Вічний опозиціонер

Революція і громадянська війна в Україні 1917— 1921 рр. відомі як час, коли український народ зробив одну із найбільш серйозних спроб створити і захистити власну державність. Знані державні діячі і політики — Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та багато інших — зробили у свій час чимало для її утвердження. Але разом з тим історичні факти свідчать, що всі діячі стали на грунт української державності далеко не відразу, довгий час вони були готові задовольнитися автономним статусом України у складі нової, демократичної Росії. І лише завдяки відомим історичним обставинам (і перш за все — неодноразові спроби більшовицької Росії ліквідувати УНР) вони нарешті беззастережно стали на державницький грунт. Але разом з тим на теренах Східної Європи існувала й інша політична течія, представники якої з самого початку виступали за створення української самостійної держави, знайшовши запеклих опонентів в особі українців-автономістів. Однією з її найбільш яскравих постатей тут був Микола Іванович Міхновський...

ПІД ВПЛИВОМ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

Микола Міхновський народився у 1873 році в селі Турівці на Полтавщині. Його батько, Іван Міхновський, був священиком і разом з тим — заможним хазяїном, який мав 17 десятин землі. Окрім цього, батько Миколи був справжнім, щирим українцем, який палко любив свою землю. Ці чудові якості у повній мірі перейшли від батька до сина. Микола Міхновський назавжди зберіг у своїй пам’яті зустрічі й бесіди з простими селянами, читання по вечорах творів Т. Г. Шевченка, що справили на юнака незабутнє враження. І якщо пізніше син священика Івана Міхновського і став відомим політиком і патріотом, то підґрунтя цієї події слід шукати у його дитячих та юнацьких роках.

З початку свого свідомого життя Микола Іванович мріяв стати юристом. Завдячуючи безперечним інтелектуальним здібностям юнака і заможності його родини, ця мрія здійснилася. Спочатку юний Міхновський навчається у Полтавській гімназії, а потім стає студентом юридичного факультету університету ім. святого Володимира у Києві. Студент-полтавчанин вчиться старанно і наполегливо, штудіюючи твори Куліша, Костомарова, інших українських та закордонних літераторів, істориків та етнографів. Але ніхто не зміг вплинути на Миколу так сильно, як Тарас Шевченко із його геніальним «Кобзарем». І саме цей видатний твір у значній мірі визначив шлях Міхновського як політика. Незадоволений становищем України в складі Російської імперії, Микола Іванович почав шукати відповідь на досить важливе запитання: яким шляхом має йти український народ для того, щоб врешті-решт посісти гідне місце серед інших народів світу? Відповідь не забарилася: запорукою кращої долі українців, на його думку, має стати створення самостійної української держави. Політик-початківець, звичайно, також не заперечував необхідність здійснення на українській землі демократичних та навіть соціалістичних перетворень, але був при цьому переконаний (до речі, цілком логічно), що вони не принесуть народові України справжнього щастя, якщо вона і далі перебуватиме у складі іншої держави або держав....

У ЛАВАХ «ТАРАСІВЦІВ»

Влітку 1891 року в Каневі, на Тарасовій горі, невелика група українських студентів приймає рішення створити революційну націоналістичну організацію. На честь Великого Кобзаря вона отримала назву Братство тарасівців. Незабаром до її лав приєднався і студент-правник Микола Міхновський. Швидко переконавшись у досить високому інтелектуальному рівні молодого полтавчанина, керівники братства доручили йому розробити ідейно-теоретичні засади таємної організації...

Міхновський і його соратники виступали за створення самостійної держави — України, за ліквідацію Російської імперії та за надання усім її народам реального права на самовизначення і, нарешті, за створення такого суспільного ладу на українській землі, за якого не було б ані визискувачів, ані визискуваних. Інакше кажучи, і сам Міхновський, і його товариші були прибічниками не тільки української незалежної, а й української соціалістичної держави. При цьому, будучи послідовними і переконаними революціонерами, вони збиралися боротися за свої політичні цілі зі зброєю в руках.

Деякі історики і мемуаристи зображують «Братство тарасівців» як дуже нечисленну і невпливову структуру, але це не відповідало дійсності. Осередки цієї таємної організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та в інших містах України. Найчисленнішим її осередком був, звичайно, київський (його роботою безпосередньо керував сам Міхновський). До того ж «тарасівцям» вдалося поширити свій політичний вплив на більшість інших нелегальних студентських гуртків, які діяли в інших містах, і навіть на селянство...

