Вiд небесного до земного

Зарахування до лику святих двох всесвітньо відомих римських первосвящеників  — Івана ХХІІІ (Анджело Ронкаллі) та Івана Павла ІІ (Кароля Войтили), яке відбулося наприкінці квітня на площі Святого Петра в Римі у присутності сотень тисяч вірян-католиків і за яким у світі в прямому ефірі спостерігало, за приблизними підрахунками, до двох мільярдів глядачів, — стало не лише подією особливого, непересічного значення для християн світу. Цей акт мав примножити увагу (і справді примножив її) до духовної спадщини цих знаменитих понтифіків, воістину видатних гуманістів другої половини ХХ століття, які зробили неоціненний внесок у боротьбу за мир у нашому жорстокому світі, за свободу совісті й думки, проти будь-яких форм тоталітаризму, деспотії, насильства над особистістю або її приниження, за повагу до людини будь-якої національності, створеною за образом і подобою Божою... І якщо сьогодні цивілізований світ хоч якоюсь мірою сприймає і зберігає загальнолюдські й водночас християнські ідеали Любові, Співчуття, Самопожертви, поваги до ближнього — то в цьому є безперечна заслуга Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ.

Про реформи Івана ХХІІІ можна прочитати змістовну статтю доктора філософських наук Юрія ЧОРНОМОРЦЯ («День» № 78-79, 30 квітня — 1 травня 2014 р.). Ми ж звернемось до постаті незабутнього папи Івана Павла ІІ, до людини, надзвичайно світлий образ якої, сповнений доброти, християнського співчуття, інтелектуальної відваги, правдивого, непоказного демократизму (він міг з однаковою повагою до співрозмовника спілкуватися з президентом і простим селянином, знаним у світі письменником і пересічним студентом, королем та портовим робітником, бо в кожному бачив насамперед людину), нарешті, сповнений вищої мудрості, вразив мільярди умів та сердець... Проте зараз ми зупинимося лише на одній з іпостасей (а їх безліч) Івана Павла ІІ — на його спадщині як мислителя. Папу завжди хвилювала доля людства, можливо, тому, що «людство» для нього не було абстрактним, умовним поняттям — а він бачив сотні мільйонів зневірених, знедолених, стражденних, загрожуваних, голодних духовно й фізично душ і вважав своїм християнським обов’язком донести до них проникливе і мудре Слово, що зцілює краще за будь-які ліки, як відомо ще з Євангелія, тамує голод, як хліб...

Уривки з роздумів Івана Павла ІІ, з якими ознайомиться зараз читач — про головне для кожного із нас. Про здобутки, загрозливі прорахунки і майбутнє людської цивілізації загалом. Про сенс буття, зрештою. Може видатися, що зараз, коли на українських теренах вирує полум’я війни, його роздуми не є аж такими насущними й потрібними. Але це не так: саме в екстремальних обставинах жорстокого вибору роздуми Папи допомагають розрізняти, де зло, а де добро. І зрештою, думати про сенс Буття завжди потрібно, щоби не бути сліпим: адже всі ми «замкнені» в Бутті, «приречені» жити в його незримою рукою окреслених межах, від нього нікуди не втечеш. Тож варто бодай збагнути його одвічні закони: незбагненного змісту Добра, відплати за будь-який нерозкаяний гріх, перемоги над смертю... Міркування Папи — про все це. Причому цікаво, що Іван Павло ІІ, цей видатний мислитель нашого часу, вміє «одягти» найскладнішу істину в прості, доступні кожному, ясні слова. А взагалі — він постає перед нами великим мислителем саме тому, що прекрасно розумів: «простих», однозначних, стиснутих до примітивності, знелюднених істин — не буває. І бути не може.

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СТРАХУ

Не бійтеся! Відчиніть, широко відкрийте двері Ісусові!

Відкрийте перед його рятівною владою кордони держав, економічні та політичні системи, обширні сфери культури, цивілізації, розвитку. Не бійтеся! Христос знає, що є всередині людини. Лише Він знає це!

Сьогодні дуже часто людина знає, що вона несе в собі, у глибині своєї душі і свого серця. Так часто вона не має певності щодо сенсу свого життя на цьому світі. Вона страждає від сумнівів, які переходять уже у відчай. Тому дозвольте— прошу вас, благаю з покорою та надією — дозвольте Христу говорити з людиною. Тільки Він має слова життя, так! Життя вічного».

(Перше звернення новообраного Папи до пастви через шість днів після обрання, 22 жовтня 1978 р.)

ПРО ЕКУМЕНІЧНИЙ РУХ І ЗБЛИЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ КОНФЕСІЙ

«Усім тим, хто хотів би з будь-яких мотивів відволікти Церкву від пошуків універсальної єдності християн, необхідно повторити ще раз: чи маємо ми право не робити цього? Ні!»

