Заколот

Підручники радянських часів, та й сучасні російські, розповідають, як після більшовицького Жовтневого перевороту почалася тріумфальна хода радянської влади. Хоча такий переможний рух існував лише в уяві штатних пропагандистів. На окраїнах величезної країни дедалі більше збиралися сили, які не бажали підкорятися новому режиму. На Дону отамани Каледін і Краснов збирали антибільшовицькі сили, відносини Раднаркому й Центральної Ради ставали чимдалі напруженішими й перейшли у військове зіткнення, отаман Дутов на території Оренбурзького козачого війська не визнавав влади більшовиків і перерізав зв’язок Москви із Сибіром, у Даурії з радянською владою боровся отаман Семенов. Укладений у березні 1918 р. сепаратний Брестський мир із Німеччиною заспокоєння не приніс. Він відштовхнув тих, хто сподівався на «мир без анексій і без контрибуцій». Крім того, Ленін відмовився платити царські міжнародні борги, що викликало велике роздратування, насамперед у Франції, та подальше іноземне втручання. Нарешті, більшовики перейшли до суцільної націоналізації приватних підприємств. У результаті всіх цих дій почав ширитися антирадянський опір, що об’єднував монархістів, соціалістів, лібералів, націоналістів і взагалі всіх, кому більшовики стали поперек горла. Напруга наростала, й досить було іскри, щоб розгорілася громадянська війна. Нею став конфлікт із чехословацьким корпусом, іменований офіційною історіографією радянських часів не інакше як «зрадницьким, спровокованим розвідкою країн Антанти». На природно виникаюче питання «що чехи і словаки не поділили з радянською владою?» ніхто відповідати не збирався.

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

На початку Першої світової війни організація чехів-колоністів у царській Росії «Чеський національний комітет» (ЧНК) звернулася до Миколи II із пропозицією створити чеський корпус, який би боровся у складі російської армії. У меморандумі ЧНК йшлося, що «вільна й незалежна корона Святого Вацлава буде сяяти в короні Романових». Таким чином, йшлося про майбутнє приєднання Чехії до Росії. Пропозицію прийняли, і Рада міністрів ухвалила рішення щодо створення Чехословацької дружини. У Києві 28 вересня 1914 р. на Софійській площі відбулося урочисте освячення її прапора. До загону приєднувалися військовополонені з табору, розташованого в Дарниці. У складі 3-ї армії Південно-Західного фронту генерала Радко-Дмитрієва підрозділ брав участь у славнозвісній Галицькій операції. Надалі дружина була розгорнута в Перший чехословацький стрілецький полк імені Яна Гуса. В його лавах боролися майбутні керівники заколоту, а надалі видатні політики й державні діячі Чехословаччини: генерали Ян Сировий, Станіслав Чечек, Людвіг Крейчи, Радола Гайда, письменники Рудольф Медек і Ярослав Кратохвил, майбутній президент Чехословаччини тоді підпоручик Людвіг Свобода. Полонені чехи й словаки охоче вливалися в лави національного військового з’єднання. До кінця 1916 р. полк було перетворено на бригаду. Подібні військові з’єднання чехів і словаків були сформрвані у Франції та Італії.

Одночасно з військовими вирішувалися й політичні питання. У Парижі в лютому 1916 р. майбутній перший президент Чехословаччини Томаш Масарик разом з Едвардом Бенешем і словаком генералом французької армії Міланом Штефаником сформував Чехословацьку Національну Раду (ЧНР). Їй були підпорядковані всі чехословацькі військові частини на Західному та Східному фронтах. Головне політичне завдання ЧНР полягало в тому, щоб боями національних військових частин в арміях країн Антанти завоювати право на незалежну Чехословаччину після укладання мирного договору і завершення Першої світової війни. Царська влада ставилася до ЧНР без ентузіазму. Для сановного Петербурга не була секретом наявність великої кількості соціал-демократів в оточенні Масарика та його республіканські переконання.

