Велич і ганьба українського бомонду

Початок див. у № 27

В Україні починають систематично писатися шляхетські і старшинські родовідні. У вирішальних мазепиних статтях 1687 р. сказано: «Як і до цього часу, доручалася шляхетська честь заслуженим людям, щоб вони і надалі при тому чині та честі перебували, а які у майбутньому заслужать, а гетьман і старшина будуть про них бити чолом великому государеві, щоб царська величність побажали дарувати їм ту саму честь...»

Іван Мазепа складає українську табель про ранги, в якiй розписує національні чини відповідно до шляхетських класів або рангів. Гетьман розбудовує лицарський орден у Запорозькому війську — «Значне військове товариство». Навіть після знищення гетьманського правління у відомих європейських салонах розповсюджувалися плітки про мазепинський «орден iз племені запорогів». Гетьмани в універсалах та інших документах кажуть про національне шляхетство як про стан. Наприклад, скликаючи Прилуцький шляхетський сеймик, гетьман Розумовський в універсалі від 19 листопада 1763 року наказує «полковникові повідомити чинам і шляхетству того полку» для обрання шляхетських чиновників.

З регіональних корпоративних документів найцікавішим є універсал гетьмана Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) від 21 березня 1670 року про підтвердження правного становища любецької шляхти. При правлінні Мазепи зустрічаємо вельми цікаві документи про зразкових шляхтичів. Пани- шляхтичі відповідно до певної процедури мали право займати порожні землі. Вони при чіткому дотриманні закону перебирали право володіння на такі землі і отримували назву зразкових шляхтичів. Відбулося урівняння старшинських рангових земель, які перейшли у приватне володіння шляхом земської давнини володіння, зі спадковими шляхетськими землями. Бачимо це з Універсалу наказного гетьмана Лизогуба.

У ХIХ — на початку ХХ ст. було проведено чимало наукових диспутів і громадських читань про сутність, права і привілеї українського шляхетства. Наведемо кілька найцікавіших прикладів. Дослідник козацьких реєстрів XIX ст. М.Максимович справедливо стверджує, що «українське (малоросійське) панство XVIII ст. виникло навпіл і навіть більше з самого козацтва, і тільки менша його частина була зі стародавнього шляхетства українського (малоросійського)».

Російський царат завжди стояв на позиції приниження української приватновласницької аристократії. Приклад наводить історик В. Авсієнко, з якого яскраво бачимо, які надзусилля робили московські царі аби уникнути концентрації українського капіталу. «А щодо козацьких земель і права вільної купівлі таких шляхетством, — пише він, — це питання з давнини викликало суперечку між російським урядом і українськими (малоросійськими) шляхтичами. Відповідно до Статуту Литовського князівства, підтвердженого для України (Малоросії), така купівля козацьких земель визнавалася вільною. Це було вкрай невигідно для Росії, бо уряд мав право вимагати дармової служби тільки від тих осіб, які володіли хоча б якимось земельним майном. 1739 року імператриця Анна Іоанівна під приводом важкого для імперії військового часу наважилися відмінити пункт Статуту, відповідно до якого українське (малоросійське) шляхетство грунтувало своє право купувати козацькі землі. Імператриця Єлизавета Петрівна при призначенні гетьманом графа Розумовського відновистаршинських родів. Мало того, в Україні назва дворянства традиційно означає зовсім іншу протилежну назву — дешевої робочої сили і панської прислуги. При першому ознайомленні з козацькою документацією виникають нездоланні непорозуміння. Так, у будь-якій ревізькій книзі — «дворяне крайнеубогие» це — наймані працівники, які служать у козацьких дворах двірниками, дворовими дівками, прибиральниками конюшень та ін. У цьому українська національна традиція перегукується з польською.

Сьогодні потрібно захищати традиційні українські форми і назви, серед яких і українське шляхетство. Однак у іншомовних текстах загального, а не національного спрямування можливо вживати прийняті форми. Наприклад, росіяни говорять про «дворянское собрание», а англійці або американці «Association of the... Nobilitty». Очевидно, що для них прийняті форми міняти не треба. На разі назріла справа піднести ім’я української аристократії і права у світі. Дивно, але Україна не має жодного представництва у світових структурах, окрім несміливої спроби кількох ентузіастів у Канаді і США. За взірець можемо поставити діяльність «3гуртування білоруської шляхти». Білоруські шляхтичі видають журнал «Гідність» і бюлетень «Клейнот». З відомих європейських організацій вкажемо на «Anglo-German Family History Society» або «Cabinet d’Etudes Genea logigues» у Женеві. Працюймо, панове, щоб у новому тисячолітті піднести гідність українського шляхетства! ла всі корінні права українського (малоросійського) краю, але щодо шляхетства українського (малоросійського) купівля козацьких грунтів все ще залишалася під сумнівом. Шляхетство все одно купувало козацькі землі, хоча і не було переконане, що йому це дозволять. Старі люди в Україні (Малоросії) до наших часів пригадують, що ще нещодавно козаки, які бажали уникнути російської військової служби, продавали поміщикам свої землі за кухлик води».

