120 миттєвостей анімаційної осені

А питання справді є! У нашому конкретному випадку вони стосуються впливу анімації на світове візуальне середовище. Цей вплив не менше як останні два десятиліття посилюється дуже відчутно. Ну, що таке була мультиплікація в моєму дитинстві, наприкінці 1950-х і на початку 1960-х? Так, периферійний продукт, майже виключно для дитячого віку.

Нині ж, вочевидь, не так. Анімація набула статусу високого мистецтва. Звісно, анімація авторська, анімація рівня Юрія Норштейна, Ігоря Ковальова, Олександра Петрова... Називаю імена визначних російських режисерів ще й тому, що вони були гостями «КРОКу»...

«УСІМ ПРАВИТЬ ЖАДІБНІСТЬ»

Хоча тіні маскультівської анімації зринали й на «КРОКу». Скажімо, на дискусії з участю американського сценариста і продюсера Чарльза Свенсона. Останній випромінював ненависть до капіталу, бо ж капіталізм — це система, в якій «усім править жадність». Та все ж таки Свенсону вдалося продюсувати декілька успішних (не тільки з комерційного погляду) анімаційних серіалів. Якось свого часу він дав просту пораду: якщо хочете здобути міжнародний успіх — не насичуйте своїх фільмів національною міфологією. Бо ж тоді ви відсікаєте значну кількість глядачів з інших країн... Для унаочнення Свенсон показав уривок з однієї американської стрічки, яку ніколи не показували за межами США — те, що добре розуміють американці, не сприймають європейці. Те саме, скажімо, можна сказати й про російський серіал «Смешарики». А от фільми «Шерлок Холмс і доктор Ватсон» та «Шерлок Холмс і чорні чоловічки» українського режисера Олександра Бубнова Свенсон поставив за приклад: це зрозуміло всім, та ще й підсмачене звичним для режисера суперкумедної «Останньої дружини Синьої Бороди» гумором, іронією, сарказмом.

Під час розмови зі Свенсоном я сидів поруч із Юрієм Норштейном, справжнім генієм анімації («Сказка сказок» та «Ежик в тумане»). Час від часу він коментував мені висловлювання американця. Зокрема, зауважив, що хороший продюсер — це, як правило, хороший редактор, з тонким відчуттям мистецьких реалій та художнім смаком. «Які хороші були редактори колись на «Союзмультфільмі», — розповідав Норштейн, — іноді їхні підказки, рекомендації таки були дуже цінними...»

Тим часом народ, здебільшого східнослов’янський, продовжував розпитувати Свенсона. Цікавило, приміром, таке: чи є в США «відкати»? «Немає», — відповів американець. Хоча гроші десь таки осідають по великих офісах і хто ж там контролює їх проходження? Держава не підтримує анімаційного кіно, хоча це неправильно. В Росії та Україні держава фінансує виробництво анімаційних стрічок, і це дуже позитивно... А цензура — яка вона в Америці? Так, цензура є, однак обмеження здебільшого стосуються дитячої аудиторії віком до шести років. Це сфера діяльності психологів, педагогів, і цей досвід, до речі, варто було б запозичити й нам.

Що викликає печаль пана Свенсона, то це падіння бюджетів серіалів — тепер вони значно менші від тих, які були років десять-п’ятнадцять тому.

ПРО МІФОЛОГІЮ

«КРОК», як відомо, фестиваль плавучий, мандрує пароплавом по Дніпру і Чорному морю (як було цьогоріч) чи Волзі та російських містах, як очікується, що буде року наступного. Найкращою перевагою такої, сказати б, фестивальної методики є майже класична єдність часу й місця — всі живуть поряд, тут і тепер. І на обговорення фільмів усі радо збираються і детально розпитують про все авторів. Отож, коли дійшло до обговорення фільму «Птахи» київського режисера Ірини Смирнової (прекрасний дизайн, чудова пластика і — брак осмисленої драматургії, на мою думку), я запитав, пославшись на Свенсона: чи мала на увазі автор можливий «забугорний» фільмовий електорат? Смирнова відповіла мудро: ну, я то занурена у світ українського образотворчого фольклору, так. Але ж це не означає якоїсь національної замкнутості. За приклад навела геніальну Ганну Собачко, чиї роботи мали широке міжнародне визнання... Приклад, справді, промовистий, хоч загадка є. Чому, скажімо, такі занурені в національні міфології «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова мають такий розголос у світі, а ніби ж то суголосні речі такого визнання не мають? Мабуть, річ ще й у талановитості автора та його твору.

Прикладом невдалого використання національної міфології стала українська картина «Літа мої» Володимира Гончарова. В її основі — мистецький світ Марії Примаченко. Одначе все залишилось на рівні ідеї: от, сходяться до народної майстрині вималювані її уявою персонажі... На жаль, далі цього сюжетного прийому справа не пішла. Той самий брак сценаріїв і сценаристів, режисерам доводиться самотужки вирішувати проблеми драматургії, але не завжди вдало, як бачимо.

Повертаючись до американців, то гран-прі «КРОКу» журі, очолюване видатним угорським режисером Ференцом Цако (серед члнів журі був і наш Степан Коваль), одержала картина «Дикий» американського режисера Деніела Соуси. 13-хвилинна стрічка оповідає просту історію, як мисливець, зустрівши у лісі здичавілого хлопчика, спробував повернути його в лоно цивілізації, у велике місто. Та не вийшло. Парадоксальність історії полягає в тому, що ті ж цивілізовані люди виглядають так само здичавілими — тільки на свій лад, звичайно. Блискуча анімаційна техніка Соуси, напевно, справила враження на журі.

