Анатолій АВДIЄВСЬКИЙ: Народна пісня зберігається на генетичному рівні

Цієї осені у Національному палаці мистецтв «Україна» відбудеться дві знаменні для української культури події: 20 жовтня виступатиме Національний академічний народний хор ім. Григорія Верьовки під керівництвом Героя України Анатолія Авдієвського, а 16 та 17 листопада відбудуться концерти Кубанського козачого хору з нагоди 200-річчя заснування.

Упродовж багаторічної історії славетного колективу (понад шість десятиліть) Хор ім. Г. Верьовки презентує високу національну культуру, виконуючи пісні-сповіді й думи, демонструючи широкий репертуар — від етносу до творів сучасних авторів. Кожен концерт хору можна назвати майстер-класом.

Треба зазначити, що поряд із обробками народних пісень і творів сучасних авторів звучить і прекрасна українська церковна музика Кошиця, Стеценка, Леонтовича, що багато років була під суворою забороною. Спочатку в декого із слухачів це викликало подив, мовляв, ця музика — лише для академічних, а не для народних хорів. Та колектив під орудою Анатолія Тимофійовича Авдієвського давно став універсальним — досконало володіє як народною, так і академічною манерою співу. Своє високе виконавське мистецтво Національний хор демонструє у концертах в Україні та по всьому світу. Сьогодні Хор ім. Г. Верьовки — це справжня академія народного мистецтва (хор, оркестр, хореографічна група, навчальна студія, ансамбль «Цвітень» — сузір’я народних виконавців, яких дбайливо збирає А. Авдієвський). Нині без участі хористів не буває урочистостей державного рівня. Так на концерті, приуроченому до Дня Незалежності України, хор співав у Національному палаці мистецтв «Україна» знаменитий твір «Реве та стогне Дніпр широкий», а на відкритті сесії Верховної Ради — «Ще не вмерла України і слава, і воля» та «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». До ювілею Чорнобильської трагедії в Залі органної музики пролунали у виконанні хору в супроводі симфонічного оркестру «Реквієм» Дж.Верді та твір Євгена Станковича «Цвіт папороті».

Про ті часи, коли зародилася дружба між двома славетними колективами — Хором ім. Григорія Верьовки та Кубанським козачим хором, — ми почали нашу бесіду з керівником Хору імені Григорія Верьовки Анатолієм Авдієвським.

«БАГАТО РОКІВ МИ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ ЗНАЛИ СЛАБЕНЬКО»

— З керівником Кубанського козачого хору Віктором Захарченком ми знайомі ще з часів хрущовської відлиги, — пригадує Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ. — Я зі своїм хором записував пісні на Кубані. Чимало з чорноморських козаків та їхніх родин, яких доля привела на Кубанські землі, вважали себе нащадками запорозьких козаків. А з Віктором Захарченком я познайомився на одному з моїх майстер-класів у Росії. Він тоді ще був студентом Новосибірської консерваторії. Знаєте, тоді й подумати не міг, що переді мною майбутній керівник Кубанського хору. Захарченко хотів пізнати технологію хорової справи, вивчав питання інтонації, побудови концерту, а я захоплювався ідеєю осмисленого співу. Для акторів це істина: засіб підвищення акторської майстерності — володіння мовою, настроєм, мімікою. Є два підходи: один від Станіславського, який вимагав усе насправді пережити, увійти в образ, а інший — від Мейєрхольда і Курбаса, котрі віддавали перевагу такому володінню технікою, за якою всі тонкощі поведінки і навіть психологічний стан утілюються в зовнішніх образах, постатях, тембровій інтонації тощо. Я вважаю, що вокаліст має не просто брати ноту, а обов’язково грати на сцені. Поділився своїми сумнівами, думками, планами з Віктором Захарченком. Він досі пам’ятає, що я певною мірою причетний до його вибору — стати керівником Кубанського хору. Віктор — українець. Батько його загинув на війні на початку 1940-х років. А мати, щира українка, розмовляла тільки рідною мовою... До слова, цього року наш хор запросили до Москви на урочистості з нагоди святкування ювілею Кубанського козачого хору, щоб виступити разом на святковому концерті.

— Анатолію Тимофійовичу, хористи під вашою орудою багато гастролюють. А які з далеких гастролей запам’яталися вам найбільше?

