«Зовсім інакша країна»-2

Закінчення. Початок читайте «День» №127-128

Зрозуміло, що в ті роки Україну відвідували, окрім Долгорукого, й інші російські візитери — молоді й поважного віку, різного ступеня культурності й відмінного соціального стану. Але що примітно: переважна більшість із них погоджується з висновками князя-мандрівника: малоросійська земля, хоч вона вже понад півтора століття «возз’єдналась» із «старшими братами»-великоросами, це — не Росія, тут живе зовсім відмінний народ!

Так, приміром, 1830 року відомий на той час видавець «Московского телеграфа» Ніколай Полєвой ділився своїми враженнями: «Идите от Москвы на юг, и вы увидите, что, постепенно находя изменения, за Десной и Сеймом вы перешли к народу, совершенно отличному от нас, чистых руссов. Язык, одежда, облик лица, жилища, мнения, поверья — совершенно не наши!». Можна взагалі зробити висновок, що тоді, в першій половині ХІХ століття, жорсткий рубіж між Російською імперською державою та Малоросією пролягав між Глуховим на Сумщині, старовинною гетьманською столицею, та російським Севськом. І ще один висновок, значно важливіший для нашої теми: попри жахливий тиск імперського пресу ХVІІ—ХVІІІ століть, попри Полтаву й Батурин, заборону друкування українських духовних книг (1720 рік, ще за Петра І), ліквідацію самостійності Гетьманщини та Запорозької Січі, закріпачення селянства, свідому руйнацію ще наприкінці ХVІІ — впродовж ХVІІІ століть нашої національної системи освіти — попри все це Малоросія-Україна була і залишаласz для росіян землею, де все «совершенно не наше!». І це при тому, що і Петро І, і Катерина ІІ стратегічною метою своєї політики щодо України ставили максимальне (через репресії, якщо потрібно) «зближення» (поглинання) «малоросів», щоб «не вважали себе народом, в усьому від великоросіян відмінним», щоб «не дивилися на нас, наче вовк у лісі». І все ж...

Дуже цікавим є погляд Тараса Шевченка на цю різницю (з його російськомовної повісті «Капітанша»): «В первом же селе Черниговской губернии уже беленькие хатки, соломой крытые, с дымарями, а не серые бревенчатые избы. Костюм, язык, физиономии — совершенно все другое. И вся эта перемена совершается на пространстве двадцати верст. В продолжение одного часа вы уже чувствуете себя как будто в другой атмосфере».

І, нарешті, свідчення успішного видавця, бібліофіла, російського мандрівника Ніколая Всеволожського (1836 рік): «Белгород остался позади... Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малоросию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположение, все принимает другой вид».

Але росіяни, які мандрували тоді Малоросією, писали не лише про відмінності життєвого устрою, традицій, мови й культури, котрі їх вражали. У фокусі уваги перебували також інші теми. Багато з них докладно змальовували природу, але ще більшою мірою розповідали про пошуки прадавніх «малоросійських» (тобто просто «российских» у їхньому розумінні) старожитностей часів Княжої Русі. Адже тоді було вже визнано: «История России зародилась на берегах Днепра». Шукали — проте не знаходили. Так, Олександр Єрмолаєв, археолог та історик-аматор, писав до свого знайомого О.Оленіна (1810 рік): «Мы путешествуем в стране плодородной, изобильной хлебом, но не древностями; здесь все новое. Этот край долгое время принадлежал Польше или составлял нашу Украйну и безперестанно был  подвержен набегам татар, которым не учиться было грабить и жечь, разорять. О древних памятниках ранее Петра Великого и говорить почти нечего». Хід думки вкрай своєрідний: тут поєднались і імперська відчуженість від України (при тому, що вже було визнано мало не офіційно, що саме «російська Італія» є прабатьківщиною великодержавної московської та петербурзької традиції та культури), і непідробна наївність (як же тут немає древніх пам’яток?), і щира цікавість.

