Відтворити в історії людину

Написати справді захоплюючу, інтелектуально наснажену й водночас цікаву для найширших кіл читачів книгу з історії (та ще й гідно видати її, подбавши про європейський рівень «обличчя»!) — є воістину високим мистецтвом. І читачі нашої газети, знайомі з п’ятьма виданнями серії «Бібліотека газети «День», це теж підтвердять. Узагалі, можна зі стриманим оптимізмом стверджувати: українське книговидавництво (зокрема, гуманітарне) перебуває на підйомі; сказане, звичайно, не означає зникнення сили-силенної проблем, що існують у цій галузі (особливо економічних). І все ж таки така головна подія року, як Львівський форум книговидавців–2005, повторимось, дає певні підстави для стриманого оптимізму.

А підживлює цей оптимізм добра традиція, яка склалась останніми роками в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»: регулярно презентувати найкращі зразки новітнього «інтелектуального продукту» (себто свіжі видання), підготовлені знаними науковцями та викладачами Академії, за участю студентів, фахівців книжкової справи, представників преси та громадськості. Останній такий захід відбувся в Могилянці цього тижня й, безперечно, заслуговує на бодай коротку окрему розповідь — через дійсно високий рівень трьох книг із історії, які презентували, й через вельми цікаві та змістовні думки, узагальнення, висновки, що пролунали 18 жовтня в Актовій залі НаУКМА.

Власне, йшлося про такі книги: «Наливайкова віра» Сергія Плохія, професора Альбертського університету (м. Едмонтон, Канада); «Historia Rossica» Василя Татищева» відомого історика Олексія Толочка й, нарешті, праця, котра (принаймні, в автора цих рядків склалось таке враження) викликала найбільше зацікавлення в аудиторії: «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» професора НаУКМА, пані Наталі Яковенко. Слід відзначити, що перші дві книги С. Плохія й О. Толочка є, сказати б, стовідсотково «новонародженими», а ось робота Наталії Миколаївни Яковенко виходить другим, доповненим і розширеним виданням (перше датується 1997 роком). Звернімо увагу й на те, що всі три монографії випущено у світ київським видавництвом «Критика» (його представник Микола Левчук був присутнім і виступав на презентації).

Як підкреслювали й М. Левчук, й О. Толочко, й Н. Яковенко, й професор НаУКМА Віталій Щербак, усі три презентовані книги об’єднує одне: прагнення через зміну уявлень про минуле, вдосконалення цих уявлень спробувати сконструювати майбутнє нації, ба більше — вплинути на нього. Необхідна передумова цього — зміна дискурсу історичного знання, а також мови історичної науки. В той же час праці, про які йшлося, різні за своєю тематикою. Книга Сергія Плохія «Наливайкова віра» присвячена аналізу ролі релігійного чинника та міжконфесійної боротьби в українській історії XVI-XVII ст., особливо значенню православної віри в житті українського козацтва напередодні та під час національно-визвольної революції доби Богдана Хмельницького. Монографія «Historia Rossica» Василя Татищева», як зазначив сам її автор Олексій Толочко, — це спроба дати відповідь на «незручне», але неминуче питання: з яких причин, коли й чому історики брешуть? А займався цією малошляхетною справою (це переконливо показує О. Толочко) ніхто інший, як Василь Микитович Татищев (1686—1750), одна з «ікон російської історіографії» — поряд із М. М. Карамзіним, С. М. Соловйовим, В. О. Ключевським, — державний діяч доби Петра I, письменник, історик. Чому? Відповідь — у книзі Олексія Толочка.

Про працю професора Наталі Яковенко, історика, ім’я якої, мабуть, не потребує представлення, варто говорити окремо. «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» має всі шанси стати українським бестселером (якщо вже правомірно застосовувати цей термін до книг із історії). Як зазначила філософ, професор НаУКМА Марина Ткач, ця робота успішно та блискуче протистоїть небезпеці «знелюднення» історії, перетворення її на суху, мертву, зрештою, мало кому потрібну абстракцію. Професор Яковенко, справедливо вважаючи, що історію не можна «пізнати такою, якою вона була насправді», зосереджує свою увагу не стільки на «історії мас», скільки на історії драматичних людських рішень, людського вибору. Саме це й дозволяє говорити про те «повернення людини в історію», що так вдало здійснила у своїй книзі Наталя Яковенко.

Надамо слово самій авторці: «Що ж до загальних концептуальних настанов цього нарису, то я не ставила собі честолюбної мети «перевернути» дотеперішні уявлення про історію України, та й навряд чи нині це вдалося б... Моє завдання було скромнішим: звернути увагу на ті аспекти минулого, яких у дотеперішніх синтезах фактично не заторкували, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна «розповість» про себе нашому сучасникові. Спеціальну увагу в цьому нарисі надано людині: колу її прав та обов’язків, способам групування в колективи, звичній поведінці та ймовірним причинам зміни її стереотипів у моменти ломки старих цінностей, уявленням про справедливу владу й особистий обов’язок, про морально дозволене і про табуйоване, про ставлення до «своїх» та «чужих» тощо».

Безперечно, те, що саме таким, «антропоцентричним» підходом керувалась у своїй монографії Наталя Миколаївна Яковенко, й надає її новій книзі великої актуальності та суспільної запитуваності.