(З енцикліки «Спокутувач людини», 4 березня 1979 р.)

ПРО МИЛОСЕРДЯ

Створюється враження, що в наші дні людина більшою мірою, аніж у минулому, протистоїть Богові милосердя; для сучасних умонастроїв є характерним прагнення прибрати з життя і вирвати із серця людського саме поняття про милосердя. Здається, що ідея милосердя і саме слово, що його означає, нині виявляються певною перешкодою для сучасної людини, яка стала завдяки небаченому в історії науково-технічному прогресу володарем землі, що її він підкорив та уярмив. Схоже на те, що це панування над землею, яке часто розуміють занадто однобоко й поверхово, уже не залишає місця для милосердя.

Зміни, які відбуваються в сучасному світі, подають людям надію на краще майбутнє, проте одночасно нинішня ситуація містить у собі численні загрози, подібних яким не знала ще історія людства. І церква повинна, використовуючи будь-яку можливість (в ООН, ЮНЕСКО, ФАО та інших світових установах) невтомно сповіщати про ці загрози, але при цьому спиратися на істину, отриману від Бога.

Сучасна людина виявилася свідком зникнення або ж, краще сказати, применшення тих перешкод і відстаней, які розділяють людей і нації; це сталося завдяки глибокому розумінню універсального, завдяки усвідомленню єдності роду людського і необхідності тісного, на засадах справжньої солідарності співпраці одного з одним і, нарешті, завдяки бажанню й можливості пожвавити взаємини з братами й сестрами, відокремленими штучними географічними кордонами та національними і расовими межами. Новітні засоби зв’язку сприяють діяльній участі людини в житті світу загалом та активному обміну ідеями. Досягнення психологічних, біологічних і соціальних наук допоможуть людині краще опанувати багатством свого власного єства. І все ж, не можна заперечувати, що перспектива причетності до цього прогресу всіх країн та народів уже не може тривалий час залишатися якоюсь утопією — певна річ, за наявності щодо цього доброї політичної волі.

Проте поряд з цим — або, радше, всередині цього існують ускладнення, які неминуче супроводжують будь-яке зростання й розвиток. І сучасна людина, усвідомлюючи, що вона спроможна відповісти на глибокі питання життя, відчуває разом із цим якусь тривогу і незворотність. Картина сучасного світу являє нам також і тіні, і відсутність рівноваги, часом надзвичайно серйозне. Справді, порушення рівноваги, від якого страждає сучасний світ, пов’язане з іншим, глибинним порушенням рівноваги, яке вкорінене в самому серці людини. Якраз у самій людині змагаються різні стихії. З одного боку, людина як творіння відчуває себе обмеженою найрізноманітнішим чином, а з іншого — відчуває себе необмеженою у своїх бажаннях та покликаною до вищого життя. Вона бачить багато спокус і постійно вимушена обирати між ними або відмовлятися від них. Більше того, слабка і грішна, вона часто робить те, чого не бажає, а те, що воліла б учинити — не робить. Отже, ця внутрішня дисгармонія створює істотні проблеми людині, і саме через це виникають такі численні й серйозні хиби в суспільстві. Це відзначав ще II Ватиканський собор, і його висновки цілком зберігають чинність».

(Енцикліка «Бог, багатий на милосердя», 30 листопада 1980 р.)

ЗАГРОЗИ ЛЮДСТВУ

«В сучасному світі зростає як усвідомлення загрози, так і страх знищення, що зумовлено насамперед імовірністю війни, яка внаслідок наявних нині запасів атомної зброї може призвести до майже повного винищення людства. Але ця загроза пов’язана не лише з тим злом, яке люди можуть завдати, використовуючи військову техніку, — вона пов’язана також із багатьма небезпеками, що породжені прагматичною, матеріалістичною цивілізацією, яка, попри всі свої «гуманістичні» декларації, створила примат матеріального над духовним.

І має рацію кожен, хто побоюється стати жертвою насильства, що відбирає у нього внутрішню свободу, можливість прилюдно висловлювати правду, в якій він переконаний, сповідувати свою віру й дослухатися до голосу, який вказує людині правильний шлях. Справді, технічні засоби, що їх має сучасна цивілізація, несуть у собі не лише можливість самознищення людства внаслідок військового конфлікту, а й також можливість певного «мирного» уярмлення окремої людини, соціальних груп, цілих суспільств і націй, які з тих чи інших причин спроможні перешкодити тим, хто має такі засоби і готовий використати їх за будь-яку ціну. Досить згадати про тортури, до яких у наш час систематично вдається влада певних країн як до засобу досягнення панування або політичної переваги.

ПЛОЩА СВЯТОГО ПЕТРА В РИМІ — МОЖЛИВО, НАЙПОТУЖНІШИЙ ЦЕНТР СВІТОВОГО ХРИСТИЯНСТВА. САМЕ ТУТ РИМСЬКІ ПАПИ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО МІЛЬЙОНІВ ВІРУЮЧИХ / ФОТО РЕЙТЕР

Отже, разом з усвідомленням загрози, що нависла над життям, зростає усвідомлення іншої загрози, ще більш небезпечної для сутності людини, для того, що є тісно пов’язаним із людською гідністю, правом людини на істину та свободу. Все це відбувається начебто на тлі докорів сумління, які спричинені тим, що поряд із заможними людьми та суспільствами, доволі ситими, такими, що живуть у достатку, в людській спільноті існує безліч людей та соціальних груп, які потерпають від голоду. Безліч дітей помирає від голоду на очах у матерів. У різних частинах світу і в різних соціально-економічних системах існують цілі зони злиденності, недоїдання та різного роду занепаду. Все це відомо кожному. Нерівність між людьми і народами не лише зберігається, а й поглиблюється. Цілком очевидно, що в основі сучасної економіки та матеріалістичної цивілізації є якась докорінна вада, ба навіть ціла їхня сукупність — можна сказати, що самий механізм, який становить основу сучасної цивілізації та економіки, є дефектним».

(З енцикліки «Бог, багатий на милосердя», 30 листопада 1980 р.)

ПРАЦЯ, ПРОБЛЕМИ ВЛАСНОСТІ ТА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА ЦЕРКВИ

«Праця нерозривно пов’язана з людиною і має значення засадниче й неминуще. Праця вимагає повсякчасної уваги до себе, причому ця увага має безперервно оновлюватись. Необхідно з усією рішучістю захищати сенс праці. Бо завдяки праці день у день твориться життя людини. Завдяки праці людина здобуває власну гідність, що належить тільки їй. Але праці притаманна також і певна постійна міра людського страждання, горя, втрат і несправедливості, яка, на жаль, глибоко вкорінена в суспільному житті кожної нації та міжнаціональних і міждержавних відносинах».

(З енцикліки «Звершаючи працю», 14 вересня 1981 р.)

«В той час я був робітником і працював у одному з кам’яних кар’єрів під Краковом. За кілька місяців після смерті батька мене перевели із кар’єра на фабрику, до цеху з очищення котельної води. Зайнятися фізичною працею мене змусили життєві обставини. Проте хоч один рік навчання у найстарішому університеті Польщі дав мені чимало, повинен сказати, що наступні чотири роки, які минули в робітничому середовищі, були для мене воістину подарунком долі. Здобутий мною в той період життя досвід насправді безцінний. Я вже багато разів казав, що вважаю ті роки, можливо, важливішими за університетський курс наук, що, звичайно, не означає, що я не поважаю вчених звань!».

(Із книжки «Відчиніть двері Христу!», 1986 р.)

Постійно існує спокуса розглядати працю як певну безособистісну силу, необхідну для виробництва, позаяк підхід до економічних проблем ще й дотепер ґрунтується на матеріалістичних принципах. До людини ставляться як до знаряддя виробництва, тим часом як саму людину, й лише її, незалежно від того, яку роботу вона виконує, слід розглядати як першопричину, дійового суб’єкта праці, її справжнього творця.

Похибка капіталізму раннього періоду повторюється скрізь, де до людини ставляться не відповідно до істинної гідності її праці, а як до певної сукупності матеріальних засобів виробництва, як до такого собі інструмента, тобто не як до причини, суб’єкта, автора, а отже, не як до справжньої мети виробничого процесу загалом.

Щодо права власності, то воно тлумачиться по-різному. З погляду християнської традиції, це право ніколи не було абсолютним і недоторканним. Навпаки, воно завжди розглядалось у широкому контексті як спільне право всіх і кожного користуватися благами цілого творіння: право на приватну власність підпорядковане правом всезагального користування, підпорядковане універсальному призначенню благ творіння».

(З енцикліки «Звершаючи працю», 14 вересня 1981 р.)

ЄДНІСТЬ ЛЮДСТВА

Внаслідок того простого факту, що ми народжені в цьому світі, ми беремо спільну участь у тій же самій спадщині й належимо до того ж самого роду, як і кожна людська істота. Ця єдність втілюється в усьому багатстві й розмаїтті людської сім’ї: у різних расах, культурах, мовах та історичних долях. І ми покликані визнати фундаментальну солідарність людської сім’ї як суттєву умову нашого спільного життя на цьому світі».

(З виступу в Кочабамбі (Болівія), травень 1988 р.)

***

Ідеї, які доводив Іван Павло ІІ — неминущі. Вічні. Це ідеї дієвого гуманізму, християнського милосердя, миру та духовного прогресу людства. Такою ж вічною та неминущою була й залишається пам’ять про цю справді велику Людину.