Василь СТЕФАНИК: нестерпна боротьба на полі Духу-4

Продовження. Початок читайте «День» №3-4, 5-6, 7-8
   Творчі муки знесилюють дух новеліста, невситима потреба якнайвиразніше виповісти образним словом скорботи, думи, переживання, відчай і страждання сільської людини посилюють і драматизують внутрішню боротьбу письменника із собою.

Як митець, Василь Стефаник часто перебуває у стані розпачу, а то й відчаю, навіть заміряється на висловлення докорів самому Богу:

«Боже, ти прокляв мене, бо-ось наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови. А ти, великий кровопійце, не зважаєш на то, що в тій кузні ллється піт і кусні руди в ній лишаються і чорною саджею вона присідає». (1, 2, 341)

Водночас письменник і завдячує Господу за дар творення, за щастя жити на цій землі й втішатися ранішньою росою, ясним ласкавим сонечком, виростанням синів, онуків і правнуків — «най їх Бог благословить з їх надіями».

І хоча Стефаник, часто зазнаючи нервових розладів («Я такий слабий, такий хорий, що міліони жовтих коліс з очей викидаю і паду до землі» (1,2, 172), наважується шукати спонуки своїх творчих мук у Господній волі, проте він усвідомлює, що Бог закував його у власну душу і спустошує її творчим вигоранням заради величної мети — створення «могучого світа духа». (1,2, 341)

І цей духовний світ Василя Стефаника широкий, розпросторений на національний і світовий культурно-духовний простір. «Силою творчої уяви автор розширював географічні й історичні межі покутського села до безкінечності, й поза його конкретних обрисів проглядали метафізичні виміри. Адже в селянстві він бачив ту силу, яка всупереч найстрахітливішим обставинам зуміла відстояти себе, вберегти своє національне й духовне обличчя і тим врятувати українську націю від погибелі» (1,1, 654), — узагальнює автор статті «Метафізика крові» професор Роман Піхманець.

Василь Стефаник усвідомлює, вірить, що все в людському житті визначає «вищий» закон — фатум. Хтозна, до котрої з богинь долі Мойр — цих трьох сестер, що плетуть, за Гомером, нитки людської долі, — думками схилявся Василь Стефаник, вважаючи, що його життя передбачене долею і всі події, які будуть із ним відбуватися впродовж земного життя, невідворотні, неминучі. Можливо, до богині Лахесіс, яка визначає долю людини ще до її народження, або до Клото, котра пряде нитку людського життя і передбачає всі події, які будуть у майбутньому відбуватися з людиною.

Письменник вірив, що кожна подія в його житті не є випадковою, більше того — є невідворотною, тому він намагався змиритися з необхідністю прийняти свою долю. Саме цим «вищим» законом — фатумом, долею — він і приречений співпереживаючим уболіванням за сільську людину та зобов’язанням відкрити світові її душу на страждання, на творчі муки. Тому навіть смерть митець спокійно сприймає як звільнення від страждань. 

Потяг до смерті, що його відчув Василь Стефаник, — це шлях до повного звільнення від морально-психологічних перевантажень, підсвідома втеча від болю і переживань, це прагнення до спокою і внутрішньої свободи.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА — ПИСЬМЕННИЦЯ, ЯКУ ВАСИЛЬ СТЕФАНИК ДОБРЕ ЗНАВ І ЩИРО ЦІНУВАВ. ДУЖЕ ЦІКАВИМИ Є ЛИСТИ СТЕФАНИКА ДО НЕЇ — УНІКАЛЬНА «БІОГРАФІЯ ДУШІ» ТВОРЦЯ

Його життєва і творча дорога — це шлях у напрямі смерті, і ця дорога визначена фатумом — цим визначальним чинником життєвого трагізму: «Одно fatum незмінне, розум усього, відай, воно знає, куди і як далеко?», але неминуче заведе в «пропасть хаотичну». У цьому полягає «вічний трагізм людський» (1,2,285), який він як митець зобов’язаний відчути й висловити. Тож ось чому новеліст й кладе на папір «смутні думи свої за недолю людську», бо бачив, проживаючи свою фатальну дорогу, які знедолені люди і як вони «чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі», «здоймалися і падали», а він «читав їх розпуку і їх безсилу», читав їхні лиця — «з їх губів злизав слова, з чолів вичитав мисли, а з сердць виссав чувства». (1,1, 216-217)