Звичайно, не всі українці дивилися на історичні перспективи батьківщини так, як члени «Братства тарасівців». Були, наприклад, політично досить помірковані українські інтелігенти-ліберали, прагнення яких не йшли далі вимоги культурно-національної автономії України. Були також (і до того ж — досить впливові) українські соціалісти, прибічники Михайла Драгоманова, які бачили майбутню Україну тільки у складі «всесвітньої соціалістичної федерації», де незалежній українській державі зовсім не залишалося місця... А чимало українців взагалі дивилися на «тарасівців» як на таке собі політичне «ретро», запізнілий рецидив «мазепинщини», що, мовляв, вже давно віджила свій вік... Та, незважаючи на різні несприятливі обставини, молоді революціонери ставилися до справ серйозно і разом з тим — оптимістично. У 1892 році за активної участі Миколи Міхновського відбувся нелегальний з’їзд усіх «тарасiвських» організацій, на якому була схвалена ідея переходу до «активних дій». Але цьому не судилося збутися. У наступному, 1893 році, «Братство тарасівців», чия конспіративна майстерність залишала бажати кращого, було викрито і розгромлено царською поліцією....

НА ЧОЛІ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНО- САМОСТІЙНИЦЬКОГО РУХУ

Однак, як і можна було чекати, справа «українських сепаратистів» мала продовження. Микола Міхновський закінчив Київський університет, отримав диплом юриста і поїхав до Харкова, де відкрив власну адвокатську контору. Незабаром Микола Іванович зблизився з групою революційно налаштованих харків’ян (серед яких, зокрема, був Дмитро Антонович) і переконав їх створити нелегальну партію, яка б боролася за створення незалежної України. 5 лютого 1900 року виникла Революційна українська партія (РУП), головним теоретиком і ідеологом якої став Микола Міхновський. У другій половині лютого того ж року він виступив у Полтаві і Харкові з доповіддю, який судилося увійти в історію. Називалася ця доповідь «Самостійна Україна». Пізніше вона побачила світ окремим виданням з одноіменною назвою.

У цьому творі Міхновський відкинув тезу своїх опонентів про історичну актуальність і законність возз’єднання України з Росією на Переяславській Раді 1654 року. Микола Іванович намагався довести, що відома Переяславська угода являла собою лише військовий союз двох рівноправних держав — України і Росії — спрямований проти спільного ворога — шляхетської Польщі. І лише потім, за Міхновським, де — силою і примусом, а де — явним підкупом та іншими засобами Росія зуміла приєднати Україну до себе. Проте у «Самостійній Україні» читач не знайде жодного натяку на історичний песимізм. Вихід з цієї сумної ситуації, на думку Миколи Івановича, полягав тільки у рішучій і послідовній боротьбі українського народу за власну державу «від гір Карпатських до гір Кавказьких». Цей натхненний заклик лунає у творі Міхновського цілих три рази...

У роки Першої світової війни Міхновський працював співробітником царського окружного суду в Києві. На жаль, ці роки виявилися небагатими на події у його політичному житті. Але на черзі вже була українська національна революція, що поставила ім’я Миколи Міхновського поруч з її іншими видатними представниками.

ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ І УКРАЇНСЬКУ АРМІЮ

Лютнево-березнева революція 1917 року, що скинула царський лад, швидко вивела Миколу Івановича Міхновського на авансцену українського політичного життя. Він, поруч з іншими українськими революціонерами, щиро вітав створення Центральної Ради. Разом з тим, на відміну від більшості із них, Міхновський вважав, що Центральна Рада мала стати не урядом української автономії, а урядом незалежної української держави. Та назустріч йому вже лунали голоси опонентів: ставити питання про самостійну Україну поки що дуже передчасно. У відповідь Микола Іванович висунув не позбавлений оригінальності план — створити, поряд з існуючою, «паралельну» Центральну Раду, яка б складалася тільки із українських самостійників. Трохи пізніше, однак, Міхновський відмовився він нього, добре зрозумівши, що таке розз’єднання сил української революції зіграє тільки на руку її ворогам.

Такий факт, однак, ще ніяк не означав відмову «головного самостійника» від боротьби за українську державу. Щоправда, центр ваги у цьому питанні Міхновський переніс на створення української національної армії як однієї з важливих передумов існування майбутньої української державності. Діяльність Міхновського на цьому поприщі була справді бурхливою. 19 березня 1917 року Микола Іванович скликав у Києві Українське військове віче, на якому була гаряче схвалена його ідея про створення Всеукраїнського військового клубу імені гетьмана Полуботка. Аналогічні українські військові віча відбулися в Москві, Мінську, Тернополі, Одесі, на Північному фронті. А трохи згодом у Києві був створений Козачий полк імені Богдана Хмельницького. Найактивнішу роль у цій події знову ж таки вiдiгравав Микола Міхновський...

