Велика війна за Дунаєм

Болгарська кампанія — це той військовий похід, в перебігу якого князь Святослав поставив на кін своє життя, честь, славу («репутацію», як зараз сказали б) — словом, усе. Є прецікава сцена, наведена в «Історії» візантійського хронографа Льва Диякона, сучасника описуваних подій (кінець Х ст.), автора доволі об’єктивного, хоч і, звісна річ, стиснутого рамками імперської ідеології. Лев Диякон описує зустріч Святослава та імператора Візантії Іоанна Цимисхія (літо 971 р.), зустріч, після якої два правителі-полководці мали підписати мирний договір на не дуже вигідних, проте не геть програшних для Святослава умовах (вони були заздалегідь узгоджені під час таємних переговорів представників обох сторін). Цей договір завершував майже трирічну війну між Візантією та Давньою Руссю-Україною, у якій активну участь узяли й монархи Першого Болгарського царства (по суті, була створена Києво-болгарська антивізантійська коаліція, до чого ми ще повернемось). Отже, війну завершено, Святослав поставлених цілей практично не досяг, але й поразкою Києва мирний договір теж не назвеш. Зустрічаються два володарі.

Лев Диякон зосереджується на контрастному протиставленні характерів і навіть зовнішніх образів Іоанна Цимисхія та Святослава: «Імператор Цимисхій у золотому озброєнні, на коні, прибув на берег Дунаю у супроводі великого загону вершників у блискучому оздобленні. Святослав приплив річкою у скіфському човні й, сидячи за веслом, підгрібав нарівні з усіма іншими без будь-якої різниці. Був він середнього зросту, ані надміру високий, ані занадто низький; з густими бровами, з блакитними очима, з пласким носом, із виголеною бородою та із довгими вусами, що нависали над ротом. Голова в нього була геть голою, лише на одній стороні голови висіло невелике пасмо волосся, що означало знатність роду (а порівняймо це з портретами запорожців! Це до питання про те, якою є історична спадковість Київської Русі. — І.С.); шия в нього товста, плечі широкі й уся постава доволі струнка. Він здавався похмурим й суворим. Одяг на ньому був простий, такий, що нічим, окрім чистоти, від інших не відрізнявся. Поговоривши трохи з імператором про мир, сидячи на лавці в човні, він повернувся назад. Отаким чином завершилася війна греків із Руссю...».

Так, це той самий Святослав, про якого у «Повісті временних літ» мовиться таке: «Коли Святослав виріс та змужнів, почав він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, немов пардус (гепард.  — І.С.), й багато воював. У походах же не возив із собою ані возів, ані котлів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину, або звірину, або ж яловичину, і підсмаживши це на вугіллі, отак їв. Не мав він і шатра, але спав, підстеливши пітник (покривало. — І.С.), із сідлом у головах. Такими ж були і всі його воїни. І посилав у інші землі зі словами: «Іду на ви». Це той Святослав, навколо постаті якого вже понад тисячу років не вщухають суперечки істориків: ким був, власне, той князь — безрозсудним, нерозважливим авантюристом (згадаймо докір йому ж таки з літопису: «Ти, княже, шукаєш чужої землі та її пильнуєш, а свою землю покинув. А нас мало не узяли в полон печеніги, і мати твою (княгиню Ольгу. — І.С.), і дітей твоїх (Ярополка, Олега й Володимира — майбутнього хрестителя Русі. — І.С.). Якщо не прийдеш і не захистиш нас, то візьмуть і нас. Невже не жаль тобі Вітчизни твоєї, старої матері, дітей своїх!») чи ж усе-таки державним діячем, будівничим Імперії на ймення Київська Русь? І, може, саме державницькими міркуваннями, а не «авантюризмом», пояснюються відомі його слова до матері, княгині Ольги: «Не любо мені у Києві, хочу сидіти у Переяславці на Дунаї (сучасна дельта Дунаю. — І.С.). Там середина землі моєї, туди надходять усі блага і з грецької (візантійської. — І.С.) землі       — золото, паволоки, вина, різні плоди, з Чехії та з Угорщини — срібло й коні, з Русі — хутро та віск, меди та раби...»?

Дати відповідь на це запитання, можливо, допоможе якраз аналіз Болгарської кампанії  князя Святослава (968—971 рр.). Складається стійке враження, що князь ухвалив рішення розпочати цей похід, керуючись не відчайдушною сміливістю авантюриста (або ж, якщо завгодно, звитяжного рицаря), а значно тверезішими військово-політичними та дипломатичними (можливо, навіть геополітичними) міркуваннями. Справді, погляньмо на розстановку сил на Балканах 60—70 років Х століття. Перше Болгарське царство, котре за часів царів Бориса І та Симеона було гідним суперником Візантії, не раз загрожувало навіть Константинополю, було політичним «центром тяжіння» усіх Балкан, осередком слов’янства та східного християнства — в середині Х століття повільно, проте невблаганно занепадає. Тут мимоволі згадуєш про «роль особистості в історії» — адже нерішучий, аморфний, занадто «компромісний» щодо Візантії (котра ніколи не мирилася з фактом існування незалежної Болгарської держави!) наступник Симеона, цар Петро Короткий (927—969), який погодився укласти мир з Константинополем (переважно на умовах останнього) й навіть одружився на онуці імператора Романа Лекапіна, принцесі Марії, не був гідним наступником свого вольового батька.

