Важка ноша примирення

Закінчення. Початок — «День» №192

НАВКОЛО РЕЛІГІЙНОГО ПИТАННЯ

Неймовірно важким тягарем на плечі Адама Киселя лягло виконання Зборівської угоди, особливо пункту скасування унії, як цього вимагали козаки. Звісно, така вимога угоди не могла бути виконаною. Романтично настроєна козацька старшина сподівалася на значні поступки з боку короля й сенату, хоча це було неможливим. Адама Киселя ще в листопаді 1649 року Богдан Хмельницький попереджав: «...у випадку невиконання релігійного пункту буде велика біда». Йому вдалося переконати Богдана Хмельницького, що уніатів неможливо насильно перевести у православ’я. Гетьман виголосив після порад Адама Киселя досить важливі слова, котрі й тепер замовчуються: «Річ неподобна і тяжка когось проти волі до віри своєї притягати і у вільному королівстві поневоляти — вірити як хто хоче, це й ми від літ узнаємо, і більше не хочемо уніатам чинити перешкоди: нехай вірять, як хочуть, бо й король має різних вір людей у своїм королівстві, але всі добро церковне, здавна наше і силоміць забране, нехай нам повернуть...»

Восени 1650 року польський двір, бачачи, що Богдана Хмельницького не вдалося відправити воювати ні в Москву, ні в Туреччину, став говорити про превентивну війну з Козаччиною. Смерть канцлера Юрія Оссолінського, що проводив урядову політику стосовно православних козаків, ускладнила становище. Рішучість польських політиків стримував Адам Кисіль. У повітрі запахло великою війною. Ворогуючі сили ждали весну 1651 року. Кисіль опинився посеред двох вогнів, хоча робив усе можливе для збереження миру. У пропольських колах воєводі не вірили, вважали, що під прикриттям Речі Посполитої він проводить проукраїнську, проправославну політику. Втративши підтримку в особі канцлера Юрія Оссолінського, Адам Кисіль був по суті безпомічним, виявився непочутим у високих колах. Про цю оказію відомий історик Михайло Грушевський пише так: «Це була фатальна помилка тодішньої польської дипломатії, що не вміла оцінити послуг таких українських посередників, як Кисіль». Другою величезною помилкою, як відомо, було утримування «на козацькім фронті» провокаційних діями військ Потоцького.

НЕБЕЗПЕЧНА ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЯ

Тривалий час Адам Кисіль був індикатором спокою в Україні. Як тільки наприкінці 1650 року він поїхав у Гощу, за ним із Києва подалася вся шляхта, гадаючи, що ось-ось має спалахнути війна. Для заспокоєння польських підданих королеві довелося видати спеціальне розпорядження.

Під час Берестецької битви на королівській раді Адам Кисіль відстоював права козацтва, тому його й відсторонили від подальших зібрань. Як відомо, пропозиції королю Яну Казимиру сенатори надавали найрізноманітніші — аж до повного знищення православної віри й Січі Запорозької.

Після Берестецької трагедії Адам Кисіль стримував розгарячілого гетьмана Миколу Потоцького під Трілісцями, а особливо коло Білої Церкви. Коли над польським військом повисла загроза й Потоцький впав у депресію, Адам Кисіль був єдиним, хто міг провести результативні переговори з Богданом Хмельницьким. 2 вересня 1651 року козацькі посли до польського табору привезли лист від Богдана Хмельницького для залагодження українсько- польського конфлікту, й прийшли вони не до Потоцького, а саме до Киселя, який підготував грунт для переговорів. «З огляду, що воєвода київський (тобто Адам Кисіль. — С.Г. ) веде нас до ласки нашої милості, ми, покладаючись на неї, відзиваємось з нашими послугами. Покажи себе ласкавим до нас, слуг твоїх, аби ми залишились при давній ласці вашої милості. Богом свідчимося, що розливання крові християнської не бажаємо і всі наші замисли в тім тільки, аби дістати втіху чимсь добрим від панів комісарів, висланих від вашої милості, та дочекати згоди під щасливим регіментом...» — писав Богдан Хмельницький Потоцькому.

Після тривалих переговорів з польського боку для укладання миру до Білої Церкви було відправлено чотирьох комісарів на чолі з Адамом Киселем. 16 вересня 1651 року посольство мало приїхати до Білої Церкви, блокованої повсталими. Вимоги поляків для козаків були надто важкі. Спалахнув бунт повсталих та військ Орди, що почували себе зрадженими козацькою старшиною. Адам Кисіль мало не поплатився життям: у нього вистрілив татарський лучник, у воєводу він тільки дивом не влучив.

Життя Адаму Киселю врятував Іван Виговський, якого на допомогу відправив Богдан Хмельницький. Деякий час Адам Кисіль вважався пропалим безвісти. Повернувся він до гетьмана Потоцького, як і інші, пограбованим — втратив цінностей і майна на 18 тисяч злотих. Козацька старшина не погодилася, укладаючи Білоцерківський мирний договір, тільки з трьома запропонованими пунктами: замість обмеження кількості реєстрового війська 12 ма тисячами домагалася не менше 20 титисяч, щоб польське військо не розквартировувалося в полкових містах, а також не зобов’язувалося виступати війною проти Орди, як цього вимагав король. Прийнявши ці три пункти Білоцерківського договору, Адам Кисіль нажив багато ворогів із числа польської шляхти, яка чомусь не бажала бачити великого компромісу щодо релігійного питання, досягнутого воєводою. Білоцерківський мирний договір, підписаний 28 вересня 1651 року, не містив колишньої категоричності щодо релігій в Україні; скасування унії козацька старшина на той час вже не вважала першочерговим питанням. Пункт 6 говорив: «Релігія грецька, котрої тримається Військо Запорозьке, має рахуватися при давніх вільностях, згідно зі старими правилами: катедри, церкви й монастирі та колегія київська. Коли хто-небудь під час нинішнього замішання щось випросив з маєтностей церковних, або під ким-небудь з духовенства, — то це не може мати ніякої ваги».