Лютнева революція змінила ситуацію. На фронті 7 березня 1917 р. пройшли збори Чехословацької бригади, що привітали революцію. Ця частина прийняла присягу паризькій ЧНР. А 6—14 квітня в Києві проходить представницький з’їзд чехословацьких організацій. Ім’ям народу вони оголосили війну Австро-Угорщині. Оргкомітет засідав в готелі «Прага» на вул. Володимирській, 36, що був власністю їхнього співвітчизника В. Вондрака. Незабаром приїхав і Масарик, який виступав на мітингах у Києві, Полонному та Борисполі, на які поряд із чехами і словаками приходило багато українців із Галичини. Його супроводжував письменник Ярослав Гашек, автор роману «Пригоди бравого солдата Швейка». З 10 липня 1916 р. на сторінках газети «Чехослован», а також журналу «Слов’янська єдність» ми зустрічаємо його ім’я. Редакція газети й журналу містилася в тому ж готелі, де перебував Гашек, про що свідчить меморіальна табличка на його честь. До речі, саме в той період у Києві письменник почав писати перші розділи свого безсмертного твору.

Російські війська від Прибалтики до Молдавії відступали, й лише на Південно-Західному фронті боєздатними залишалися чехословацькі частини. Їхня блискуча перемога під Зборовом 19 червня 1917 р. над трьома полками 7-ї австро-угорської армії викликала загальну повагу. Тимчасовий уряд дозволив формувати Чехословацький корпус, який до осені 1917 р. нараховував близько 50 тис. чоловік. Причому поряд із чеськими та словацькими офіцерами в ньому були й росіяни. Один із них, Сергій Войцехівський, стає начальником штабу 1-ї чехословацької стрілецької дивізії, а вже в незалежній Чехословаччині — генералом її армії.

Ситуація круто змінилася після Жовтневого перевороту. Пронімецька орієнтація уряду Леніна-Троцького суперечила цілям чехословаків. Коли в лютому й березні 1918 р. німецька й австро-угорська армії почали наступ в Україні, Білорусії та Прибалтиці, чеські батальйони боролися з ними у складі Української радянської армії. Під Бахмачем 11 березня 1918 р. відбувся знаменитий бій із німцями. Їхній героїзм було відзначено в наказі командувача Антонова-Овсеєнко. Але це були останні епізоди співробітництва й бойового братерства. Ще в грудні 1917 р. рішенням ЧНР усі чехословацькі військові частини в Росії увійшли до складу французької армії. Таким чином, на території радянської Росії діяв самостійний військовий контингент, підпорядкований командуванню Антанти. З огляду на характер відносин між радянським урядом і країнами-союзниками, таке становище мало влаштовувало Леніна та його оточення. Вихід знайшов... Париж. Чехословацькі військові з’єднання було запропоновано перекинути на Західний фронт. Спочатку це планувалося зробити через Мурманськ та Архангельськ. Загін капітана Гусака з 1240 бійців виїхав 15 жовтня 1917 з Архангельська на пароплаві «Курськ» і до середини листопада дістався французького міста Коньяк, чудом уникнувши затоплення німецькими підводними човнами. Інший, менший загін під керівництвом капітана Гібіша, відплив із Мурманська приблизно в той самий час, але зумів дістатися Франції лише в березні 1918 р. Можливо, через транспортні складнощі північний шлях був відкинутий. У Пензі радянська делегація на чолі зі Сталіним 26 березня 1918 р. підписала угоду з командуванням Чехословацького корпусу про безперешкодне відправлення чехословацьких підрозділів у Владивосток, де на них чекали кораблі для перекидання у Францію. Легіонери мали здати всю важку зброю, що було виконано. У них залишалася обмежена кількість легкого стрілецького озброєння для несення вартової служби. На схід відправляли 63 військові склади, по 40 вагонів кожен. Перший ешелон виїхав 27 березня й через місяць прибув до Владивостока. Крім власне чехів і словаків, разом із корпусом рухалися польські та сербські частини. До кінця травня 1918 р. ешелони з 50 тис. чехословацьких, польських і сербських солдатів й офіцерів розтяглися по залізниці на 7 тис. км від ст. Ртищево (Пенза) до Владивостока. У принципі проблема була вирішена. Однак у квітні-травні відносини сторін швидко погіршилися. У процес військових перевезень втрутилася велика політика.

