Вибір «червоного князя»-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №190-191

10 червня 1918 р. групу ерцгерцога Вільгельма, в тому числі й УСС, було перекинуто в район Єлисаветграда. Передислокація сталася не випадково. Вона відбулася в той момент, коли в Південній Київщині й Північній Херсонщині розгорталися селянські виступи проти німецько-австрійської військової влади і гетьманської адміністрації. Симпатії УСС були пов’язані з українським селянським повстанським рухом. При цьому В. Габсбург намагався переконати австрійську й німецьку владу, що цей рух був не більшовицьким за своїм характером, а спрямованим на задоволення земельних потреб українського селянства. Між тим австрійці вимагали від УСС участі в карних експедиціях у села, роззброєнні селян, реквізиціях збіжжя, що не могло не призвести до напруження у відносинах Січових Стрільців з окупаційною владою. Натомість ерцгерцог Вільгельм демонстрував свідомі кроки, спрямовані на захист селянства. Це привертало до нього все більшу увагу українського громадянства і породжувало сподівання щодо пом’якшення репресивної системи окупаційного режиму. Патріотична діяльність В. Габсбурга, зростання його популярності й згадані вище політичні кроки українських опозиційних діячів викликали занепокоєння гетьмана П.       Скоропадського. У своїх спогадах він зазначає, що неодноразово отримував агентурні відомості, згідно з якими ерцгерцог Вільгельм за допомогою свого оточення «веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом».

У свою чергу негативна реакція віденської бюрократичної верхівки на «українофільство» одного з членів імператорської родини обумовлювалася, перш за все, небажанням Австрії всерйоз рахуватися з українськими національними інтересами, що стало зрозумілим для багатьох політиків уже в розпалі світової війни. Австрійські дипломатичні кола насамперед були налякані перспективою порозуміння між гетьманом П. Скоропадським і ерцгерцогом В. Габсбургом, що могло виникнути після їхньої зустрічі, якої вони будь-що прагнули не допустити.

Під час чергового виклику В. Габсбурга до австрійської столиці, а потім і до Берліна, до німецького імператора Вільгельма ІІ, він намагався переконати німецьких керманичів у згубності окупаційного характеру їхньої політики щодо України. Однак його застереження викликали більш ніж прохолодну реакцію. Протягом усієї війни Австрія перешкоджала кількісному зростанню УСС, так само як і розбудові збройних сил гетьманської Української Держави. Цим, власне, і пояснюється справжній підтекст кампанії проти ерцгерцога Вільгельма, яка була розв’язана при віденському імператорському дворі. Австрійські дипломати та вище офіцерство висували два головні звинувачення проти В.              Габсбурга: по-перше, у намаганнях за допомогою УСС «відірвати Галичину від монархії, приєднати її до України», по-друге, що легіон «формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом визнаної формації». Зрештою, на початку жовтня за наказом австрійського командування легіон було передислоковано у Буковину, і В. Габсбург разом зі штабом і вишколом УСС зупинився в Чернівцях. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, і таким чином ротмістр (сотник) В. Вишиваний фактично став командиром усього легіону Українських Січових Стрільців.

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії і небажання її правлячих кіл утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний край змусили західноукраїнських політиків і військових вдатися до превентивних заходів з метою запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території. Ще у вересні 1918 р. у Львові утворилася таємна організація українських старшин, яка покладала надії на переведення до Львова легіону УСС і створення на його основі збройних сил, здатних унеможливити польські зазіхання щодо галицької столиці й Західної України взагалі. Керівником задуманої акції планувався Д. Вітовський, а безпосереднім командиром українських військових сил — В. Вишиваний. Українська парламентарна репрезентація в австрійському парламенті, а також Українська Національна Рада (створена 18 жовтня) вживали в цьому напрямі енергійних заходів. Однак впливові польські кола зуміли перешкодити зосередженню УСС у Львові.

Радикально налаштована частина українського громадянства, у тому числі й більшість старшин УСС, всупереч західноукраїнському політичному проводу, який вів переговори з віденським урядом і ще вірив у можливість перетворення Австрії на федерацію національних держав, вимагала негайного проголошення об’єднання всіх українських земель в єдину самостійну Українську Республіку і розірвання державних зв’язків з Австро-Угорською монархією. Старшина УСС у цій драматичній ситуації не вважала за доцільне детально інформувати ерцгерцога Вільгельма про підготовку до перевороту, не будучи впевненою до кінця у його прихильному ставленні до цієї акції, з огляду на його близькість до імператорської родини. Однак у ході листопадових боїв у Львові за утвердження української державності В. Габсбург виявив себе як її послідовний прихильник. Перебуваючи у госпіталі й страждаючи від гарячки, він зробив усе можливе, щоб терміново передислокувати УСС до галицької столиці, де відбувалися вирішальні події, хоча частина січових стрільців намагалася залишитися на Буковині з огляду на румунську загрозу цьому краю.