Дух письменника то піднімається на крилах творчого озоріння — поривається до самовираження в максимально сконденсованому образі, переважно символічного означення, вражень і переживань митця, — то опускається в таємничі глибини душевних страждань у намаганні вияснити для себе, чому «з-поза грубої, сирої одежі мого духа виповзають великі павуки з хрестами і снують над ним таку павутину, як коли би тото мала бути чорна крепа над трунвою мого духа». (1,2,323)

Він відчуває «подих смерті», — свідчить митець у листі до Ольги Гаморак того ж осіннього вересневого дня 1900 року, коли його творча праця «тратить свої сильні контури, свою красу живої крови і свою силу наді мною» (1,2,323).

У багатьох листах, переважно до Ольги Гаморак, Вацлава Морачевського, Ольги Кобилянської, Василь Стефаник по суті веде діалог із самим собою заради усвідомлення себе як духа, в образній формі переживаючи свою зневіру, розлуку, свої сумніви і печалі в сподіванні цим творчим катарсисом — сповідальним очищенням — досягти душевного зцілення та творчого відродження — власного духовного оздоровлення.

Дух письменника повсякчасно вступає в конфлікт із реальністю — із необхідністю своєчасно подавати свої твори до друку, заробляти кошти на лікування, на освіту синів, більше того, навіть випрошувати гроші в борг, звертатися до друзів і знайомих із благальним проханням просто надати фінансову поміч, як це було з митрополитом Андреєм Шептицьким, погоджуватися наперекір своїм світоглядним і моральним засадам на виплату радянською Україною персональної довічної пенсії...

Але попри всі ці матеріальні негаразди і проблеми із здоров’ям, попри глибокі сердечні болі, трагічні втрати і переживання Василь Стефаник мобілізовує свій дух, бо переконаний, що саме завдяки творчій діяльності дух прозирає в глибинний світ душі митця, бо саме «з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути». Про це він і пише в листопаді 1900 року Ользі Гаморак, радіючи, що «хотів би страшно працювати, аби забутися і вижбухати з себе все те, що кричить і болить» (1,2, 331).

Кричить і болить власна душа. Тісно їй у грудях, вихоплюється вона із грудей і на крилах фантазії літає білими хмарами та раз у раз падає. І тоді «з душі підносяться скарги і білими губами оповідають про трунви, що в них спочивають мої давні пісні, минулі мрії і пропавші слова» (1,2, 323) — жаліється Стефаник своєму найближчому другові Вацлаву Морачевському у вересневі дні 1900 року. У письменника пригнічений настрій, «настає осінь, а з нею листя паде у долину і з ним паде і роса з моєї душі...» (1,2,323).

Душа страждає, її наповнює туга за минулим, особливо дитячим пасторальним світом, біль від втрати найріднішої людини — матері, переживання з приводу нереалізованих творчих замірів, які, мов той чорний рій, бринять ночами над ним, нагадуючи «маленьких смертий», «і б’ють крилами в душу, і дзвонять чорними сльозами у серце...» (1,2, 321).

Письменника раз у раз охоплюють чорні думи, «часом нападає біль нервовий» — зазнає, особливо під час роботи над Словом, нервових нападів, настання після цього «сильної депресії», внаслідок чого письменник у несвідомості перележує по кілька годин на письмовому столі. Василь Стефаник змушений переривати творчу роботу на тривалий час, бо лікар забороняє писати. Мабуть, письменник оповідав своєму лікарю, що змушений втискати «із своєї душі соки», аби заробити якийсь гріш, якого йому так не вистачає, але душа зривається на бунт і лякає пекельними муками. Він змушений її батожити («...впереже паню-душу і махай, небого, каміння возити!») — книжку новел під назвою «Дорога» вкрай необхідно передати до Українсько-російської спілки у Львові, до якої ввійшли такі душевно глибокі твори, як новели «Дорога», «Палій», «Кленові листки», «Похорон», «Басараби». І це в той час, коли його морально-психологічний стан надзвичайно складний. «Тому тиждень я дістав нервовий напад коло стола, по нападі прийшла сильна депресія, і я несвідомо перележав на столі кілька годин», — пише Стефаник Ользі Гаморак. Тому лікарі не дозволяють «нічо робити», оскільки «вчера попав-єм був у нетяму і цілу годину перележав як дерево» (1, 2, 333).