А мандрівник Олексій Лєвшин («Письма из Малороссии», 1816 рік) писав так: «Ежели бы все предания, переходящие из рода в род, сохранялись между жителями здешними (а чому Лєвшин у цьому сумнівався? Якраз зберігались — і серед народу, і серед еліти. — І.С.), ежели бы Малоросияне были более любопытны, то урочища, могилы и бугры, которых здесь бесчисленное множество, могли бы открыть нам изобильные источники для исторических разысканий и показать истину, опровергнуть многие места в летописях наших, основанные на одних только догадках, пустых и нелепых». І далі — розповідь Лєвшина про відвідання княжого Переяслава, міста великого Мономаха: «Древняя и очень хорошая крепость, которою был обнесен Переяслав, и теперь еще видна. Я был в ней и с досадою видел, что памятник сей, самим временем, кажется, из почтения пощаженный, разрывают тепер для выварки селитры. В ней стоял двор княжеский; тщетно искал я следов оного! Они уже давно изгладились».

Ані натяку на кріпосне рабство, яке змушувало багатьох і багатьох «малоросіян» не жити, а виживати... Ані натяку на те, що дуже багато пам’яток старовини були брутально привласнені як свої Імперією... І, звісно, Лєвшин не міг зробити висновок, що неодмінною умовою цивілізованості та поваги до рідної історії є стійка національна ідентичність (котрої тоді, 200 років тому, м’яко кажучи, не вистачало, та й зараз...).

Проте цей мандрівник довіряв паперу й небанальні, досить оптимістичні роздуми про нашу історію. Ось його міркування: «Пробежав бытописания Малороссии, которая несколько веков составляла воинственное и независимое от России Государство, которой первобытные жители смешались с Черкесами, Татарами, Поляками и, может быть, со многими другими неизвестными для нас народами; которая долго не имела других законов, кроме законов человеку врожденных, других занятий, кроме войны, других постановлений, кроме свободы, равенства, простой и дружественной жизни козаков, сделавшихся страшными для всех соседственных держав; пробежав, говорю, историю Малороссии, бывшей независимою (цінне зізнання Лєвшина! — І.С.), и рассмотрев состояние ее под игом Польши и под владычеством (дипломатичне слово. — І.С.) России, — мы удобно открываем причину, производящую различие и доставляющую жителям здешним преимущества, ценою крови предков купленные». Як для сина свого часу і вірнопідданого Імперії, міркування Лєвшина 1816 року певною мірою цікаві.

І насамкінець — свідчення ще одного іноземця (дещо ранішого часу), польського шляхтича Карла Хоєцького, який 1768 року, якраз в добу Коліївщіни та повстання польських «конфедератів», був полонений російськими військами та через Україну відправлений до Сибіру. Він згадував, зокрема, таке: «Ми кожний день бачили, як виводили гайдамаків із в’язниць (це відбувалось після уманських подій) по кілька осіб, карали їх батогами, видирали їм ніздрі за звичаєм москалів, а потім відправляли на довічне заслання в Сибір».

І далі: «По дорозі в Сибір ми зупинились в Ніжині. Це місто упорядковане і багатолюдне. Як виявилось, мешканці були дуже людяні... поводились з нами чемно і ласкаво... Коли ми покидали місто, то ніжинці переганяли нас на санках, кидаючи нам хліб житній і пшеничний та гроші. Ми були глибоко зворушені людяністю цього народу... Зовсім інше ставлення до полонених виявилось в московських селах, коли ми перетнули російський кордон. Це було зовсім інше населення, що різко відрізнялось своїми звичаями від українців. Коли ми в’їздили до московського села, то майже всі жителі збігалися дивитися на нас, як на видовище, вони насміхалися з нас, кидали в нас снігом, грудками... Поводились з нами по-ворожому, не хотіли нам нічого продавати, а якщо й погоджувались, то вимагали неймовірні ціни».

Зайвим було б до цього щось додавати. Бо це — прецікавий матеріал для роздумів на фундаментальну тему: чи є Україна та Росія «одним народом» та в чому полягають відмінності їхніх національних характерів.