До 6 травня 1919 р. В. Вишиваний жив як приватна особа у монастирі оо. Василіян у Краснопущі. Це був час його добровільного інтернування, адже західноукраїнський провід шукав можливості здобути прихильність країн Антанти і не хотів афішувати зв’язку з австрійським ерцгерцогом. Саме тоді Василю Вишиваному було присвоєне почесне звання «полковника українського війська». 6 червня він потрапив у полон до румунів і був інтернований у монастирі Кальдарушани. На домагання уряду УНР на початку вересня 1919 р. В.Габсбурга було звільнено і він прибув до Кам’янця-Подільського, де на той час були розташовані керівні установи Директорії. Його призначають начальником відділу закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу, де ерцгерцог розпочав працю над формуванням мережі військових шкіл для армії УНР і залученням з цією метою військових місій ряду держав Західної Європи, однак листопадова катастрофа української армії перервала цю працю.

У листопаді 1919 року В. Вишиваний разом з урядом диктатора Є. Петрушевича залишив Кам’янець і як старшина армії УНР дістав дозвіл через Румунію виїхати до Чехословаччини. Однак саме в цей час він захворів на тиф і був змушений залишитись у Бухаресті під наглядом посла УНР у Румунії К. Мацієвича. Як згадував Д. Дорошенко, який часто відвідував хворого, В. Вишиваний говорив «дуже гарно по українськи, але з галицьким діалектом. Любив він над усе Галичину, де й перейнявся українськими симпатіями». Ця відданість Україні і українській справі поєднувалася з різко негативним ставленням ерцгерцога до Польщі й до будь-яких компромісів з нею з боку українських політиків. Він різко негативно поставився до Варшавської угоди УНР із Польщею.

На початку 1921 р. в польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який поставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною і його українських уподобаннях. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому і всі зв’язки з ним були розірвані. «Поведінку» Вільгельма не схвалював ні батько, ні уся його родина. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав зречення Карла-Стефана Габсбурга свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь сина 10 лютого 1921 р., яка в свою чергу була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, — писав В. Габсбург, — що він і вся родина не погоджуються з моїм поступованням і не похваляють його... Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити: По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю... По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й нашій родині, чи ні. На всякий випадок прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність». Пов’язавши свою долю з Україною, Вільгельм Габсбург втратив більше ніж будь-хто з його попереднього оточення. До 1925 р. він жив у Відні, час від часу виїжджаючи до різних міст Європи. Від 1925 по 1935 роки перебував у Парижі. У 1935 р. В. Габсбург повертається до австрійської столиці, де і зустрів початок Другої світової війни. У 1942 р. Василь Вишиваний знайомиться з групою українських студентів, які навчалися у віденській музичній академії. Через посередництво одного з них, Р. Новосада, встановлює контакти з ОУН, зокрема з членом проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР) М. Прокопом. Як свідчить у своїх споминах Р. Новосад, В. Вишиваний прагнув, щоб українське підпілля увійшло у тісний контакт зі спецслужбами західних держав з метою спільної боротьби проти гітлерівців. Зважаючи на те, що у Відні на той час (1944 р.) зконцентрувалося кілька тисяч українців-утікачів та емігрантів, така співпраця могла бути ефективною.

Після захоплення Відня радянськими військами ерцгерцог опинився в англійській зоні міста. Однак його контакти з українським підпіллям виявилися для нього фатальними. 22 вересня 1947 р. у Відні В. Габсбурга було заарештовано управлінням контррозвідки МДБ Центральної групи військ як агента французької розвідки і учасника оунівського підпілля. У процесі слідства він був звинувачений у зв’язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і французькою контррозвідкою під час Другої світової війни і згодом, після капітуляції Німеччини.

19 грудня 1947 р. В. Габсбург був переданий у МДБ УРСР, яке протягом півроку вело справу Габсбург — Новосад. 20 травня 1948 р. слідство було закінчено і справу передано у воєнну прокуратуру. За іронією долі, і у звинувачувальному висновку воєнної прокуратури без будь-яких доказів стверджується, що «австро-угорські правлячі кола готували В. Габсбурга-Льотрінгена на український престол». Йому в провину була поставлена і його антифашистська діяльність в роки війни, яка кваліфікувалася радянськими каральними органами як «работа в пользу английской разведки». Попри всю безглуздість висунутих звинувачень В.  Габсбург був засуджений до 25 років позбавлення волі. 12 серпня 1948 р. був підписаний супроводжувальний лист про направлення В. Габсбурга у Володимирську тюрму. Однак 18 серпня 1948 р. він помер у лікарні тюрми №1 м. Києва з діагнозом двосторонній кавернозний туберкульоз легенів. Встановити місце його поховання досі не вдалося.

Так драматично завершився шлях Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного на своїй другій батьківщині. Заради України він пішов із батьківської домівки, розірвав зв’язки з родиною, найаристократичнішими колами Європи, віддав свої молоді роки, високе становище, титули, кошти і зрештою заплатив життям.