«Все найдорожче жертвував для українського народу»

Читач може легко уявити, яке блискуче (якщо не казкове) майбутнє чекало на Вільгельма Габсбурга-Лотарінгена (1895-1948), представника  однієї з найславетніших монархічних династій Європи, правнучатого племінника знаменитого цісаря Франці-Йосифа І, двоюрідного племінника Карла І  (останнього імператора Австро-Угорщини), чудово освіченого, красивого й обдарованого юнака. Його чекала, цілком можливо, більш ніж успішна кар*єра військового, політика, дипломата, вченого, господарника, ймовірно, письменника й публіциста. Молода людина мала багатогранні таланти. В усякому разі перед молодим Вільгельмом відкривалась вражаюче широка життєва дорога.

Проте він зробив інший вибір – на все життя, і залишився вірним  цьому вибору до кінця. Вибір – для України, для її самостійності, свободи, соборності. Вибір задля того, щоб Україна, вільна від влади чужоземців, стала б у коло інших незалежних держав Європи як рівна серед рівних. За цю справу Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний – так його охрестили українці – брати по зброї, переважно із середовища Січових Стрільців, вже у 1915-1916 роках) віддав своє життя, котре трагічно обірвалося у лікарні тюрми НКВС №1 міста Києва 18 серпня 1948 року.

Тому аж ніяк не риторичні слова цього героя книги знаних українських істориків Юрія Терещенка та Тетяни Осташко «Український патріот з династії Габсбургів» (Київ, видавництво «Темпора», 2022 рік), взяті авторами з листа Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного від 18 червня 1921 року, а саме: «Все найдорожче я жертвував  для мого одинокого ідеалу на цим світі – для улюбленого Українського народа. І тут я мав багато розчарування – однак мій ідеал остався чистим як  хрусталь і все  останеться таким до моєї смерті!». Це пророцтво справдилося.

В цілому ж книга Юрія Терещенка та Тетяни Осташко, шанованих дослідників української історії кінця ХІХ – початку ХХ століття, доби Павла Скоропадського, В*ячеслава Липинського, Євгена Чикаленка – то захоплива розповідь про унікальне, трагічне життя Архікнязя з роду Габсбургів, що читається з неослабним інтересом. Дуже  цікавою є композиція твору – спочатку нарис історії життя і діяльності Василя Вишиваного (змістовний «стрижень» книги), за цим – величезний корпус відповідних документів і  матеріалів, зокрема «Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника Українських Січових  Стрільців», продиктовані ним у жовтні 1919 року, а також листування ерц-герцога Вільгельма Габсбурга з Андреєм Шептицьким, В*ячеславом Липинським,  Євгеном Чикаленком, Казимиром Гужковським, Миколою Васильком, Всеволодом Петровим. Цей корпус документів доповнено матеріалами слідства НКВС у справі Вільгельма Габсбурга (він був викрадений чекістами у Відні у вересні 1947 року та звинувачений у зв*язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і  французькою контррозвідкою під час Другої світової війни та після капітуляції  Німеччини; ці матеріали слідства залишались у закритих архівах до недавнього часу). І, зрештою, читач може ознайомитися зі зразками художньої творчості Василя  Вишиваного (збірка поезій «Минають дні» та книга нарисів «Моя верба»).

Пан Юрій та пані Тетяна слушно відзначають, говорячи про Вільгельма Габсбурга: «Ще й досі широкий загал в Україні знає не дуже багато про цю яскраву постать вітчизняної історії, яка стала проявом надзвичайно ідеалістичної постави й самозречення заради високої духовної мети – визволення України. Саме ідеалами боротьби за українську національну справу, а не особистими інтересами (в чому його постійно звинувачували політичні супротивники. – І.С.) керувався Вільгельм  Габсбург – Василь Вишиваний, пов*язуючи свою долю з українським національним рухом. За відданість цим ідеалам заплатив він своїм життям».

Автори книги наголошують, що «тривалий час доля В. Габсбурга була невідомою для широкого загалу, аж доки в журналі «Україна» (1992, №26) не були опубліковані спогади колишнього студента Віденської музичної академії Романа  Новосада, який був заарештований  одночасно з ерцгерцогом і «проходив» по тій самій слідчий справі». Це, по суті, була перша правдива згадка про Вишиваного від набуття  Україною незалежності. Відтоді дещо вдалося здійснити для донесення пам*яті про  цю дивовижну людину до українського загалу(так, у Києві відкрито пам*ятник ерцгерцогу; у Відні, в церкві  Святої Варвари – меморіальну дошку на його честь з написом «В пам*ять замученому воїнові за волю України»). Але, звісно,  зроблено ще далеко не все. Вихід у світ третього видання книги «Український  патріот з династії Габсбургів», поза сумнівом, є важливим внеском у цю справу.

