Вогонь по своїх

Тоталітарний режим, як давно вже помічено, розглядає військові та політичні перемоги «рідної» країни як винятково свою заслугу, як свою невід’ємну власність, як індульгенцію, котра дає право Великому Вождеві «зацементувати» необмежену владу на віки вічні — і, звичайно, надалі топтати безправний народ, на крові, кістках й поті якого, власне, і було здобуто оту перемогу.

З небаченою «яскравістю» та цинізмом таке ставлення до нелюдських страждань десятків мільйонів співгромадян явив світу Вождь Усіх Народів одразу після 9 травня 1945 року. Цей святий для народної пам’яті день водночас негайно став (і залишається донині в пропаганді неосталіністів та адептів «русского мира» всіх мислимих відтінків) дуже зручним об’єктом брудних, безсоромних ідеологічних спекуляцій. Їхній сенс, що бере свій початок від особистих демагогічних виступів Генералісимуса, якщо стисло, такий: переможцем у війні є персонально Великий Сталін, і, головне, перемога дала право Вождеві, нічого не змінюючи у кривавих «методах» правління (адже якого ворога здолали — значить, були в усьому праві!), керувати в такому ж стилі й надалі, бо втрачати пильність ні в якому разі не можна — он активізується на Заході англо-американський ворог!

Особливо «рельєфно» виявився такий підхід у двох відомих виступах Сталіна після завершення війни — у промові в Кремлі 25 червня 1945 року та у виступі перед виборцями 9 лютого 1946 року. Наведемо дуже характерний для безсоромного лицемірства Вождя уривок з першої з промов (сподіваємось, читач сам оцінить, наскільки підступним є «подвійне дно» цих слів).

Отож, Сталін, який мав виголосити тост за Перемогу, почав так: «Не думайте, що я скажу щось незвичайне. У мене — найпростіший, звичайнісінький тост. Я хотів би випити за здоров’я людей, у яких чинів мало, і звання незавидне. За людей, що їх вважають «гвинтиками» великого державного механізму, але без яких всі ми — маршали та командувачі фронтів й армій, — грубо кажучи, ні в біса не варті. Якийсь «гвинтик» вийшов з ладу — і край. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за «гвинтики», які підтримують у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства та військової справи. Їх дуже багато, ім’я їм легіон (не випадкове у Сталіна відсилання до Святого Письма — саме так у Євангелії названо бісів! — І. С.), тому що це десятки мільйонів людей. Це — скромні люди. Ніхто про них не пише, звання в них немає, чинів мало, але це — люди, які тримають нас, як основа тримає вершину. Я п’ю за здоров’я цих людей, наших шанованих товаришів».

Той, хто знав «неповторний» стиль сталінських промов (зауважимо принагідно, що Вождь завжди писав їх сам!), здригнувся від жаху, бо цей виступ слід розуміти «з точністю до навпаки»: гвинтики повинні знати своє місце, не піддавати сумніву міць Вождя, в протилежному разі вони будуть знищені. А ось інший виступ, від 9 лютого 1946 року, необхідно було тлумачити тільки буквально. Генсек сказав таке: «Наша перемога означає, передовсім, що переміг наш радянський суспільний лад, що радянський суспільний лад з успіхом витримав випробування у вогні війни й довів свою повну життєздатність, що переміг наш державний лад». Висновок був очевидний (а тих, хто мав якісь сумніви, «виховували» в таборах ГУЛАГу): нічого змінювати не треба, ніяких реформ не потрібно. Необмежена влада належатиме Вождю. Крапка.

І все ж були такі, що сумнівалися. І навіть висловлювали сумніви й обурення вголос (у своєму колі, звичайно). Були такі й серед військових, причому високого рангу. От для них у Сталіна був один «неспростовний» аргумент — арешт, катування, каторга або куля. Розповімо у зв’язку з цим, читачу, одну разючу історію, підкріплену, до речі, порівняно недавно оприлюдненими документами.

