Як геній «акліматизувався» в Україні

Перший президент Української академії наук. Визначний учений зі світовим ім’ям. Шанувальник української культури. Все це — Володимир Вернадський. Все це — аксіоматичні речі, які за останні 25 років стали надбанням освіченої української громади. Проте не все так просто із діяльністю Вернадського щодо організації Української академії наук, і можна навіть сказати, що створена за його активної участі академія вийшла в кінцевому підсумку далеко за ті межі, які він їй визначав.

Володимир Вернадський народився 12 березня 1863 року в Петербурзі. Він провів дитинство у Харкові та у батьківському маєтку в селі Великі Шишаки неподалік Миргорода. Вернадський навчався в гімназіях Харкова і Петербурга та на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Студентом він входив до народницького гуртка, а у віці 42 років став співзасновником партії конституційних демократів і був обраний до її центрального комітету.

Завершивши навчання в університеті, Вернадський проходив стажування в університетах Німеччини, Італії та Франції. Після повернення з-за кордону він оселився у Москві й упродовж двадцяти одного року викладав там в університеті. У 45 років Володимир Вернадський був обраний академіком Російської імператорської академії наук.

Після Лютневої революції 1917 року Вернадський був призначений товаришем (тобто заступником) міністра народної освіти у російському Тимчасовому уряді. Він не сприйняв більшовицького перевороту і невдовзі виїхав із Петрограда до Полтави. На початку травня 1918 року Володимир Вернадський переїхав до Києва, а в червні він очолив тут Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук.

Отже, Україна, початок літа 1918 року. Володимир Вернадський, зрілий учений зі світовим, без перебільшення, іменем, намагається акліматизуватися — професійно, культурно, політично — в Українській державі. Акліматизація ця відбувається важко, попри українське походження самого Вернадського і попри його очевидний сентимент щодо української мови й культури. Він писав у щоденнику про велике значення відродження української мови. Але, що є прикметним, писав російською мовою, бо вільно українською у зрілому віці не володів — ані усною, ані письмовою (хоча в молодості й знав її).

Ба вишукана письмова літературна українська мова нерідко викликала у нього роздратування — він звав її «язичієм». Можливо, тому, що не бажав, щоб ця мова і література відокремлювала українців від росіян, бо був Володимир Вернадський переконаним російським кадетом і виступав за збереження унітарного характеру Російської держави.

Ось лише деякі висловлювання з його щоденника того періоду:

«Мені здається, слід розрізняти — російське, українське, великоросійське; росіянин і великорос — різне, і всі це відчувають і знають.

Зволікання з територіальним відновленням Росії все посилює тут відокремлення України від Росії більш рішуче: створюється звичка, створюється нове тіло.

Серед українських діячів дуже небагато — особливо серед різких націоналістів — людей позитивної культурної цінності».

Себе він вважав одночасно українцем і росіянином, але не великоросом. Що ж, на ті часи таких серед імперської інтелігенції було чимало. Вони вельми критично, якщо не відверто негативно, сприймали намагання патріотичної української громади якнайшвидше збудувати незалежну державу з усіма її атрибутами. Для них — в тому числі й для Володимира Вернадського — така держава виглядала катастрофою значнішою за більшовицьку революцію. А ті з тодішніх українських діячів, які виступали за повну політичну й культурну самостійність, викликали у Вернадського ледь не огиду.

А водночас Вернадський пройнятий глибиною національного почуття, йому незрозумілі не тільки російські колеги, котрі не зважають на існування українства з його потребами, а й щиро українські соціалісти, котрі ставлять соціальне попереду національного.

І от із такими настроями, таким суперечливим, якщо не сказати більше, світоглядом Володимир Вернадський опиняється в центрі подій, пов’язаних зі створенням Української академії наук. Слід сказати, що проект створення регіональної академії на українських теренах Вернадський мав ще в 1916 році — як великого регіонального наукового центру, — так само, як і проекти Сибірської чи Кавказької академії, що були б філіями Російської. Власне, з цим проектом Вернадський і став до справи, одразу виявившись антагоністом Михайла Грушевського. Останній пропонував, щоб основою Академії стало Українське наукове товариство імені Шевченка, переважно гуманітарне, і щоб більшість академіків складали національно орієнтовані гуманітарії. Натомість проект Вернадського передбачав, щоб більшість інституцій Академії становили природничі заклади, а основу Академії — природничники.