На початку 1652 року, коли стосунки між козацтвом та польськими військами загострилися, Адам Кисіль умовив Богдана Хмельницького (аби уникнути наступної кривавої сутички з королівським військом) відправити частину Війська Запорозького проти турків. Той погодився, і козацькі чайки вирушили в похід, запорожці спалили кілька надморських турецьких міст...

ВЕЛИКІ ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Після одруження Тимофія Хмельницького з донькою молдавського правителя Лупула Розандою, в Речі Посполитій поширювалось багато чуток і домислів. Воєвода й сенатор Адам Кисіль, перебуваючи в селі Суходоли (нині на території Володимир-Волинського району Волинської області), проаналізував ситуацію й дійшов висновку, що в Яссах та Чигирині йдеться не про що інше, як про майбутні плани, й варто очікувати коли не громадянську, то закордонну війну, бо «...річ неправдоподібна, щоб, узявши господарівну, Хмельниченко вдовольнився козакуванням та питтям горілки у Суботові». Новий династичний зв’язок воєвода пропонував королеві взяти під свій протекторат, виходячи з того, що Василь Лупул — давній союзник Польщі. На думку Адама Киселя, «коли б і за Дністром, і над Дніпром запанували козаки, вже важко було б щось порадити, хіба що йти на рішучу війну: пан або пропав». Подібні переконання мав і зять Лупула Януш Радзивілл, побачивши у своїх нових родичах грунт для розв’язання українсько-польського конфлікту. Волощина, якою керував Василь Лупул, як відомо, опиралася на дві династії — Радзивіллів та Потоцьких. Передбачення Адама Киселя справдилося. Після одруження Тимофія Хмельницького постало питання, хто кого перетягне: Богдан Хмельницький Лупула до Криму, чи Лупул Хмельницького на бік Польщі.

Останні місяці життя Адама Киселя пройшли в Бересті, де відбувся відомий сейм з залагодження українсько-польського конфлікту. Разом з литовськими магнатами Янушом та Альбрехтом Радзивіллами Адам Кисіль стояв на позиції компромісу. Складне становище, в якому опинилася Річ Посполита навесні 1653 року, спонукало короля Яна Казимира звернутися до німецького імператора, зазначаючи, що катастрофа Польщі завдасть великої шкоди німецьким землям. Зв’язки Богдана Хмельницького з Москвою, Молдавією, Валахією, Царгородом, Кримом як ніколи загрожували Речі Посполитій. На червень 1653 року польський король очікував війни, в якій аж ніяк не відчував себе переможцем. У Бересті 3 травня 1653 року, під час дебатів після сейму, воєвода й сенатор Адам Кисіль помер. Поцінування його заслуг відбулося якось непомітно через складну політичну обстановку. Тіло великого дипломата було перевезено на Волинь у родовий маєток Низкиничі, де й поховано в підземеллі Свято-Успенської церкви, котра була споруджена на кошти воєводи.

Як зазначається в щоденнику Альбрехта Радзивілла, Адам Кисіль до кінця залишився речником компромісу, і смерть його виявилася непомітною, бо на компроміс тоді, у 1653 році, польський король йти не збирався, а шляхта як така мала досить кволий голос.

Постать Адама Киселя в історії ХVII століття символізувала, в який спосіб українсько- білоруська шляхта намагалася розв’язати національне питання. На жаль, час парламентарної боротьби минув. Шляхта, почування якої Адам Кисіль відстоював, перетворилася на плебс, а тому сміливий сенатор відчув свою непотрібність. До важкого морального стану додалися фізичні недуги. Вимучений подагрою, визначний дипломат ХVII століття помер. Роль Адама Киселя так і залишилася належно не оціненою. Українці й поляки, котрі хотіли розв’язати міжнаціональні конфлікти тільки з допомогою сили та революційних перетворень, в особі Адама Киселя бачили великого хитруна, з яким поводилися досить обережно й навіть підступно. Через два тижні після смерті Адама Киселя папський нунцій сказав польському королеві: «Він жив так, що не можна було довести його вини, — тільки завжди був під підозрою і всіма своїми виправданнями не міг змусити вірити в його щирість. Він був греко-руської віри, хвалив римсько-католицьку віру і спротивлявся унії. Похоронну службу по ньому правили в православних та католицьких храмах».

Славетна постать Адама Киселя сьогодні як ніколи потребує уваги. Пошуки порозуміння між двома могутніми націями Речі Посполитої — поляками та українцями — були в основі діяльності Адама Киселя. Він неодноразово твердив, як на засіданнях сейму, так і на радах козацтва, що міжнаціональна ворожнеча призведе до розпаду єдиної держави (що й сталося незабаром — через рік по його смерті), а пізніше — до втрати Річчю Посполитою державності (котре й спіткало її через століття).