Як розірвати коло взаємного рахунку образ?
Любов до своєї країни й свого народу можна визначити лише через ставлення людини до інших країн і народів.
Безумовно, історія повинна бути воротами в майбутнє. Перелік же списку взаємних образ між народами (а вони, як це не сумно, пам'ятаються віками) ні до чого хорошого не приведе. На порозі ХХI століття нам просто необхідно остерігатися будь-яких виявів «мегаломанії» (самозвеличування). Адже патріотизм виникає від любові до чого-небудь або кого-небудь. У нас же (так і в наших сусідів — будь-то поляків, росіян, румун, угорців...) часто у висвітленні історії переважає некритичний підхід — своєрідне прикрашення «своїх» перемог. У минулому ми бачимо, або хочемо бачити, лише один бік медалі; а саме те, що українці героїчно боролися з польськими панами й католицькою експансією в XVI-XVII століттях, те, що Іван Мазепа зробив єдино правильний вибір на користь шведів, незважаючи на те, що за ним пішло вкрай мало співвітчизників. Про Переяславську Раду 1654 року зараз говориться якось приглушено. А до кого слід було «йти під руку» Богдану Хмельницькому в тій складній політичній ситуації й за тиску абсолютної більшості населення України? Може, до турецького султана та його союзника кримського хана, який так багато крові попсував тому ж Хмельницькому?
Свої славні перемоги українці примудрялися перетворювати на поразки, як ніякий, мабуть, народ Європи. Межа між перемогою та поразкою в нашій історії хитка й розпливчата, як міраж у пустелі. «Відвідавши» всі «достоїнства» важкої руки московського царя, Іван Виговський спробував було стати (нехай на правах автономних — Гадяцький трактат 1658 року) сателітом слабнучої Речі Посполитої. Під Конотопом 1659 року отримано блискучу перемогу над російським військом. Але... в черговий раз переможця з'їдають його ж «соратники». Виговський тікає до Польщі й там із ним розправляються за неправдивим доносом Павла Тетері.
Нам, звісно ж, менш за все хотілося б пам'ятати про той бік Коліївщини, коли праведний гнів українців на лиходійства польської шляхти та католицького кліру було звернено на всіх поляків і євреїв. Усе ж в історії взаємовідносин українців і поляків були й інші сторінки. Насамперед — це перемога коронного ополчення й козаків Петра Сагайдачного під Хотином над турками 1621 року. Українські козаки брали участь і в численних війнах Речі Посполитої з Московським царством. Утім, під стінами Москви особливої завзятості 1618 року козаки того ж Сагайдачного не виявили, адже воювали вони зі своїми єдиновірцями.
У ХХ столітті відносини між двома слов'янськими народами, які все ж мають чимало спільного (та й історія протягом кількох віків була спільна), були затьмарені подіями в Західній Україні, коли в битві за Львів (1918-1919 рр.) польські частини не без допомоги Антанти здобули перемогу. Суперечку між народами в черговий раз вирішила сила. Ігнорування II-ю Реччю Посполитою (1918-1939 рр.) національних і культурних потреб українців призвело до актів терору й саботажу.
Друга світова війна збільшила рахунок взаємних образ. У війні «проти всіх» ОУН-УПА «польське питання» аж ніяк не стояло на останньому місці. Перекроювання карти Європи, після якого Польща позбавилася східних околиць і отримала «компенсацію» за рахунок західних областей Німеччини, внесла чергові питання. Знищення частин ОУН-УПА польськими військами не без допомоги НКВС у Західних Карпатах, операція «Вісла» (1947 р.) із виселення у внутрішні райони Польщі лемків, які ототожнюють себе з українцями, взаємний «обмін» між СРСР і ПНР (білоруси, українці та поляки були вимушені «повертатися» на історичну батьківщину), в якому брало участь до 3 мільйонів осіб, також залишив тяжкі рубці в душах людей.
Боротьба за обличчя нашого патріотизму (без лапок) повинна вестися толерантними методами, без взаємних звинувачень. У кінці фільму Єжі Гофмана «Вогнем і мечем» (його подивилися в Польщі 25 мільйонів осіб!), присвяченого україно-польським відносинам середини XVII століття, звучить за кадром резюме: «Гетьманська Україна була дуже скоро знищена Росією, а наприкінці XVIII століття Реч Посполита зникла з карти Європи після її III-го розподілу тією ж Росією, Прусією та Австрією». Хто ж, питається, виграв?
Ізоляціоністська позиція в освітленні історії на порозі все більшої інтеграції Східної Європи в світову спільноту — шлях помилковий. Але нам є чим пишатися — імена Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Данили Галицького, Байди Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи — постаті загальноєвропейського масштабу. В своїх нотатках я торкнувся, насамперед, складних взаємовідносин між поляками й українцями. Ведучі сторінки «Історія та «Я» запрошують до продовження розмови на таку непросту тему.