...У казематах Луб’янки ця справа йменувалась «справою генералів». Під час слідства цих генералів піддавали нещадним тортурам — звіряче били, ламали хребти, позбавляли сну, не давали води, годуючи солоною їжею, спрямовували у вічі сильний потік світла, тримаючи при цьому за руки. Збереглись «допросные речи», вибиті катами. Але справа до певної міри є унікальною тому, що збереглися також аутентичні записи розмов, які ці люди вели в себе вдома, зустрічаючись з тими, кому довіряли. Розмови ці були підслухані й записані Міндержбезпеки (МДБ).

Про кого конкретно йдеться? Це Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Василь Гордов, колишній командувач військами Приволзького військового округу, а раніше — бойовий генерал, що відзначився під Сталінградом; його заступник Григорій Кулик, свого часу — маршал, розжалуваний у 1942 році в генерал-майори за здачу Керчі; начальник штабу цього ж округу генерал-майор Пилип Рибальченко. Усі троє були звинувачені у «зраді Батьківщини», заарештовані 12 січня 1947 року та згодом розстріляні. Підставою були розмови на квартирі Гордова, розшифрований запис яких подали Сталіну.

Завдяки тому, що у 1992 році ці записи, що стали смертним вироком трьом генералам, були, нарешті, вилучені зі спецархівів та оприлюднені, ми маємо можливість точно дізнатись, про що саме розмовляли Гордов, Кулик і Рибальченко. Перед нами — своєрідний «зріз» політичної свідомості частини вищого генералітету, «зріз», який багато в чому корегує наші уявлення про те, якими були (мали б бути) радянські генерали. Звернімось до конкретних документів.

Грудень 1946 р., квартира В. М. Гордова, запис розмови з дружиною та своїм заступником, генерал-майором П. Т. Рибальченком. Генерал Гордов називає причину, котра змусила його іншими очима подивитися на життя: «Що мене погубило — це те, що мене обрали депутатом. Ось у чому моя загибель. Я поїхав по районах, і коли я все побачив, усі ці жахи — тут я цілком переродився. Не міг я дивитись на це. Я зараз кажу, в мене таке переконання, що якщо сьогодні знімуть колгоспи, завтра буде порядок, буде ринок, буде все. Дайте людям жити, вони мають право на життя, вони завоювали собі життя, відстоювали його!» (краще не скажеш, і саме ця думка була, мабуть, найбільш ненависною для Сталіна...). Генерали говорили про становище на селі, про голод в Україні, в Поволжі, про те, що люди змушені їсти кішок, собак, щурів. П. Рибальченко розповів своєму співбесіднику, що в колгоспах «вигрібають хліб до зернятка. Нічого не залишають, навіть посівного матеріалу. Треба прямо сказати, що колгоспники ненавидять Сталіна і чекають на його кінець. Думають, Сталін закінчиться, і колгоспи закінчаться».

Обидва генерали скаржились на хабарництво, на підлабузництво щодо Вождя. Основна тема їхніх розмов — ставлення до Сталіна. Коли дружина генерала Гордова порадила йому звернутись із проханням до Сталіна, генерал-полковник заходився схвильовано заперечувати: «Не можу я, не можу. Значить, я повинен себе знищити політично. Я не хочу виглядати нечесним перед тобою. Значить, я мушу десь там усе за ширмою робити, щоб у тебе був шматок хліба? Не можу, у мене в крові цього немає. Що зробила ця людина — розорив він Росію (а яку республіку Сталін не розорив? — І. С.), адже Росії більше немає! А я ніколи нічого не крав. Я безчесним не можу бути. Ти весь час говориш — іди до Сталіна. Значить, піти до нього і сказати: «Винен я, помилився, я буду чесно вам служити, віддано». Кому? Підлоті буду чесно служити, дикості?! Інквізиція суцільна, люди ж просто гинуть!».

Особливо вражає спроба генералів сформулювати — і це в умовах тотального «закручування гайок», яке вже всіма відчувалось! — бодай якусь альтернативу сталінській владі. Гордов і Рибальченко переконували один одного, що необхідна демократія, що тільки вона може вивести СРСР із глухого кута. Гордов: «Нам треба було мати справжню демократію». Рибальченко: «Саме так, чисту, справжню демократію!». Можливо, якраз ці міркування, зафіксовані та покладені на стіл Сталіну, і визначили трагічну долю трьох генералів.