Так само мав успіх фільм «Мати й син» російського режисера Андрія Ушакова (визнаний кращим у категорії стрічок тривалістю від 10 до 50 хвилин). Мальована, ніби традиційна анімація. Як на сьогодні, мінімалізм, скупість виражальних засобів. Навіть без кольору обійшлося, чорно-білий малюнок, хоча поле кадру доволі насичене. Історія про те, як син приїздить у вимираюче село, щоби забрати матір до міста. Мати, либонь, не дуже того хоче, але ж куди діватися: села вже практично немає, а хата ось-ось упаде на голову... Кадрове тло позбавлене деталізації, зате досягнуто дивовижного ефекту величезного простору, властивого Росії. Персонажів фільму подано на загальному, зрідка на середньому планах, і це відтворює ще один ефект: люди губляться в безкрайньому просторі, вони займають у ньому так мало місця, що й говорити ні про що. Тут уже не про міфологію йдеться, радше про її руйнацію — російське село гине, а з ним цілий культурний світ...

Ще один російський фільм — «Моя мама — літак» Юлії Аронової — одержав приз імені Олександра Татарського «Пластилінова ворона» — «За вищий пілотаж». Ніби зовсім простенька картинка, ілюстрація дитячого віршика, одначе ж і справді віртуозно змальована анімація. Прикметно, що йдеться про молодого режисера, яка продемонтструвала тяжіння до традиційних анімаційних технік, виконаних на блискучому професіональному рівні.

ПРО СТЕРЕО ТА СТЕРЕОСКОПІЧНІСТЬ

Крім фільму «Літа мої», було ще кілька стрічок, вибудуваних на матеріалі біографій. До прикладу, російсько-білоруські «Казки старого піаніно. Бах» (режисер Олена Петкевич) — за 13 хвилин вдалося оповісти про життя видатного композитора. Приклад, гідний наслідування й у нас, особливо коли згадати про освітні потреби.

Ще яскравішим видався фільм «Макферсон» канадійки Мартіни Шартран. Журі його не помітило і нічим не відзначило — можливо, тому, що режисерка де в чому наслідує техніку росіянина Олександра Петрова. Справді, Мартіна навіть приїздила до Петрова в Ярославль, де живе і працює Петров (нагадаю, автор фільмів «Корова», «Русалка», «Старий і море», який винагороджений «Оскаром», «Моя любов»). Техніка живопису на склі дуже складна і виснажлива, та й іноді викликає нарікання за те, що надто вже реалістично, чи то пак натуралістично виглядає все на екрані, а це ж анімація, царство підвищеної умовності... У фільмі Шартран живописна техніка доповнюється світлинами й іншими деталями фотографічного, документального порядку. Оповідь про дружбу квебекського поета Фелікса Леклерка та інженера Френка Макферсона набуває стереоскопічності, справжньої глибини. Гарний фільм про гарних людей...

До речі, про стерео. В інформаційній програмі показали — в техніці 3D — «Погоню» француза Адріана Локмана. Дивовижна стрічка, імітація жанрової напруженості, майже божевільного ритму. І при цьому це абстрактний живопис, та ще й по-своєму мінімалістський, позаяк використовуються лише трикутнички. У доволі тривалій дискусії щодо перспектив розвитку «тридешної» анімації прозвучали різні думки — від зовсім песимістичних (уся ця тридешність уже минає, як поганий сон) до оптимістичних: техніка стерео розвиватиметься, передусім у жанровому, трюковому кіно. Ще одна сфера — це використання анімаційних технологій загалом і техніки 3D зокрема при підготовці великих ігрових картин. Традиційна розкадровка (коли промальовують покадрово майбутню картину) поступається місцем так званій аніматиці, технології, що надає можливість за допомогою анімаційно-комп’ютерних технологій промакетувати епізоди фільму, особливо ті, що є складно-постановочними.

Можливості нових технологій яскраво розкрилися й у низці робіт, представлених у категорії прикладних і замовних фільмів. Серед них є й українці: Сергій Мельниченко з музичним кліпом «Країна мрій» (так само 3D) та Олександр Даниленко зі своїм «ДахаБраха — карпатський реп». Яскрава, незвична музика знайшла і яскраве пластичне втілення. Журі ж найбільше уподобало «Портрети з мандрів» француза Бастьєна Дюбуа — справді блискучий серіал, де щоденникова форма поєднана з тонким і дотепним гумором. Особливий успіх в українців та росіян мала серія «Москва» — про пригоди автора в російській столиці.

А загалом є відчуття того, що світова анімація розвивається, і вельми потужно. Нові технології уже стали буденністю і просто допомагають вирішувати різноманітні творчі проблеми. На одне лише нарікали деякі учасники фестивалю — все-таки фізично дуже важко дивитися близько 120 фестивальних стрічок. Безумовно, фізичне навантаження дається взнаки. Зате ж стільки вражень і стільки матеріалу для того, щоби зрозуміти, що відбувається у світі аудіовізуальних мистецтв...

Продовження теми:

ХХ-й «КРОК» в особах