Неодноразово звертався до теми шляхетського і земського рухів видатний публіцист Михайло Драгоманов. У статті «Выдумки «Киевлянина» и польских газет о малорусском патриотизме» автор чи не першим розглядає генезу української шляхетської думки. Незважаючи на жартівливий стан дискусії, саме тому ми пригадуємо цю статтю. Драгоманов каже: «На лівому боці Дніпра у 40 i роки були гуртки, які могли виховати панів, подібних до п.Лівобережного, і навіть дати йому матеріал про ідеалізацію Гетьманщини і польські симпатії у правобережних. Зерно цих гуртків утворили нащадки соратників Мазепи у справі облаштунку Лівобережної України за польським зразком... Протягом XVIII ст. вони плакалися про відновлення Гетьманщини, одночасно домагалися кріпацтва над народом i вимагали привілеїв за зразком великоросійських дворян, посилаючись на своє походження від польської шляхти та часто надавали підробні грамоти... З часом романтики з нащадків цих старосвітських і нововизнаних лівобережних шляхтичів перестали задовольнятися варениками і галушками та, начитавшись підробної історії Кониського, почали мріяти і теревенити, що було б добре прикрасити закріпачену «Придніпровську Італію» старими бунчуками і булавами». Незважаючи на різні погляди українські дослідники завжди погоджувалися у головному — європейськості українського шляхетства, однiєю з головних ознак чого була рівність всіх шляхтичів незважаючи на титули, давнину нобілітації і походження.

Найбільшу перешкоду для шанувальників українського шляхетства робили царські і церковні заборони розповідати про діяння гетьмана Мазепи, фундатора національного шляхетського стану і борця за зміцнення соборного українського капіталу. Лише поодинокі патріоти наважувалися розповідати про це. Низку прецікавих статей про шляхетство було опубліковано в газеті «Киевлянин», якою опікувалося київське шляхетство. Процитуємо малий уривок однієї зі статей за 1868 рік: «Нестачу шляхетства, ненависть до нього Мазепа не пов’язував з історичною долею народу. Першопочатки цих явищ він не шукав у племінних рисах народності. Це було результатом грубості, невігластва, нестачі цивілізації. Досягнувши гетьманської булави, Мазепа вирішив всіма силами виправити такий недолік. Всі його зусилля були спрямовані на утворення в Україні (Малоросії) шляхетського стану і поставити у залежнiсть до нього посольство і козацьку голоту подібно до відносин у Польщі... Розсилалися гетьманські універсали, у яких було сказано: «нагадуємо і пильно наказуємо, щоб ніде у нові козаки з тяглих людей не вписували до реєстру козацького».

Незадовільний стан генеалогічних досліджень в Україні, відсутність виховання національних приватновласницьких традицій призвели до занепаду і пропагування власної меншовартості. Незалежна Україна не породила теоретиків і провідників українського капіталу таких як англійський економіст Джоржд Дуглас Кол з теорією, що теза Карла Маркса про капітал не діє в епоху імперіалізму, як Адам Сміт з відомою працею «Дослідження про природу і причини заможності народів», як американський економіст Джон Кларк з теорією про розподіл багатства. В Україні можливо говорити сьогодні тільки про належний стан геральдичних досліджень. Порожнину без найменших зусиль заповнили російські родовідні і дворянські товариства, які не мають питомої ваги в Україні. Відсутність елементарного виховання призводить до вражаючого невігластва в українському козацтві, де нерідко той або інший самозванець безпідставно проголошує себе прямим нащадком великих князів київських і українських гетьманів, хоча не знає предків у другому або третьому коліні. Є намагання вписати цінності Російської імперії в українське суспільство. Цьому слугують публікації Ковалінського або згадка журналістами національного телебачення про так зване французьке дворянство, про що не знають самі французи. За зразком благородного російського дворянства пропонується нав’язати родовитому українському шляхетству московську назву, що не відповідає традиціям і праву українського народу. Громадську дискусію з паном Ковалінським викликала сама назва стану і традиційних українських установ.

Варто зазначити, що за гетьманської доби правом нобілітування володіли сеймики з підтвердженням на вищих сеймах, а без такого — українські гетьмани, польські королі і російські царі. Українські гетьмани завжди надавали шляхетську гідність, а російські царі — дворянство. Гетьмани спеціальних грамот про гідність не видавали, а вели окремі шляхетські реєстри. Так, за Ігнатовича, Самойловича і Мазепи вівся Шляхетський список (власна назва документа). Всі середньовічні правові документи так само говорять тільки про шляхетський стан в Україні. Шляхетська iдея є всеукраїнською. З опублікованих документів вкажемо, як зразок, на накази сумського і харківського шляхетства (Сборник РИО). Київське шляхетське депутатське зібрання захищає назву шляхетства і в порушення наказів російських царів (наприклад, так званої дворянської грамоти) понад півстоліття вживає в усій офіційній документації назву шляхетства. За цими назвами криється не тільки орієнтація суспільства, але і небезпечна ідея меншовартості родовитого українства з середини XVII ст. і так звана особлива місія російських царів, які тільки зі знищенням гетьманського правління дозволили підтверджувати гідність не окремих діячів, а всіх представників