У січні 1947 року вони були заарештовані. Міністерство державної безпеки СРСР звинуватило їх у тяжких злочинах. Зокрема, Гордову Василю Миколайовичу було заявлено, що він «звинувачується у зраді Батьківщини. Будучи ворогом радянської влади, прагнув до реставрації капіталізму в СРСР і разом зі своїми подільниками, Рибальченком та Куликом, у 1946 р. висловлював погрози на адресу керівників ВКП (б) та Радянської держави, заявляв про необхідність повалення Радянського уряду. Протягом декількох років групував навколо себе ворожі елементи, в бесідах з якими зводив злісні наклепи на ВКП (б) та Радянський уряд і робив ворожі виступи проти Глави Радянської держави».

Кулику Григорію Івановичу інкримінувалося таке: «Звинувачується у зраді Батьківщини. Будучи активним ворогом радянської влади, групувався з ворожим елементом, був прихильником реставрації капіталізму в СРСР і разом зі своїми подільниками Гордовим і Рибальченком висловлював погрози на адресу керівників ВКП (б) та Радянського уряду. Свідченнями засуджених його викрито як учасника антирадянської військової змови».

Багато в чому схожим був обвинувальний висновок щодо генерала Пилипа Рибальченка.

Суд над Гордовим, Рибальченком та Куликом відбувся у серпні 1950 року. Генералів, окрім намірів зрадити Батьківщину, обвинуватили також і в підготовці терористичних актів. Вини своєї всі троє підсудних не визнали (вельми промовистий факт!). Генерали були засуджені до розстрілу і страчені в тому ж місяці. У 1956 році їх реабілітували, оскільки, як було офіційно визнано, «справу було фальсифіковано». Додамо тільки, що Сталін особисто затвердив подання міністра держбезпеки СРСР Абакумова про страту всіх підсудних. І ще: сам міністр Абакумов також був заарештований за згодою Сталіна 1951 року, а через три роки — розстріляний... 

Можна багато говорити про те, яких цілей домагався Сталін, наказавши знищити трьох бойових генералів Великої Вітчизняної війни. Відзначимо, що перший з них, Василь Гордов, був якщо й не видатним полководцем, то, в усякому разі, тямущим і гідним командувачем на різних фронтах війни (і звання Героя Радянського Союзу є свідченням цього). Колишній маршал, а згодом генерал Григорій Кулик, очевидно, теж великим полководцем не був, проте і зради, зрозуміло, не чинив, а постраждав за надмірну близькість до маршала Жукова — Сталін, виходячи зі своїх міркувань, вів тоді активне «полювання» на нього.

Але головна причина була, звичайно, в іншому. Генералісимус хотів жорстко-кривавим батогом, колючим дротом ГУЛАГів, розстрілами та голодом дати зрозуміти підданим: сподівання на те, що Перемога принесе за собою хоча б слабкі паростки свободи, хоча б мале полегшення життя народу — ці сподівання марні. Такого не буде, поки він при владі. Навпаки, попереду повернення до масових репресій 1930-х рр. Але цілком присвоїти собі Перемогу народу не до снаги і Сталіну. Чому? Адже, як і кожний володар, він смертний (про це радив пам’ятати тиранам ще Омар Хайям). Небезсмертною виявилась і тоталітарна система, закладена ним (хоча, мімікруючи та відроджуючись, вона й досі зберігає своє отруйне жало). Сталіну не допомогло навіть те, що, усуваючи будь-яке вільнодумство, він свідомо вів «вогонь по своїх».

Не так багато часу залишилось до Дня Перемоги. І можна не сумніватися, що будуть (окрім воістину необхідного вшанування загиблих героїв) і бравурні промови. Добре або погано прихований сенс таких промов — посиланням на Перемогу виправдати, увічнити (хоча б на словах!) ту систему й ту державу. І того ката. Наскільки моральними є такі спроби — хай судить читач. На основі фактів, з якими він мав змогу ознайомитись.