«Ми почуємо ангелів...»

Минулої суботи дивився у Молодому театрі немолоду вже 13-річну виставу Станіслава Мойсеєва «Дядя Ваня». Римма Зюбіна грає там Соню — ніби простушку, зовні неяскраву і приземлену: вони із своїм дядечком Ваньком-Войницьким курей вирощують, хазяйство ведуть, прозовою мовою, словом, спілкуються і прозово (і прозоро, й чисто) живуть.

ТОЧКИ НЕПОВЕРНЕННЯ

Час від часу і дядько, і його племінниця намагаються очиститись в небесних, і не тільки, водах. Не допомагає. Ближче до фіналу Войницький (Олексій Вертинський) зриває карту Африки, ліквідуючи тим самим географічну указівку на метафорику місця  дії, а потому й небо, що замикало горизонт (духовний передусім), загортаючись в той сувій. Ну, чим не Янгол зі знаменитої фрески Кирилівської церкви, той, що звиває небо, завершуючи композицію «Страшний суд» і тим самим символізуючи кінець світу?

Фінал вистав за п’єсою Чехова зазвичай просвітлений. Герої повертаються до звичного життя, а власне, до самого життя. Натомість у Мойсеєва і Соня, і сам Войницький фіналізують свої відчуття у найдраматичніший спосіб — просвітку ніби не видно, гасне останнє світло. Відтак вони й завмирають у статиці, на узвишші, де зазвичай несуться кури. Чи ж висидять вони свої «яйця» — велике питання.

А втім, чому ж питання? Воно знімається знаменитим монологом Соні-Зюбіної (ну, майже так — Соня Зюбіна, настільки достовірно виглядає актриса в цій ролі): «Ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах... Ми відпочинемо!» І ми справді їх чуємо, отих ангелів. Небо, що упало на землю під дією брутальної людської волі, озивається в душі людини... Й відтак мене, глядача, осяває катарсичне відчуття точки неповернення у відцентрову темноту. Вертикальне світло (воно прогрівало персонажів у низці попередніх епізодів) зникло, тепер воно світиться у самих душах...

Зюбіна уміє викликати катарсис, ті видимі чи невидимі світові сльози, які очищають душу. І ми прозираємо людей, якими вони стануть через сто-двісті років — про що не раз говорять персонажі п’єси. 120 літ минуло — ми їх бачимо, чуємо, думаємо про них — хіба ж не диво!? Диво ще  й у тому, що героїня Зюбіної сприймається як цілком сучасна людина, жінка, притлумлена вантажем буденних справ — і разом з тим готова будь-якої миті перенестись душею у горішні сфери, де, власне, і живе її душа.

Як дивно думати про те, що актриса уперше знялась в кіно ще 24 роки тому — у фільмі «Про шалене кохання, снайпера і космонавта» Дмитра Томашпольського. Доволі успішно, доволі яскраво у так само яскравій режисерській роботі. Однак потому гряне малокартиння і просто безкартиння, ні кіно, ні ролей. Що було б із Зюбіною, якби не театр, неважко уявити.

ВИЙТИ З ТІНІ

Втім, не все так погано у нашому домі — упродовж останніх десяти-п’ятнадцяти років Р. Зюбіна знімалася доволі регулярно. У серіалах, звичайно. Є такі, що глядачеві напевно у пам’яті (скажімо, «Жіноча інтуїція» Оксани Байрак чи «Пограбування по-жіночому» Ашота Кещяна), були й ролі у фільмах для кіно-театрального прокату (у «Трубачі» Анатолія Матешка, свіжий приклад). Суті справи це не міняло — така яскрава на театральнім кону актриса на екрані не розкривалась по-справжньому, професійно відпрацьовуючи запропонований їй драматургійний матеріал. Причина проста — не знаходилось точки зіткнення з особистим, усі рольові траєкторії йшли по дотичній.

І от «Гніздо горлиці». Вибір Тараса Ткаченка напевно що диктувався не знайомством з кіноролями. Тільки театр давав підстави режисерові сподіватися на те, що він дістане бажане — психологічно добре мотивовану партію головної героїні, жінки з Буковини, яка рушає на заробітки до Італії, внаслідок чого розвалюється сама конструкція її родинного життя. Такий собі неореалістичний дискурс, який підсилюється зйомками в Італії, в Генуї і присутністю двох італійських акторів — Ліни Бернарді (знімалася у самого Фелліні) та Мауро Чіпріані. Ніякого акторства, жодної демонстрації техніки, естрадного блискотіння (о, як миготить в очах од сучасних звйозд)... Емоції тільки внутрішніми каналами, ніякого «нервопускання». Ну, як та ж чеховська Соня — сіра мишка, мішкувате вбрання, забиті кудись поглибше реакції на світ, ближній і далекий. І — вибух у фіналі, із метафізичною  з’явою ангела в особі самої героїні.

Поруч з Риммою Зюбіною в «Гнізді горлиці» працюють Віталій Лінецький (пішов з життя під час роботи над фільмом, що суттєво ускладнило і драматизувало знімальний процес), Наталя Васько (колега по Молодому театру, блискуча, ефектна і глибока актриса), Микола Боклан — без таких акторів було б важко досягти такого результату. А він у дивовижній реальності Дарини як такої. Тут немає жодного натяку на «малоросійську мелодраматику», з її надривом і акцентуванням місцевого колориту (хоча є такий, це Буковина, одначе в співставленні з Генуєю; Дарина дивиться на звичний побут очима італійки). Немає  тут і перетягування ковдри на себе — Зюбіна органічно існує в дуже сильному акторському ансамблевому середовищі. І так далі...

У підсумку маємо кінофільм, який просто міняє карту кінематографічних буднів. Бо ж руйнує вже усталену матрицю, за якої кіно — це коли стріляють (о, в «Горлиці» рушниця так само є, і стріляє — тільки не бутафорськими кулями), ґвалтують, викрадають. Жанрової послідовності тут жодної — і завдяки режисеру, і завдяки акторам, Зюбіній передусім.

Це доросла роль дорослої актриси. Доросле кіно для дорослих глядачів, які вже давно відвикли ходити до кінотеатрів, справедливо вважаючи їх територією підлітків. Не всі, далеко не всі українці повірили в це, залишившись удома. Одначе початок покладено.

Роль Дарини — це відкриття для нас, кіноглядачів, бо ж для театральних фанів така Римма  Зюбіна не є дивиною. А все ж здорово! У нас прекрасна школа акторства, яка в останні роки перебувала в густій тіні російських акторів (справді сильних, що там казати). Тепер в акторів з’явився шанс вийти з тіні. І вони вже виходять. Кіножиття — воно таке: то тінь, то світла різець...