— Із Хором ім. Г. Верьовки ми тричі гастролювали у Франції. Виступаючи в різних містах, потрапили до міста Ля-Рошель, який називають перлиною західного узбережжя Франції. Концерт пройшов при повній залі й з великим успіхом. А наступного дня до нас приїхала знімальна бригада з проханням, щоб я дозволив відзняти наших артистів. Записали танець запорозьких козаків у місцевій фортеці. На зйомках наші артисти скакали на конях і билися на шаблях. Французи дуже оперативно все робили й ми розійшлися у піднесеному настрої. А наступного дня газети великими літерами надрукували заголовки: «Запорозькі козаки вдруге взяли порт Дюнкерк». Нагадаю, король Франції часів Пилипа Орлика (в XVI ст.) запрошував козаків, щоб допомогли звільнити порт Дюнкерк (тобто Ля-Рошель) від завойовників-іспанців. Тоді я вперше дізнався, що в Ля-Рошелі бували наші козаки, котрі тоді дісталися Франції на «чайках».

На жаль, довгі роки ми власну історію знали слабенько, а перемоги козаків радянська влада приховувала. Тому приємно було дізнатися про це від іноземців. Франція про це пам’ятає...

— «Темних плям» з історії, за часів радянської влади, було чимало. Ви народилися сумнозвісного 1933-го...

— Голодомор — одна із страшних сторінок життя нашого народу... Трагічно склалася й доля мого роду по батьківській лінії. Дід Іван — старший син у родині — мав ділянку землі, був лісничим і заможним чоловіком. Землю обробляла сім’я та ще допомагали наймані працівники. Під час колективізації, 1929 року, хтось його видав як куркуля. Хоча молодший брат діда був бідняком і мав п’ятеро дітей. Так він теж потрапив до категорії куркулів, можливо, через те, що в нього було двоє коней. А от середній брат служив у ГПУ й разом з іншими організовував колективізацію. Так сталося, що середульший брат став учасником виселення старшого. Діда Івана вислали в район Мурманська, а потім його сліди загубилися. Кажуть, що розстріляли. Коли діда вислали, його молодший брат подався на південь України. Зірвавшись із насиджених місць, люди часто не доїжджали до місця спасіння. Їх хапали дорогою і переселяли в Сибір, Середню Азію, Казахстан, Киргизстан. Так наша родина розпорошилася...

Мій батько зазвичай говорив мало, він був суворим чоловіком. Коли почався голод, він усю сім’ю взяв до себе: старшу сестру — тітку мою, молодших брата й сестру. Батько закінчив ветеринарний інститут і мав можливість допомагати родині. Направлення на роботу отримав у селище міського типу Федвір Знам’янського району, що на Кіровоградщині. У 1933 році, коли я народився, вже був головним лікарем... Про Голодомор багато розповідала бабуся (вона росіянка Євстафія з білоруських країв), і це були жахливі спогади. Її аж ніяк не можна було звинуватити в упередженості, бо була богомольна і чесна... Якось родина прокинулася вранці, батько намагався відчинити двері й не зміг, а він у нас кремезний був. Виявилося, хату оточили ледь живі люди. Знаючи, що це ветеринарна клініка, вони сподівалися, що в нас є якась тваринка, навіть здохла, і їм щось перепаде... Люди стояли, підпирали хату, а потім почали сповзати по стіні, ніби осипалися. Дехто — похилого віку, були й молоді... Я переконаний, що голод організували навмисно — то була свідомо підготовлена акція, яку контролювали загони ГПУ. Бабуся привозила нам харчі — вимінювала на якісь речі й цим рятувала від смерті. Тоді виїздити з України суворо забороняли. Та у неї був паспорт, що вона зі Смоленської області. Тож її з торбинкою в руках пропускали. А українців у ті страшні часи червоноармійці знімали з поїздів, силоміць заштовхували в спеціально обладнані товарні вагони й під вартою повертали назад. Мені часто доводилося зустрічатися з українськими переселенцями після концертів і вони чимало розповідали про ті події...

«ГЛИБИНКА» СПРИЯЛА ЗБЕРЕЖЕННЮ НЕПОВТОРНИХ МЕЛОДІЙ»

— Ваш колектив може похвалитися великим і різноманітним репертуаром, а як ви знаходите автентичні пісні?