ПРОТИСТОЯННЯ

Становище союзників на Західному фронті в першій половині 1918 р. було не блискучим. Після підписання перемир’я з більшовиками в грудні 1917 р. німецьке командування збільшило свої сили у Франції та Бельгії на 40 дивізій, перекинувши їх зі Східного фронту. У березні-липні Німеччина провела наступальні операції в Пікардії, Фландрії, на ріках Ена й Марна, просунувшись на 40—70 км. У травні 1918 р. німецькі війська досягли ріки Марни, створивши загрозу Парижу. Утворилися три виступи глибиною до 80 км, які загрожували основній магістралі: Париж — Ам’єн — Аррас — Кале. Франція до 1918 р. практично вичерпала свої людські ресурси й гостро потребувала допомоги. Американські війська під командуванням генерала Джона Першинга тільки прибували в Європу й почали брати участь у бойових діях лише з 28 травня 1918 р. У цих умовах командування Антанти серйозно сподівалося на сильні та боєздатні чехословацькі формування з Росії. Але такої рокіровки дуже побоювався німецький генеральний штаб. Поява на Західному фронті бойового корпусу у 40—50 тис. осіб на додаток до вже наявних чехословацьких з’єднань була йому зовсім не до вподоби. На Раду Народних Комісарів було вчинено відповідний тиск. До того ж Німеччина й Австро-Угорщина вимагали повернення своїх полонених. До їхнього числа належали чехи й словаки. З огляду на те, що вони зі зброєю в руках воювали проти австрійців і німців, їхня доля після повернення була б незавидною. Як мінімум — воєнно-польовий суд з відомим заздалегідь вироком. Чи погодився радянський уряд на видачу чехів і словаків, достеменно невідомо. Проте вже у квітні рух ешелонів на схід почав гальмуватися під різними приводами. Дедалі частіше місцеві совдепи вимагали здачі стрілецької зброї, що суперечило досягнутій угоді. Підозри в можливій змові більшовиків із німецько-австрійськими союзниками щодо чехословаків чимдалі посилювалися. Однак до відкритого протистояння справа до другої половини травня не доходила. Хоча і з зусиллями, але паровози й вугілля для них знаходили, і рух після певної затримки відновлювався.

Існує кілька версій виникнення конфлікту, що переріс у заколот. Відповідно до першої версії, каталізатором став інцидент 14 травня 1918 р. у Челябінську. На станції виявилися по сусідству ешелони чехословаків і колишніх полонених угорців, відпущених більшовиками за умовами Брестського договору. У ті часи між чехами і словаками з одного боку й угорцями з іншого були дуже сильні національні антипатії. Як наслідок цього — кинутою з угорського ешелону залізякою було важко поранено чеського солдата Франтішека Духачека, який невдовзі помер. У відповідь чехословаки лінчували винного. А більшовицька влада Челябінська наступного дня заарештувала кількох чехословаків, не розбираючись, хто правий, хто винний. Чехословаки силоміць звільнили товаришів, роззброївши червоногвардійців, і захопили міський арсенал. До великого зіткнення між більшовиками й чехословаками справа тоді ще не дійшла — вдалося досягти мирної угоди. Однак потім центральна більшовицька влада розпорядилася про негайне роззброєння Чехословацького корпусу та про розстріл усіх чехословаків, яких виявлять при зброї. Крім того, у разі виявлення хоча б одного озброєного, наказувалося заарештовувати всіх в ешелоні.

За другою версією, під тиском Німеччини було вирішено припинити відправку корпусу до Владивостока. Так, ще 21 квітня 1918 р. нарком іноземних справ РРФСР Чичерін надіслав телеграму Красноярському совдепу, в якій йшлося: «Чехословацькі загони не повинні просуватися на схід». Цій самій версії відповідає телеграма в Пензу завідувача оперативного відділу наркомату з військових і морських справ РРФСР Аралова від 23 травня 1918 р.: «...негайно вжити термінових заходів щодо затримки, роззброєння та розформування всіх частин та ешелонів чехословацького корпусу як залишку старої регулярної армії». І, нарешті, конфлікт вилився у збройне протистояння після телеграми наркомвоєнмора Троцького 25 травня 1918 р. усім совдепам від Пензи до Омська: «Кожен чехословак, помічений на залізниці зі зброєю, має бути розстріляний на місці. Кожен ешелон, у якому виявиться хоча б один озброєний, має бути викинутий із вагонів та ув’язнений до табору для військовополонених... Надсилаю в тил чехословацьким ешелонам надійні сили, яким доручено провчити заколотників. Жоден вагон із чехословаками не повинен просунутися на схід». Власне Троцький заколотниками чехословаків оголосив достроково. До його телеграми ніхто з них про протистояння з совєтами й не мислив.