Письменника переслідує страх виникнення якоїсь фобії, потрапляння в непритомний стан, настання сутінкового затьмарення свідомості. Настрій письменника часто залежить від його неконтрольованих емоційних реакцій на тривожні вістки з дому, особливо він переживає за матір, його глибоко ранять її страждання, зумовлені важкою і тривалою хворобою та морально-психологічним пригніченням її та родини деспотичним батьком.

Душевне життя Стефаника наповнене почуттям провини перед матір’ю, яка так перебуває в якомусь трагічно-абсурдному світі, де її нестерпне земне існування виправдовувалося хіба що обов’язком бути матір’ю для дітей та опікою над ними.

Хвороба і смерть матері — тривала травматична ситуація, яка спричинила нервовий розлад її сина, породила невмотивований неспокій, виснаження емоцій, призвела до психічного виснаження: «У мене лишився чи взріс до нечуваної сили смуток і жаль, і він мені не дає жити ані людьми тішитися» (1,2,360).

Материнська любов на все життя Василя Стефаника була найзворушливішим спогадом і найсвітлішим осяянням його творчих настроїв, які повертали митця до дарованого йому люблячою матір’ю світу душевного тепла і ласки.

Гадаємо, Стефаник міг би повторити це щире визнання Карла Ґустава Юнґа: «Матір є материнською любов’ю, моїм пережиттям і моєю таємницею».¹

Наголошуючи на позитивних аспектах материнського комплексу, який, як відомо, засновується на архетипі матері й є «поняттям психопатології, тому він завжди поєднаний із поняттям ушкодження і страждання»,² К.Ґ. Юнг говорить про материнську любов як про «таємний корінь усього становлення і усього перетворення, повернення і спочатку, і мовчазну праоснову будь-якого початку та кінця»³.

І справді, цей «потаємний корінь» — материнська любов, мов крила ангела, духовно підносила малого Василька над цим холодним і жорстоким світом, підтримувала, особливо в морально нестерпні роки навчання в школах і гімназіях, утворюючи той «скарб на фоні темних уявлень» (Кант), без якого майбутній новеліст не зміг би оприяти несвідому схильність до творчої фантазії, вгамувати духовну спрагу самовираження в слові.

Водночас ота гармонія їхніх душ, ці ніжні почуття, якими матір і син єдналися, порушувалася обставинами родинного життя Стефаників, що призводило до тимчасового пригасання свідомості та напливу темних вод несвідомості. Як зауважив К.Ґ. Юнг, «матір завжди, а особливо при інфантивних неврозах чи при таких, що принаймні етіологічно сягають раннього дитинства, активно присутня при спричиненні порушення».⁴

Після відвідування Русова Василь Стефаник у листі від 24 листопада 1895 р. пише до В.І. Морачевського: «Моя мати була і є дуже хора. Тато робить мені гіркі докори, що, каже, через твоє радикальство та арешти ти матір загониш у гріб. Розумієся, тут виходить на світ і злоба батькова за мене за то, що я не ходив слідами розбишаки-дуки, а слідами коханої матінки. Вона не може говорити, але зором ласкавим заперечує слова тата. Донині у мене іншої любови нема, як до матері, і я тяжко терпів» (1,2,45).

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

¹ Карл Ґустав Юнг. Архетипи і колективне несвідоме. Львів: Видавництво «Астролябія», 2013. — С. 126

² Там же. — С. 119

³ Там же. — С. 126

⁴ Там же. — С. 117