— Їжджу й записую по селах, хоча тепер уже менше. Якось побував у Великому Хуторі (нині Черкаська область). Село велике, тягнеться десь із 20 кілометрів. Там збирали врожай гречки. Хтось сказав жінкам, що я і співачка Ніна Матвієнко, яка тоді їздила зі мною, привезли апаратуру і записуємо пісні. Кілька дівчат почали співати, потім підходить одна жіночка і так лагідно «вмощує» свій голосочок, що навіть непомітно. Потім інша, і ще... Так вони одна по одній долучалися до тих, хто співав, — тихенько, лагідно, щоб не зіпсувати гармонії звучання... Автентичний спів — унікальний! Ще Микола Лисенко говорив: «Я закінчував Лейпцизьку консерваторію й мене вчили голосоведення — як правильно вести тенорову партію чи альтову, сопранову, басову. Та коли почув, як на Полтавщині вибудовують гармонію наші бабусі, як це ладно, як незвично, — зрозумів, що нічого кращого в житті не чув!»

Ми теж знайшли копалину в українській музичній культурі, в автентичному фольклорі — пісні Крячківки. Саме «глибинка» сприяла збереженню неповторного звучання мелодій і підголосків! Я вже не кажу про унікальну мелізматику, той пилок, котрий дуже важко відтворити нотами, хіба що магнітофонним записом... Вони мислять не семиступеневими ладами, як ми, а іншими — з більшою кількістю звуків.

Не можу вважати себе прихильником якоїсь однієї пісні в розмаїтті чудових пісень, бо я професіонал. Я диригент, і лише одним моїм хором виконано понад 1000 пісень. Та все ж найулюбленішими є пісні, співані моїми батьками: «Ой, у полі вітер віє», «Коло млина, коло броду», «Ой, гілля, гусоньки, на став», «Тече річка невеличка» та інші.

Кожна з українських пісень, як говорив Гоголь, — це наша історія, це батьківська могила, це любов до своєї землі. Разом із тим пісня — це історична правда. Часто офіційні дані не співпадають із тим, що зафіксовано у народній пісні. Наприклад, назва України — Малоросія —не зафіксована у жодній українській пісні! В піснях гетьман Мазепа оспіваний, а офіційно царський уряд вважав його зрадником українського народу, хоча козацька держава вважалася найдемократичнішою державою того часу....

Якось з Індії у Київ приїжджав доктор мистецтвознавства, шукав зв’язки між культурами індійського й нашого народу. Коли показали йому пісню «Била мене мати» у виконанні жінки з села, що нині затоплене, дослідник був у захваті. А потім зі своїми асистентами й асистентками продемонстрував нам автентичний фольклор своїх регіонів. Звучала мелодія на основі сорокаступеневої системи (індуси володіють інтонацією, меншою за півтону). Ми були вражені!

Народна пісня зберігається на генетичному рівні. Це передавалося з роду в рід найталановитішими і зробило увесь наш народ талановитим. Тож поділяю думку Лепського щодо неповторності дитячого співу, особливо коли виконується дітьми духовна музика. Він висловив її у козацькому селі, коли познайомився із багатодітними сім’ями, де всі хлопчики й чоловіки співали (до речі, тоді дружини козаків не співали, матері були виховательками й берегинями родинного вогнища)...

— У вас є інші захоплення, крім музики?

— Люблю малювати — портрети й пейзажі. В мене багато друзів серед художників. Найближчий товариш — колишній директор Національного художнього музею України Михайло Романишин (він, на жаль, помер). Ми з ним ходили на етюди. Він працював професіонально, а я як аматор. Ще в мене є велика колекція фотоапаратів — майже 800 екземплярів (від лейки до найсучасніших). Перший з’явився ще 1945 року. Я привозив фотоапарати чи не з кожної закордонної гастрольної поїздки. Мрію влаштувати виставку. У мене є унікальні екземпляри, яких не побачиш тепер. А ще люблю фотографувати. Якби не хоровий спів, то, може, став би фотографом... У мене була велика колекція зроблених мною фотознімків. Але, на жаль, багато з них втрачено. По перше, через переїзди, а по-друге, бібліотеку, де зберігалася колекція знімків, залило водою. І хоча ми й намагалися врятувати книжки, партитури і знімки під целофановою плівкою, та багато паперів від сирості вкрилося пліснявою й їх не вдалося зберегти...