У червні 1917 року М. І. Міхновський взяв участь у роботі Першого всеукраїнського військового з їзду як делегат від тилових частин. Микола Іванович виступив на ньому з промовою, в якій закликав утворити українську незалежну державу і незалежні від російської армії українські збройні сили. Там він знайшов рішучого опонента у особі В. К. Винниченка. Тоді Володимир Кирилович рішуче відкинув думку про потребу існування української держави — на тій підставі, що вона завжди (від Київської Русі і до Богдана Хмельницького) була державою «експлуататорських класів», що гнобили власний народ. Іншу ж, соціалістичну, Україну можна було, за Винниченком, побудувати тільки у союзі з соціалістами із демократичної Росії. Володимир Кирилович підводив своїх слухачів до аж ніяк не безсумнiвної думки: якщо «демократична» Росія — союзник України, то й особливої потреби в існуванні окремої української армії теж не існує... Мине час, й історія переконливо спростує аргументи Винниченка. Але тоді саме за ним пішла більшість військового з їзду, а Міхновський і його однодумці-самостійники вже в котрий раз залишилися у меншості. Більш того, Микола Іванович був глибоко ображений: військовим міністром Центральної Ради був обраний не він, а Симон Петлюра, хоче саме він, Міхновський, стояв бiля колиски української армії.... До речі, доля створених ним військових формувань виявилася далеко не безхмарною. Незважаючи на енергійні спроби Миколи Івановича, Тимчасовий уряд категорично відмовився затвердити їх створення, явно не поспішали з цим і урядовці з Центральної Ради. Отже, і Богданівський, і Полуботківський полки швидко опинилися в досить небезпечному становищі незаконних військових формувань, що будь-якої хвилини могли бути розпущені. І найгірші передчуття Міхновського в цьому плані почали незабаром здійснюватись.... Одного дня Полуботківський полк відвідав голова Генерального секретаріату Центральної Ради Винниченко і оголосив полк розпущеним...

НА ЧОЛІ САМОСТІЙНИЦЬКОГО ПОВСТАННЯ

Ці факти свідчили про те, що влітку 1917 року позиції прибічників самостійної держави в Україні значно ослабли. Однак Міхновський та його прибічники, звичайно, ж не збиралися просто так складати зброю. Поступово у них визріла ідея збройного повстання у Києві, яке мало завершитись оголошенням повної незалежності України. До рішучих дій Міхновського також підштовхнула і опортуністична лінія Центральної Ради щодо Тимчасового уряду в автономному питанні. На порядку денному вже було підписання угоди, відповідно до якої Центральна Рада мала перетворитись з уряду автономної України на крайового представника російського уряду...

План збройного виступу, задуманий Міхновським і його близьким оточенням, був таким. Полуботківський полк мав зненацька захопити владу в Києві, а Богданівський полк — виїхати пароплавами до Канева і там, на Тарасовій горі, урочисто оголосити створення нової держави — України. Командиром «богданівців» Міхновський призначив полковника Юрія Капкана, взявши з нього присягу на вірність самостійній Україні. Однак, зробивши це, Капкан... негайно повідомив Центральну Раду про плани змовників і до того ж зумів відговорити своїх солдатів від участі в повстанні...

У ніч з 16 на 17 липня 1917 року Полуботківський полк вийшов з казарм і зайняв найважливіші установи Києва. І сам Міхновський, і вояки-полуботківці бажали, щоб на чолі нової держави стала популярна в масах Центральна Рада. Але до того повороту подій українські політики виявилися, м’яко кажучи, не готовими. Більш того, Володимир Винниченко незабаром видав наказ негайно ліквідувати повстання і надіслав проти полуботківців.... Богданівський полк. Надати серйозний спротив «богданівцям» полуботківці не наважились і були незабаром роззброєні...

На щастя для Міхновського, Тимчасовий уряд обмежився арештом найбільш активних учасників повстання. За наказом С. Петлюри, Міхновського спочатку взяли під варту, а пізніше вислали з Києва. Незабаром у супроводі військових жандармів Микола Іванович опинився аж на Румунському фронті. То фактично було його перше і останнє політичне заслання...

СОЮЗНИК І ОПОНЕНТ СКОРОПАДСЬКОГО

Одного осіннього дня 1917 року Микола Іванович повернувся до рідного села на Полтавщині. Тут через деякий час на нього очікував досить приємний сюрприз — оголошення у 4-му Універсалі Центральної Ради державної самостійності України. У той момент Міхновський був готовий забути всі образи і співробітничати з українським урядом. Однак, придивившись до незграбної політики Центральної Ради у березні 1918 року, він зрозумів: самостійній Україні потрібна інша влада... Починається його швидке зближення з Демократично-хліборобською партією — партією заможних селян. Очевидно, саме тоді Микола Іванович назавжди розпрощався з соціалістичною ідеологією, яку він (принаймні формально) сповідував багато років. На таємній нараді цієї партії Міхновський, Шемет та інші «хлібороби-демократи» приймають рішення боротися проти Центральної Ради, за відновлення в Україні гетьманської монархії з сильним керівником на чолі.

