Валаамова праця, або «Вірую, бо це абсурд»

...я взяв тебе, щоб ти прокляв моїх ворогів, а оце ти справді поблагословив їх!

Численні публікації шанованого мною Володимира Васильовича Шкоди конче потребують адекватної відповіді — аж кричить. Що стосується уваги до Ніколая Ульянова, то вона пояснюється винятковою живучістю та поширеністю в Росії його поглядів. В цьому я на власному досвіді пересвідчився за роки навчання в аспірантурі Інституту філософії АН СРСР (закінчував її вже в Інституті філософії Російської АН). Про майже офіційний характер ульяновської концепції свідчить таке (в «Известиях»): «Украинцы испокон веков были естественной, неотъемлемой частью Руси» — В.Волков, директор Института славяноведения РАН (!). Враховуючи тримовність та широкий ареал розповсюдження «Дня», сподіваюся також на просвітницький результат у «варварсько-македонському» середовищі.

Видану 1966 року в Нью-Йорку книгу російського письменника і філософа Ніколая Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма», де автор «ведет откровенный бескомромиссный разговор об украинском самостийничестве, которому дает резко негативную оценку» (редакційна передмова у журналі «Москва», 1992 рік), слід було б включити першим номером до списку обов’язкової літератури курсів історії України і українознавства навчальних закладів країни. Більш переконливого свідчення величі українського народу та його історії годі шукати — навіть у найзаповзятіших «самостійників».

Н.Ульянов помер у 1985 році. І того ж року розпочалася перебудова косметично (серпом і молотом) відремонтованої комуністами російсько-імперської вавілонської вежі. Третій Рим її не витримав: «упав, упав великий Вавилон,... бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи» (18:2,3).

На екзальтовану ноту Апокаліпсису навертає не лише містичний нумеричний збіг. Н.Ульянов переконливо доводить, що не існувало ані найменших об’єктивних причин виникнення українського сепаратизму. Судіть самі. Про українську мову: «Не только простой народ, не имевший касательства к созданию этого языка, но девяносто девять процентов просвещенного малороссийского общества состояло из противников его легализации. Только ничтожная кучка интеллигентов, не выражавшая никогда чаяний большинства народа, сделала его своим политическим знаменем»; про народний вибір: «в народной толще было стихийное тяготение к Москве»; про панівні класи: «старшина прекратила всякую фронду и стала оплотом самодержавия наряду с великорусским дворянством. Но осталась кучка не до конца «устроенных»; про Кобзаря: «поэтом он был не «гениальным» и не крупным; три четверти стихов и поэм подражательны, безвкусны, провинциальны»; про українських класиків: «ни Панаса Мирного, ни Левицкого-Нечуя никто на Украине не читал». Карбована чіткість і точність ульяновських визначень, далекосяжність паралелей та далекоглядність аналогій просто вражає. Взяти хоча б порівняння Тараса Шевченка з «пророком», «Історії русів» з «Кораном» сепаратистського руху.

Книга одкровення, що її спустив Бог людям Через Пророка Мухаммеда (да благословить його Аллах і вітає!) є незаперечним дивом, оскільки «сю незрозумілу книгу, кожен рядок якої примушує здригатися здоровий глузд», маємо за причину виникнення третьої світової релігії та арабської цивілізації людства.

Наведена цитата належить Вольтерові. Здригання вольтерового здорового глузду можна пропустити поза увагою; іноді і від наукових теорій цілком здоровий глузд впадає в жорстоку лихоманку — один Коперник чого вартий, а от зізнання лідера Просвітництва у науковій немочі, у неспроможності зрозуміти богодухновенний текст та місію Пророку є красномовним. В листі до прусського короля Фрідріха II автор трагедії «Магомет» пише: «перед нами усього лише погонич верблюдів, який збурив народ у своєму містечку, навербував собі послідовників серед нещасних корейшитів, навіявши їм, нібито його удостоює бесіди архангел Гавриїл, і похвалявся тим, що Бог уносив його на небо...» Якщо це — раціональне (атеїстичне) пояснення виникнення соціального явища, планетарного масштабу, то воістину, місце таким світоглядним системам — на звалищі відслужилого свій вік наукового непотребу.

Щодо «Корану» українського Н.Ульянов встановив, що, хоча автор «Історії русів» «нисколько не заботился о приведении повествования хотя бы в некоторое соответствие с общеизвестными и бесспорными фактами», тобто так само, як і Мухаммед, — про узгодження навіть зі здоровим глуздом, аж ніяк не неписьменні араби-язичники, а «читатели самые образованные оказались беззащитными против нее. Осмыслить факт столь грандиозной фальсификации никто не был в состоянии». Такий — «коранічний» — вплив «Історії русів» не піддається раціональному поясненню, що веде нас до визнання дивом факту українського сепаратизму та його наслідку — незалежної України. Як цьому не опирається наше ratio.

Відносно ж пророчого достоїнства Кобзаря російський філософ зауважує таке: «Национальным поэтом» объявлен он не потому, что писал по-малороссийски, и не потому, что выражал глубины народного духа. Этого как раз и не видно. Многие до и после Шевченко писали по-украински, часто лучше него, но только он признан «пророком». Причина: он первый воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные». Вмри, краще не сформулюєш (треба лише авторові згадати власну тезу, згідно з якою запорізькі козаки «были воспитаны в духе отрицания государства». Отже, у козацькій ненависті до Москви немає нічого «особистого» і не варто ставати у позу ображеної російської доброчесності; так само козацька бунтівна натура повставала і проти Польщі).

Шевченківський захват козацтвом Н.Ульянов називає «казакоманией». Манія, у прямому розумінні цього слова, — це психічний розлад, при якому виникають нав’язливі ідеї. Нехай так. Пророчий дар іноді сприймається як божевілля. Пророк Мухаммед, бува, катався по землі та ревів, «як молодий верблюд»; деякі з сердобольних безбожників пропонували навіть гроші на лікування. «О Господи, – піднімав тоді свій голос до неба Пророк – ось, мій народ прийняв цей Коран за марення!» (25.32). Але шевченкову «нав’язливу» ідею «козацькості» України можна пояснити цілком раціонально.

Козацтво не є явищем винятково українським. Проте російському козацтву, що виникло майже одночасно з запорозьким, судилося зіграти зовсім іншу роль в історії своєї країни. Ніхто – ані в Росії, ані в Європі не ототожнював російське козацтво з російським народом. Усьому виною горезвісні російські простори; занадто вже окраїнним було Військо Донське. Елементарна географічна віддаленість виключала донців з чинників східноєвропейської політики. Польщі, Туреччині та кримцям цілком «вистачало» Запорозького Війська, а у московських царів просто руки не доходили до донських «украйн», а ті й раді: «сиди ти, білий царю, в кам’яній Москві, а ми, козаки, на тихому Дону». Російський козак у Москві чи Володимирі був такою ж диковиною, як і у Парижі. Надлишок козацької пасіонарності виплескувався на схід — Єрмак, Сибір, Кучум. Втім, це їхні, азійські діла.

На відміну від московських царів, у петербурзьких імператорів руки виявилися довшими. Вони зробили козацькі Війська чинником російської внутрішньої політики, але цим не послабили, а лише зміцнили відокремленість козацького стану від великоросійського народу. Ось твердження нобелівського лауреата: «Не одно столетие назад заботливая рука посеяла на казачьей земле семена сословной розни, растила и холила их, и семена гнали богатые всходы...» (М.Шолохов. «Тихий Дон»).

Такої станової ворожнечі Україна ніколи не знала, натомість поширеним у всі часи було явище «покозачення». «Никто не знал, — цілком справедливо підкреслює Н.Ульянов, – сколько в Малороссии казаков. И неизвестно было, кто казак, а кто мужик. Вопрос этот решался обычно по личному усмотрению старшины», тієї самої старшини, яку козаки «поднимали на щит или свергали по капризу либо под пьяную руку, не предъявляя даже обвинений». Отже, виходить, станове питання вирішувалось самими номінантами на козацьке звання. Тому «українці» і «козацький народ» – синонімічні поняття і як назва, і як самоназва. «Норми і цінності козацького війська як виміри внутрішньої свободи охоплюють найширші кола народу, які тим самим відчувають причетність до вільного братського союзу. Тому в часи, коли козацтво стає політичним лідером України, шерег письменників говорить про «козацьку націю» (Мирослав Попович).

Ліквідувавши Військо Запорізьке, саме царат, як це не дивно звучить, прислужився справі формування національної свідомості малоросів, увічнивши у самосвідомості українців часи масового «покозачення» як національні. Тарасів геній відчув ці глибинні настрої та почуття і адекватно – засобами романтичного мистецтва – їх виразив. Тому і став національним пророком.

Буває, в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки бога колись— то хвалив!

Таким чином, Ніколай Ульянов, твій Валаам, «ведет откровенный бескомпромиссный разговор об украинском самостийничестве. Которому дает резко негативную оценку», а чути лише осанну; не видно страждання між Яковом, і не запримітно нещастя в Ізраїлі (Числа.23:21). І сказав Балак до Валаама: «Ходи ж, візьму тебе ще до іншого місця, – може сподобається в Божих очах, і ти звідти проклянеш мені його» (Числа.23:27).

Може, взагалі відмовитись від історичних пошуків, якщо вони призводять до такого приголомшуючого результату? Є й таке «місце». «Пошук коріння, доказ пріоритетів, із посиланнями на розкопки в степах і архівах – весь цей вияв любові до історії, яку прищепили нам класики марксизму», на новому місці рішуче відкидається. Сучасність, сьогодення, і лише воно проголошується національним.

Пошуки коріння та докази пріоритетів заперечує український філософ Володимир Шкода. Якщо у «Кобзарі» Т.Шевченко «первый воспел казачьи времена как национальные», то часи сьогодення, як національні, першим – у «Дні» від 29 травня 2001 р. – прославив В.Шкода: «сьогодні не треба шукати спільність метафізичного плану... Об’єднує нас історичний випадок. Так трапилося, що ми опинилися разом. Різні за кров’ю, за вірою, за історією люди опинилися на тому просторі, який називається Україною. Із визнання цього факту треба починати».

Рекомендація щодо «визнання» є більш ніж слушною. Емпірично заперечити факт, який називається незалежна Україна, неможливо, вдатися до заперечення практичного – так то вже стаття карного кодексу. А от теоретично... У визнанні факту (незалежності території з назвою «Україна») теоретик трохи лукавить: хіба твердження «об’єднує нас історичний випадок» не є теоретичним твердженням, що заперечує невипадковість, себто закономірність у формуванні української нації?

Є випадок і випадок – «так трапилося» і «так мало трапитись». Якщо говорити мовою класичної (гегелівської) філософії, то існує випадок, завдяки якому і турецький султан може стати папою римським, а є випадковість, як необхідний момент реалізації історичної закономірності. Сучасна філософія закономірностями не переймається, шукати спільне, загальне, що одвічно було «священным долгом и почетной обязанностью» розуму, сьогодні не треба; раніше цінувалася «залізна логіка», нині цінуються «неясна логіка» та «слабке мислення». Постмодерність як чорт від ладану, біжить від історії та метафізики – до логіки наявного факту. «Удовольствие быть сиротой», як назвав цей напрямок думок Максим Соколов. «Отнять у людей их величественное достояние — исполоненную глубокого промыслительного значения отечественную и всемирную историю...»

«Так трапилось, що ми опинилися разом» — промовляють з «нового місця» з наголосом на «трапилось», а чути: так трапилось — як мало трапитись. До того ж — несподівано (бо самі ви докладно знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі. (1Сол.5:2), швидко, безкровно. Трапилось нарешті, сталося. Вбачати у цьому неймовірний історичний jackpot, що його отримали українці у розіграшу долі, може хіба що невиправний цинік.

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??...

За що віки рабства, війни і Голодомор? Якщо не Божий промисел і не закон історії, то що? І сказав Балак до Валаама: «Ні проклинати – не проклинай його, ні благословити – не благословляй його!»... І встав Валаам і пішов, та й вернувся до місця свого. А Балак також пішов на дорогу свою. Кожному – своє.