про себе, — на Зішестя Святого Духа (23 травня) на священика був поставлений Преосвященним Архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем у монастирі Густинському та був при його Превелебності проповідником довгий час».

Туптало жив у різних монастирях, як ігумен керував деякими з них. Побував у Білорусії та Литві. У 1680 р. в Чернігові вийшов перший друкований твір Туптала «Руно орошенне», де описані чудеса, що творилися в Чернігівському Троїцькому Іллінському монастирі. За життя автора цей твір побачив сім видань.

У квітні 1684 р., зазначає сам Туптало, він «приїхав до монастиря Печерського і розпочав жити з милості Пресвятої Богородиці при Архімандритові Варлаамі Ясинському». Тоді ж почав писати «Житія святих». До 1705 р. Туптало працював над написанням та виданням «Житій святих», або «Четьїв-Міней» у чотирьох томах (К., 1689 — 1705 рр.; 2-ге вид.: К., 1711 — 1718 рр.). Окрім Києва, у цей час письменник жив та працював у Батурині, був ігуменом Петропавлівського монастиря в Глухові (1694 — 1697), Єлецького Успенського монастиря в Чернігові (1697 — 1699), де його висвятили на архімандрита, та Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському (1699 — 1701).

Хоча в «Житіях святих» Туптала є чимало компілятивних моментів, однак автор при написанні праці зібрав та опрацював велике коло джерел. Книга стала своєрідною українською релігійною енциклопедією і свідчила про високий рівень культури України того часу. «Четьї-Мінеї» користувалися популярністю не лише в Україні, а й далеко за її межами, зокрема в Росії. Тривалий час, у XVIII і навіть у ХІХ ст., цей твір входив до складу обов’язкової лектури освічених українців. Тому є сенс говорити про великий вплив Тупталових «Житій святих» на українську суспільну думку. У цій книзі подавалися перші зразки фантастичного оповідання. Вона прямо чи опосередковано сприяла поширенню й розвитку в Україні християнського містицизму. Вплинули «Житія святих» і на Тараса Шевченка, і особливо на раннього Миколу Гоголя.

У 1701 р. за наказом Петра І Туптала висвятили митрополитом сибірським й тобольським. Однак він захворів і не поїхав до Сибіру, а після одужання в 1702 р. його призначили митрополитом ростовським і ярославським. Знаходячись на цій посаді, Туптало зосередився на освітній діяльності та боротьбі з розкольниками-старообрядцями. У Ростові заснував школу з викладанням грецької і латинської мов, за зразок для якої взяв Києво-Могилянську академію. Там же створив шкільний театр, для якого писав драми. Туптало є автором численних проповідей, виданих у Києві 1710 і 1713 рр., моральних повчань під назвою «Алфавитъ духовный...», віршів, у яких абстрактно-християнські мотиви поєднуються з осмисленням соціальних проблем. Його перу належать згадуваний «Діаруш», який засвідчив ерудицію автора, «Мартиролог» — скорочений виклад «Житій святих» (праця не завершена) й «Дослід над розкольницькою бринською вірою». Він є автором двох драматичних творів на Успіння Пресвятої Богородиці та на Різдво Христове.

Помер Туптало у Ростові. Незадовго після смерті, у 1757 р., був канонізований Російською православною церквою.

Також певний час на російських теренах діяв Іоанн Максимович (1651 — 1715), займаючись тут культурною діяльністю. Походив Максимович із багатої старшинської родини, яка постала за часів гетьмана Івана Мазепи. Іоанн Народився в Ніжині. Вчився в Києво-Могилянській академії, яку закінчив у 1673 р. Читав у своїй альма-матер латинську мову, поетику та риторику. У 1676 р. постригся в ченці в Києво-Печерській лаврі. Певний час виконував функції економа й проповідника у цій обителі, потім став намісником Брянського Свенського монастиря. Пізніше викладав латинську мову в Чернігові. У 1695 р. став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, а за поданням Мазепи у 1697 р. Максимовича висвятили на єпископа чернігівського.

У 1700 р. він став засновником колегіуму в Чернігові, відкривши його на базі «латинської школи», в якій викладав раніше. Максимович був першим викладачем колегіуму. Колегіум підтримував Мазепа. За допомогою останнього в 1705 р. для цього навчального закладу побудували кам’яний корпус, а трохи пізніше — студентський храм Іоанна Богослова. На потреби колегіуму гетьман надав кошти, книги, для церкви — начиння. За підтримки Мазепи Максимовичу вдалося за короткий час перетворити цей навчальний заклад у потужну освітню інституцію.

У 1712 р. Максимович змушений був покинути Україну. За наказом Петра І його висвятили на митрополита сибірського й тобольського. Прибувши до Тобольська, він написав віршований автобіографічний твір «Є подорожній з Чернігова в Сибір», в якому розповідав про своє життя після того, як покинув Чернігів. У цьому творі, окрім чисто автобіографічних моментів, зустрічаються філософські та богословські роздуми. Автор повідомляв, що в Чернігові він залишив чимало написаних творів. І висловлював жаль, що вони «під спудом» поховані будуть. У цьому він мав рацію: далеко не все з написаного Максимовичем побачило світ, а те, що було опубліковано, не завжди отримало належне осмислення.

Ставши митрополитом сибірським і тобольським, Максимович розгорнув активну просвітницьку діяльність. Однак через три роки помер. Поховали його в Тобольську в Софійському Успенському соборі, а в 1916 р. долучили до лику святих.

Звісно, окрім названих трьох діячів, можна назвати ще чимало інших українських культуртрегерів XVIII ст., які працювали в Росії. Вони не настільки відомі, але ці люди теж зробили чимало для європейського окультурення нашого північного сусіда. Саме в середовищі таких людей і сформувалося російське світило науки того часу — Михайло Ломоносов. Навчався він у Києво-Могилянській академії, а далі опікувався ним Феофан Прокопович. Цікаво, що навіть своє ім’я цей вчений подавав в українській формі — Міхайло, а не в російській — Міхаіл.

Загалом, можемо констатувати, що висока культура Російської імперії XVIII ст. формувалася не стільки на російській, скільки на українській основі. Тому є сенс погодитися з думкою Миколи Трубєцкого, що «культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури».