«...відкрив тим нову добу в історії українського життя»

Українська історія рясніє білими плямами. Цілі пласти нашого славного минулого залишаються до цих пір незнаними. Натомість таке історичне провалля дозволяє окремим чужеземним історикам по-своєму трактувати події і факти, при цьому залишаючи в тіні могутні постаті минувшини, які свого часу визначали не лише сутність внутрішньодержавних подій, а й перебіг європейської історії.

До таких постатей відноситься і гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний.

Родина дрібних шляхтичів Конашевичів, в якій орієнтовно 1550 року народився майбутній гетьман, проживала на Перемишльській землі Руського воєводства (нинішня Самбірщина Львівської області). Отримавши початкову освіту у Самборі, Петро Конашевич продовжує навчання у Острозькій школі. Заснований князем Костянтином-Василем Острозьким навчальний заклад за короткий термін набув славу провідного в тодішній східній Європі. Там ґрунтовно вивчали філософію, медицину, богослов’я, покладаючись при цьому на класичну на той час для Європи практику вивчення семи вільних наук – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики. До того ж студенти-острожці мали обов’язково знати п'ять мов: латинську, слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку.

Знання, отримані в Острозькій школі, стали фундаментом світоглядних поглядів молодого Конашевича. Варто зауважити, що на той час Острог був одним з провідних культурно-освітніх та православно-ідеологічних центрів. Тут велично поставали монументальні православні храми і навіть народився своєрідний острозький церковний напів. Як центр науки, Острог прихистив багато науковців і мислителів, які випереджаючи свій історичний час, зазнавали жорстких переслідувань з боку тодішніх правителів.

Під впливом ідейно-релігійних поборників православ’я, які мали абсолютний вплив на життя тамтешнього регіону і Острозької школи, зокрема, формувались і релігійні погляди Конашевича. Він навіть пише тоді власний трактат «Пояснення про унію», намагаючись таким чином відстояти православ’я. Несприйняття католицизму та унії послужили згодом відправними точками для прийняття політичних рішень гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного.

Сьогодні ми повертаємось до визнання величі славного українця Петра Сагайдачного. Але його внесок у розбудову нації і держави потребує ретельного, крупинка за крупинкою, дослідження та відновлення в пам’яті народу та історії Європи і вживлення його історично-ментальних енергій в сучасність і майбутнє.

Яким він був, гетьман Сагайдачний?

ПОЛКОВОДЕЦЬ

Не числом, а вмінням — таке гасло приписують одному не дуже видатному воєначальнику сусідньої держави, до заслуг якого відносять, зокрема, втечу через Альпи від військ Наполеона. Однак задовго до цього саме такий принцип підготовки військ був введений гетьманом Сагайдачним на Січі. Він будував свою стратегію і тактику з врахуванням суттєвої переваги супротивника, дотримуючись правила продуманого розподілу сил і засобів та з обов’язковим (і як свідчать факти, безпомилковим) визначенням слабких ділянок в обороні (наступі) ворога і передбаченні його головного напряму удару. Полководець сповідував філософію ведення активних тактичних боїв, не визнаючи пасивну тактику, яка тоді широко застосовувалась у європейських арміях. Добре вишколені, тактично підготовлені невеликі маневрові групи козаків несподівано нападали на військо супротивника на марші, наносили точні і дошкульні удари, дезорганізовували пересування колон, створювали панічні настрої в лавах ворожих воїнів і так само швидко, як з’явились, щезали. Чи не нагадує така тактика дії сучасних диверсійно-розвідувальних груп?

В основі ведення бойових дій Сагайдачний бачив, передусім, дії наступальні. Кожний маневр мав ретельне обґрунтування та кінцеву мету — нанесення остаточного нищівного удару та повного розгрому ворога. Такій меті передувала низка дієвих військових заходів: введення противника в оману, тактичні бої задля виснаження сил ворога, захоплення або блокування комунікацій та важливих об’єктів, зосередження сил на основному напрямі тощо. При цьому застосовувались раптові зустрічні бої або продумані засади, які наносили відчутні втрати. Сагайдачний, як мудрий полководець, не дотримувався однієї і тієї ж тактики, а щоразу змінював тактичний композиційний малюнок, чим доставляв чимало клопоту ворожим стратегам.

Не слід забувати, що саме за гетьманства Сагайдачного відбулася військова реформа на Січі. Із козацької вольниці він створив регулярне військо. Така сила стала боєздатною, організованою та дисциплінованою. Полководець змінив форму ведення фронтального вогню в бою та поєднав можливості щільних мушкетних залпів із застосуванням холодної зброї. За нього було реорганізовано розвідку і артилерію (він ввів легку й маневрену артилерію).

Особливу увагу він приділяв дисципліні, вважаючи її по праву основою боєготовності. Не випадково він «карав на смерть» тих гульвіс, які під час морських походів порушували заборону полководця і вживали горілку. Так Сагайдачний вирішував проблему тодішніх «аватарів».

Сагайдачний завжди брав участь у походах і битвах, нерідко особисто вступаючи у двобій з ворогом. Відомий факт, коли під час московського походу він бився з московитом воєводою Бутурліним і звалив того з коня.

Вершиною його військового мистецтва вважається Хотинська битва 1621 року, перемогу в якій приніс талант полководця Сагайдачного. Роль і значення цієї битви раніше принижувалась і російсько-радянськими, і польськими істориками, та й до цих пір вона не отримала належного визнання. Саме ця битва суттєво змінила геополітичний пасьянс у Європі, оскільки Османська імперія після Хотина відмовилась від намагань поневолити Європу і втратила свою попередню міжнародну вагу, а Річ Посполита спаслась від політико-державної катастрофи.

Окремого вивчення потребують морські походи Сагайдачного. Він прославився походами на Стамбул, тодішню столицю османів, взяттям Кафи і Очакова, Варни і Трапезунда, Синопа і Акермана....Ватажок запорожців розробив стратегію козацьких морських походів, що і приносило йому перемоги і славу. Цю славу, яка розголосилася далеко за межами України, зафіксував для нащадків італієць П'єтро де ла Валле, відомий мандрівник і літератор. «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки, - писав він у травні 1618 року. - В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

Геніальність військового стратега і одночасно тактика гетьмана Сагайдачного  підтверджувалась на практиці. Його військовий талант визнавали і польські королі, які неодноразово засвідчували йому свою повагу, і султани Османської імперії, яким він дошкуляв своїми раптовими і успішними нападами, і московські правителі, на яких гетьман разом із своїм військом наводив жах.

Нинішнім нащадкам славного гетьмана варто повернутись до ретельного вивчення військової спадщини Сагайдачного. Час нашим сучасним воєначальникам позбуватись радянщини у військовій освіті та науці і відроджувати золоті сторінки українського військового мистецтва. Певен, що вони дадуть досить багато цікавого і несподіваного, що принесе користь у боротьбі з нинішніми московитами.

ДЕРЖАВОТВОРЕЦЬ

Достеменно невідомо, хто і що вплинуло на формування політичних поглядів молодого Конашевича. Попри це, ми знаємо, що після Острога Петро перебирається спочатку до Львова, а згодом — до Києва. Перші кроки — домашній вчитель, потім помічник земського судді — не свідчать про те, що незабаром Конашевич опиниться на Січі. Є припущення, що в цій думці він укріпився ще за часів навчання в Острозькій школі.

Набути авторитету та поваги серед таких відчайдух як запорожці було не так просто. Однак Конашевич продемонстрував козакам і розум, і військову вправність та міць. Недарма від нових товаришів отримав прізвисько Сагайдачний — для цього мав бути вправним лучником, а поціновувачів цього мистецтва на Запоріжжі завжди водилось достатньо.

Тривалий час ми про діяльність Конашевича на Січі майже нічого достеменно не знаємо — лише те, що він брав активну участь у козацьких походах проти татар та османів, де неодноразово відзначався своєю сміливістю та гострим розумом.

Виринає з історичної темноти він уже козацьким ватажком. Тоді і фіксуються його якості не лише як полководця, а й багатогранного політика і далекоглядного державника.

Найперше він виступає поборником прав козацького люду, намагаючись у різний спосіб — переговорний і таємний, силовий і дипломатичний — добитися визнання козацької військової та політичної організації. При цьому Сагайдачний обстоює право українців на самостійність та незалежність, що передбачало виведення з території України військ Речі Посполитої.

Сучасні історики вважають, що саме за Сагайдачного відбулось усвідомлення українською громадою своє автохтонної ідентичності та визначення територій і кордонів тодішньої держави.

Ще одне непересічне діяння Сагайдачного — він переносить центр політичного життя із Січі до Києва. Сталося це після московського походу 1618 року, коли гетьман 20-тисячне військо скерував не на Січ, а на Київщину. Гетьманський полк прибув до Києва, де згодом Сагайдачного було проголошено «Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».

Тоді ж Сагайдачний перейнявся давньою ідеєю поновлення православної ієрархії. Ліквідовується Берестейська церковна унія, проти якої Конашевич виступав ще в молодості. Ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря обирається Іов Борецький, один із засновників Київського братства, який був у дружніх стосунках з Сагайдачним. Борецький згуртовує довкола себе значні православні сили, до яких приєднуються світські діячі та натхненники.

Ваговим фактором відновлення впливу православ’я на теренах козацької держави стає колективний вступ Війська Запорозького до Київського братства.

За кілька років, скориставшись важким становищем Речі Посполитої, Сагайдачний добивається від польського уряду задоволення козацьких вимог щодо свободи віросповідання, скасування обмеження вольностей і прав козацтва, визнання влади гетьмана над всією Україною тощо. Фактично, це було визнання автономної козацької держави.

Сагайдачний відстоював так зване «покозачення», завдяки чому селяни могли відмовитись від феодальної повинності та перейти під опіку запорожців. Вдячне населення визнавало правомочність козацької держави і владу гетьмана, а територія козацької України розширювалась.

Будучи далекоглядним політиком, Конашевич підтримував ідею гуртування козацтва, духовенства та міщанства, вбачаючи у такій спілці запоруку єдності народу і держави. Таким чином, козацтво вийшло з вузько-станових інтересів і вперше сформувало власну політичну програму.

Набувають «термінологічної конкретності» такі поняття як «руський народ», тобто мешканці саме територій України. Це усвідомлення відбувається у різних прошарках населення і тоді виникає концепція руського народу як рівноправного і партнерського в союзі з польським і литовським. Цей пласт історії потребує сьогоднішнього осмислення та відновлення, адже він дає ключі до вирішення багатьох питань сучасності не тільки української державності, але й геостратегічних процесів в континентальній Європі. Як потребує осмислення постать самого Сагайдачного-державника, яка, як на мене, величніша багатьох вже визнаних діячів минувшини.

Сагайдачний зробив з козацького війська опору української національної державності і, як писав свого часу історик Михайло Грушевський, «відкрив тим нову добу в історії українського життя».