Значна частина противників Центральної Ради бачила такого керівника в особі генерала П. П. Скоропадського. Однак дехто з них волів бачити гетьманом України саме Миколу Міхновського. Проте Микола Іванович, висловлюючись сучасною мовою, зняв свою кандидатуру на гетьманство, щиро вважаючи, що царський генерал підготовлений до цієї високої посади краще, ніж він. 29 квітня 1918 року почалася історія нової, гетьманської України. Прибічники Міхновського порадили гетьману призначити Миколу Івановича прем’єр-міністром нового уряду. Спочатку Скоропадський погодився це зробити, але потім відмовився від обіцянки — на тій підставі, що, мовляв, Міхновський має авторитарні схильності. Щоправда, Павло Петрович запропонував Миколі Івановичу посаду так званого бунчукового товариша, — інакше кажучи, посаду особистого радника. Однак Міхновський, вважавши таку роль надто незначною для себе, відмовився прийняти її...

Наступні події довели, що співробітництво Скоропадського з Міхновським теж не склалося. На це, крім вищезгаданої, існували також й інші причини. Зокрема, обидва політики були представниками різних суспільних верств: Міхновський обстоював інтереси українських заможних селян, а Скоропадський послідовно захищав поміщиків, хоча свого часу і обіцяв задовольнити інтереси «міцного мужика». У травні 1918 року Міхновський заснував нову організацію — Український національно-державний союз, який поставив собі за мету поступово перетворити гетьманський режим на буржуазно-демократичну державу.

Перемогу Директорії 14 грудня 1918 року Микола Іванович сприйняв як катастрофу. Але Міхновський вже в котрий раз не складає зброю, сподіваючись боротися до кінця за свій ідеал — самостійну несоціалістичну Україну. Колишній голова українських самостійників зважується на підготовку збройного перевороту — на цей раз вже вдруге у власному житті. У цій справі Микола Іванович покладав неабиякі надії на полковника Петра Болбочана, Запорізький корпус якого мав за його планом скинути Директорію. Важко сказати, чи виправдав би Болбочан розрахунки нового змовника. Однак доля розпорядилася так, що незабаром Міхновський важко захворів на тиф, і така потрібна йому зустріч з командиром «запорожців» не відбулася. Незабаром Директорія була усунута від влади, але — не Міхновським і Болбочаном, а більшовицькою Червоною армією і союзними їй українськими радянськими повстанцями.

Але ще до цього хворий Міхновський був заарештований чекістами у Кременчуці. «Контрреволюціонеру-націоналісту» загрожувало жорстоке покарання, але те, що у свій час адвокат Міхновський захищав трудящих селян, врятувало йому життя. Більшовики, однак, довгий час тримали його під фактичним арештом, з-під якого його в травні 1919 року звільняють повсталі солдати отамана Григор’єва. Отаман запропонував Міхновському приєднатися до свого повстання, однак, підписавши кілька відозв штабу Григор’єва, Микола Іванович назавжди розриває відносини з надто «лівими» для нього повстанцями... Влітку 1919 року Міхновський певний час жив на Херсонщині, а потім перебрався на Кубань, де працював викладачем Педагогічного інституту і співробітником Кубанської кооперації, майже повністю відійшовши від політичних справ. Є дані, що він отримав запрошення про співробітництво від білогвардійців, яке категорично відкинув. А у другій половині 1923 року Микола Іванович повернувся до Києва... Але життя в Радянській Україні, звичайно, не принесло йому радості. Микола Іванович добре розумів, що за нової більшовицької влади його ідеал — ідеал самостійної української держави — перетворився на цілковiту утопію. Одного дня Сергій Шемет, що мешкав за кордоном, отримав від Міхновського листа, в якому Микола Іванович сказав, що теж має бажання емігрувати... У відповідь на це старий товариш і соратник почав готувати грунт для еміграції Міхновськог о. Але одночасно Шемет не вважав за потрібне приховувати від Миколи Івановича усі величезні труднощі емігрантського життя... Наступний лист Міхновського дихав невиразним песимізмом. Або з образою, або, можливо, без неї Микола Іванович прямо написав Шемету про те, що той не залишив йому ніякої надії. У травні 1924 року Миколу Івановича знайшли повішеним у садку. На мою думку, смертельний зашморг він накинув собі на шию сам...