Справа в тому, що більшість знаних учених-природничників на теренах України була тоді або національно індиферентною, або орієнтувалася на Петроград та Москву. Для Вернадського, про що він неодноразово писав у щоденнику, головним було, щоб не втрачати зв’язку української науки з російською. Втрату такого тісного зв’язку, власне, інтегрованості українців-науковців до кола російських дослідників він вважав катастрофою для обох сторін. Швидку ж розбудову власне української науки та освіти Вернадський вважав «виявом шовінізму» і писав щодо дій своїх колег-українців: «На диво мало навколо віри в силу духовного відродження України, і всюди прагнення проводити силою те, що може проводитися тільки життям».

Якщо зважати, що записані ці слова у щоденнику Вернадського 1918 року, під час бурхливих подій, то виникає щирий подив: невже вчений не бачив, як силою проводили свої настанови і білі, й червоні, — і що силі можна було за тих обставин протиставити лише силу? Утім, ми зустрічаємо — наступного, 1919 року, — інший запис, де йдеться про крах ілюзій щодо великої, але демократичної Росії, в якій мирно співіснуватимуть великороси й українці: «Невже не вдасться привести до вільної Росії? Невже Росія може існувати у своїх межах, лише стримувана силою?»

Та повернімося до творення Української академії наук. Чи мав тоді рацію Вернадський, обстоюючи таку модель Української академії наук, яка б ґрунтувалася на комплексі природничих наук, і тільки в другу чергу — на соціально-гуманітарних науках? Забіжімо дещо наперед хронологічно. З початку 1930-х, коли більшовики перебудували Українську академію на свій кшталт, були майже повністю винищені на тривалий час усі національно свідомі гуманітарії, а на їхні місця прийшли ідеологи, партійні пропагандисти, борці з «українським націоналізмом» тощо. А от серед науковців-природничників, попри все, залишилися осередки національно свідомих учених, ба більше — острівці справжньої науки. Хімія, біохімія, математика, електроніка, фізика — все це розвивалося в академії наук УРСР навіть у часи гонінь на «космополітів» і «буржуазну лженауку кібернетику».

А на додачу науковці пам’ятали свій родовід — хоча комуністична влада спробувала було вкоротити його на рік, приписавши заслугу створення академії собі. Отож, хоч би якими мотивами керувався Володимир Вернадський під час організації Української академії наук, він створив напрочуд живучий організм, який вижив не лише за сталінських репресій і нацистської окупації, а й у роки нинішніх «радикальних реформ».

Після захоплення Києва більшовиками у грудні 1919 року Володимир Вернадський виїхав до Ростова-на-Дону, потім до Новоросійська, а звідти пароплавом «Ксенія» — до Криму. Там у жовтні 1920 року він був обраний ректором Таврійського університету, а вже через півроку більшовики вислали Вернадського з Криму, і він повернувся до Петрограда.

У травні 1921 року Вернадський у своїй лекції, яку він прочитав у Петроградському будинку літераторів, було вперше публічно викладено ідею космічності живої речовини, яка згодом стала основою його вчення про біосферу. 1922 року Вернадський виїхав до Парижа і там упродовж чотирьох років читав у Сорбонні лекції з геохімії. Серед його слухачів були математик Едуард Леруа та богослов Тейяр де Шарден, які згодом на основі теорії біосфери розробили свою концепцію ноосфери. У Сорбонні Вернадському запропонували посаду штатного професора за умови прийняття ним громадянства Франції, однак науковець відмовився.

Після повернення до Ленінграда Вернадський опублікував свою головну працю під назвою «Біосфера». Серед іншого, він очолював Радієвий інститут, Метеоритну комісію, Комісію з вивчення важкої води та Групу з дослідження уранових руд. Володимир Вернадський помер 6 січня 1945 року у Москві. Він написав загалом близько 400 праць; остання з них називалася «Кілька слів про ноосферу».

Після 1919 року Володимир Вернадський відверто дистанціюється від життя Української академії наук, хоч які назви вона прибирала. Ймовірно, вона йому нагадувала про крах його ж власних ілюзій щодо вільної Росії, в якій будуть мирно й дружно жити різні народи. Чи, можливо, він керувався от цією настановою, яку занотував у щоденнику в добу політичних пристрастей: «Сьогодні краще серед зоологічних українських і великоросійських інстинктів піти у щось таке вічне»?

От лише не помітив славетний науковець, академік Вернадський, що він у ті роки поставив на одну дошку колонізатора й пригнобленого, ґвалтівника й жертву насильства, носія імперських настанов і борця за свободу нації. Цього не помітили й десятки тисяч інших російських інтелігентів різного етнічного, в тому числі й українського, походження. Отож імперія відновилася, тільки під іншими, червоними прапорами, і знищила в ім’я свого утвердження десятки мільйонів людей. Але це вже інша історія, ніж про Українську академію наук 1918 року і сьогоднішню Національну академію наук України.