У принципі, радянський уряд мав бути зацікавлений у максимально швидкій евакуації чехословаків, якщо підозрював їх у можливій підтримці змов опозиційних партій і рухів. Із цього погляду бажання затримати чехословаків суперечить здоровому глузду. Можна припустити, що обидві версії мають право на існування. Хоча головною причиною конфлікту все ж таки було бажання більшовиків догодити своїм німецьким та австро-угорським союзникам.

Після телеграми Троцького почалися напади червоногвардійських загонів на ешелони. Спішно створений Тимчасовий виконавчий комітет чехословацького війська прийняв на себе командування розрізненими загонами. В його наказі говорилося: «Зброї ніде совєтам не здавати, самим зіткнення не викликати, але у разі нападу захищатися». Але пробитися до Владивостока мирно було вже неможливо. Найбільш активні бойові дії проходили на лінії Сердобськ — Пенза — Сизрань. У Парижі Томаш Масарик звернувся до легіонерів із відозвою, у якій бої із червоногвардійцями розглядалися як боротьба з Німеччиною та її більшовицькими союзниками. Після такої санкції вже підготовлене до відправки у Владивостоці чехословацьке угруповання в 14 тис. осіб не стало вантажитися на кораблі, а почало наступати із Примор’я на Забайкалля. Слабо підготовлені червоногвардійські загони не могли чинити спротив бойовим легіонерам. Від Владивостока до Волги протягом кількох тижнів радянську владу було повалено, але не чехословаками, як стверджувала комуністична пропаганда, а антибільшовицькими силами, які скористалися конфліктом.

Проте суто російські проблеми легіонерів практично не хвилювали. Підтвердження тому —епізод із можливим звільненням Миколи II та його сім’ї в Катеринбурзі. Для чехів звільнення царської сім’ї було справою другорядною, багато хто з них навіть не підозрював, що російський імператор перебуває на Уралі. Тому твердження радянської історіографії, що «чеські контрреволюціонери» проривалися до уральської столиці й хотіли звільнити в’язнів, позбавлені будь-яких підстав. Ривок легіонерів від Челябінська до Катеринбурга міг би врятувати ситуацію й звільнити царську сім’ю, але командир Сибірської групи корпусу поручик Ян Сировий обмежився активною обороною на тюменській залізниці. Так само байдуже вони поставилися до перевороту адмірала Колчака 18 листопада 1918 р. в Омську. Спочатку командування корпусу хотіло протидіяти адміралу, але потім вирішило залишитися нейтральним.

До кінця 1918 р. чехословацький корпус контролював Транссибірську магістраль по всій її довжині, не підпускаючи до залізниці не лише червоних, а й, найчастіше, білих. Після проголошення незалежності Чехословаччини в жовтні 1918 р. бажання воювати серед легіонерів зникло зовсім. До початку 1920 р. Червона армія зайняла майже всю територію Сибіру, й подальше утримання магістралі ставало для чехословаків дедалі складнішим. Тому 15 січня 1920 р. чехословаки передали адмірала Колчака, який був під їхньою охороною, іркутському есерівському політцентру. Останній видав адмірала Червоній армії, яка увійшла до міста. 7 лютого 1920 р. було підписано угоду про перемир’я, що гарантувала частинам корпусу безперешкодний відхід до Владивостока й евакуацію в обмін на передачу царського золотого запасу радянському уряду. Того ж дня Колчака розстріляли. 2 вересня 1920 р. до Чехословаччини із Владивостока вирушив останній транспорт із легіонерами. Так завершився заколот, спровокований самими більшовиками.