Зрозуміло, на шляху до боротьби за Україну Вишиваний мусив пройти непросту еволюцію (тим більше, що його батько, ерцгерцог Карл-Стефан, був переконаним  «полонофілом» та затятим супротивником  українського визвольного руху в  будь-яких його формах. Це , зрештою, призвело до публічного розриву Вільгельма Габсбурга з родиною 1921 року). В цілому вже з перших своїх кроків на політичній арені (згодом, і на військовій    арені   як очільник Українських Січових Стрільців у 1917-1918 р.р.) Вишиваний поділяв погляди галицьких, і не тільки . поміркованих консерваторів-монархістів, більшість яких в ті місяці виступала за автономний статус Східної Галичини в складі  Австро-Угорської держави.

Автори книги відзначають: «Його (В.Вишиваного. – І.С.) контакти з Казимиром Гужковським, Євгеном Олесницьким, Євгеном Чикаленком, Андреєм Шептицьким зрештою трансформували стихійні українські симпатії ерцгерцога у виразну національно-політичну свідомість і практичну участь в українському визвольному русі. Вона  виявилася не в «маренні про власне королівство», а в конкретних діях, спрямованих  на розв*язання проблеми конституювання українських земель у  межах Австро-Угорщини, утвердження  української державності на сході  Європи… Звичайно, В.Габсбург був знайомий з українськими монархічними проєктами, задекларованими В.Липинським у Львові 1911 р., у програмових документах «Союзу визволення України» та ін.».

До речі, Ю.Терещенко та Т.Осташко зазначають: «Можемо константувати певну  схожість обставин, за яких відбулося входження В.Габсбурга та В.Липинського  до українського руху.  Майбутній ідеолог української класократичної монархії прийшов в українське суспільно-культурне середовище з польської родини і став єдиним із неї українцем (два брати й сестра залишилися свідомими  поляками). Щось подібне відбулось і з Вільгельмом Габсбургом, «навернення» якого в українство було шоком для решти членів сім*ї, яка відрізнялася полонофільством». Зауважимо, що вкрай складні, драматичні політичні стосунки В.Вишиваного з В.Липинським , оточенням  П.Скоропадського і самим Гетьманом за часів еміграції цих визначних українських діячів (від 1920 року починаючи) докладно висвітлені на сторінках книги (розділ «Спроба співпраці з гетьманцями»).

Не менш важливе питання – роль занепадаючої Австро-Угорської імперії 1918 р. у (не)реалізації планів В.Вишиваного щодо утвердження української державності (хай спочатку автономної) у Східній Галичині. Юрій Терещенко і Тетяна Осташко пишуть про це так: «Для Австрії, як безпосередньої сусідки України, і мови не  могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу, яка могла б загрожувати цілісності монархії Габсбургів, з огляду на давні українські території в її складі. Габсбурги традиційно мріяли про об*єднання  під своїм скіпетром усієї  Польщі, разом із тими українськими  землями, на які претендували польські політики. Тому для Австрії, яка опинилась у фарватері німецької зовнішньої політики, утворення самостійної української держави принесло б низку небажаних проблем. Берестейські переговори поставили б  в практичну площину проведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Ось чому Австрія неохоче пішла на  підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його та денонсувала таємну частину про  поділ Галичини на польську та українську частини». Саме все перераховане і визначило значною мірою драматичну долю реалізації політичних планів В.Вишиваного.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

Читач знайде в праці Ю.Терещенка та Т.Осташко чимало  вартих уваги  фактів. І про ставлення В.Вишиваного до  Нестора Махна (як свідчить один із соратників ерцгерцога, Н.Гірняк, доволі шанобливе), і про стосунки В.Габсбурга з Є.Чикаленком (читаймо окремий розділ про це), і про  його контакти з Є.Коновальцем, і про категоричну його відмову (висловлену Ріббентропу 1939року)  співпрацювати з нацистами, і про допомогу антифашистському рухові у Відні в 1944-1945 роках… Але, мабуть, більше важить один красномовно-страшний факт: місце поховання загиблого  в київській тюрмі Василя Вишиваного зроблене    невідомим . Можливо, книгу варто і необхідно читати й під цим кутом зору.

Ігор Сюндюков