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ ПЕРЕД БОЄМ: ПЕРЕМОГТИ АБО ВМЕРТИ! ФРАГМЕНТ КАРТИНИ ВОЛОДИМИРА КОРНЄЄВА / ФОТО З САЙТА PERUNICA.RU

І це жодною мірою не могло влаштовувати керманича Київської Русі. Святослав чітко розумів, що «поглинання» Болгарії Візантією несе явну загрозу тій державі, котру він очолював і котру бажав зробити державою імперського типу (чимало зробивши для цього). І тут цей «шибайголова», «рубака» й «авантюрист» виявив чимале дипломатичне мистецтво. Розпочавши перемовини з візантійськими послами про нібито можливий спільний військовий похід супроти Болгарії, Святослав в той же час таємно, спритно й швидко зібрав військо з русичів, печенігів і навіть угорців (вже згаданий Лев Диякон назве це «об’єднанням варварів проти імперії»), блискавично переправився через Дунай, вступив на територію Болгарського царства й буквально змусив нерішучого царя Петра укласти з ним коаліційний антивізантійський союз (висловлюючись сучасною мовою). У найбільші міста й фортеці Болгарії, включно зі столицею Преславом, були введені війська Святослава — для спільної оборони проти візантійців, чиї збройні з’єднання (і «п’ята колона»!) послідовно витіснялися з країни. Навряд чи цар Болгарії (він помер у січні 969 року), як і його наступник Борис ІІ, з великою охотою пішов на такий союз — але що він міг удіяти; Святослав уже показав свою силу. Його військо, до якого приєднались уже й болгарські воїни, просувалось углиб Балкан, досягло і меж Фракії, створюючи безпосередню загрозу столиці Візантії.

А тим часом вночі з 10 на 11 грудня 969 р. у своєму палаці Вуколеон був зарізаний людьми відомого полководця Іоанна Цимисхія зарозумілий імператор Нікіфор Фока. Трон посів Іоанн Цимисхій. На відміну від Нікіфора, Іоанн був справді добрим полководцем і спритним дипломатом (його отруїла у 976 р. Феофано, колишня столична акторка, що стала імператрицею й змовилася вбити двох своїх чоловіків — імператора Романа та Нікіфора Фоку. Вбила вона й Іоанна; Святослав загинув за чотири роки перед цим). Він почав терміново збирати боєздатне військо, щоб відвести загрозу від Царгорода. У квітні 970 р. битва під Аркадіополем, зовсім близько від столиці імперії, кривава битва, де обидві сторони зазнали великих втрат (візантійським військом керував магістр Варда Склір, київським — сам Святослав), завершилася «внічию». Після цього імператор Іоанн, добре поміркувавши, вирішив, що у цих обставинах найкращий шлях порятунку імперії — дипломатичний, і спрямував до Святослава посольство для переговорів про мир.

Головна умова, на якій наполягав київський князь (він теж, мабуть, відчував, що сил для перемоги недостатньо): «До Болгарії вам, візантійцям, справи немає!» (запам’ятаймо це). І — виплата багатої данини. Імператор погодився на ці умови; воєнні дії припинилися. У Преславі, Філіппополі (нині — Пловдив) та інших болгарських містах розмістилися гарнізони Святослава. Проте князь недооцінив підступності імператора. Підготувавши потужну армію, бачачи, окрім цього, що княжі воїни занадто «розпилені», розосереджені по різних містах Болгарії, Іоанн навесні 971 року вдерся на землі Першого Болгарського царства. Столиця Преслав була захоплена й наполовину спалена (руські воїни, що захищали її, героїчно загинули); цар Борис ІІ мусив визнати себе васалом імператора (за 47 років уже наступний імператор, Василій ІІ, остаточно захопить Болгарію, осліпивши при цьому 15 тисяч бійців — захисників країни). Святослав відступив на берег Дунаю, у майже неприступну фортецю Доростол.

Чотири місяці, з квітня по кінець липня 971 року, тривала облога цієї фортеці військами Іоанна. Київський князь та його воїни мужньо й майстерно захищались від втричі (!) переважаючої армії візантійців, відбиваючи усі атаки ворога. Князь звернувся до дружини з таким закликом: «Немає у нас звичаю рятувати втечею від ворога, але або житимемо переможцями, або, завершивши великі подвиги, загинемо зі славою! Слава ж наша не загине!» (це — в переказі візантійських джерел). Попри голод і тривалу облогу, люди Святослава були незламні. Дізнавшись про заворушення у столиці, імператор Цимисхій таємно розпочав переговори про мир. Його умови були суворими для Русі: віддати грекам Доростол; відпустити полонених; залишити Болгарію й повернутись до Києва (під гарантії безпеки від імператора, який обіцяв дати харчі для руського війська на дорогу). Але це не були умови капітуляції (читаймо згадану вже сцену зустрічі двох полководців у Льва Диякона).

Підступний імператор таємно, підкупивши печенігів, колишніх союзників Святослава, нацькував їх на князя і на зворотному шляху до Києва, біля Дніпровських порогів, він поліг у бою. Але його заклик: «Хай не зганьбимо землі своєї, але полягаємо усі в бою або переможемо. Бо мертві сорому не ймуть» — цей заклик долає час. Він звернений і до нас.