Анатолій Солов’яненко. Портрет без ретушi

КАРБИ НА ПАМ’ЯТІ

— Анатолію, якщо розповідати про вас незнайомій людині, починаючи з регалій — заслужений діяч мистецтв, народний артист, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер орденів «За заслуги» І, II і III ступенів, кандидат мистецтвознавства, головний режисер Національного театру опери і балету, найімовірніше, вона уявить великодосвідченого ставного метра, обтяженого нелегким вантажем прожитих років. Вам же виповнилося лише 35, тому пропоную не робити пригладженого парадного портрета, а просто поговорити про життя. Інакше кажучи, підвести проміжні підсумки.

— Згоден.

— Звичайно, я хочу згадати цими днями про вашого батька, Анатолія Солов’яненка-старшого, якого називають одним із кращих тенорів світу і українським солов’єм. Анатолія Борисовича не стало, коли вам було 19. Як у дитинстві відзначали ваш день народження?

— Якоїсь особливої традиції святкування в нашій сім’ї не було. Ми святкували всі подібні заходи  вдома. Влаштовували обід або вечерю. Приходили найближчі люди. Бабуся (мамина мама), у якої були золоті руки (вона вміла робити все: від в’язання шкарпеток, светрів до приготування приголомшливих тортів і пирогів), пекла кожному на день народження саме те, що він любив. Мені вона обов’язково  готувала домашні еклери.

Так бувало завжди. Але один день народження я пам’ятаю дуже добре, хоча був ще маленьким.  Щоправда, спогади ці не дуже хороші. 26 квітня 1986 року стався Чорнобиль. А мій день народження —  27-го. Ще ніхто не знав про масштаби трагедії: я грався у дворі, коли батькові по секрету передали інформацію про те, що реально сталося. Мене просто з пісочниці на машині відправили до родичів у Донецьк. Я провів там місяць, потім батьки зняли будиночок на базі відпочинку на Дністрі, в Молдавії, де ми прожили ще півроку. І так вийшло, що в перший клас я пішов не 1 вересня 1986 року, а 25 січня 1987-го. Ця дата  — мій «День знань».

— Що вам дарували на день народження, пам’ятаєте?

— Статусних, як зараз говорять, подарунків не було. І не пригадаю, аби я спеціально щось замовляв. Коли був зовсім маленьким, дарували конструктори різні, машинки. Коли став старшим, захопився рибалкою — пішли вудки, всякі пристосування для рибного лову. Був період, коли мені дуже подобалася столярна справа, тоді в дарунок отримував набори юного будівельника, де були молоток, пилка, коловорот, свердло, цвяхи. Незвичайно корисні речі! Я й лобзиком випилював, і випалюванням займався — якісь дощечки для оброблення риби майстрував.

— Зберегли сьогодні ці навики?

— Мені здається, так. Але, аби впевнитися, треба спробувати щось зробити. А я реальна людина: давно не брав до рук інструментів, тому стверджувати не можу. Наприклад, я займався на фортепіано свого часу. Інколи здається, що сядь сьогодні за інструмент, зіграю те, що вмів раніше. Але усвідомлюю — навряд чи. Багато хто знає, що я досить довго брав уроки вокалу у чудового педагога Віктора  Миколайовича Куріна і його дружини Тамари Григорівни (вони, по суті, мої другі батьки — у мистецтві).  Був у певній формі. Проте сьогодні не співаю навіть у компанії. Оскільки прекрасно розумію, зараз  моя форма мало відрізняється від вашої, наприклад. Не займаюся вже 15 років. Почну, уявімо, співати, люди охнуть: «Боже, що це! Він же брав уроки вокалу!»

Так і з майстровими навиками. Не впевнений, що зможу зробити щось глобальне, але з краном, що потік, обгорілою проводкою впораюсь. Розібрати і зібрати якісь побутові предмети можу, але не комп’ютер, звичайно.

СХОДИ ДО КАР’ЄРИ  ГОЛОВРЕЖА

— Ви і в своїй нинішній професії настільки ж скрупульозний?

— Знаєте, в роботі, якою  сьогодні займаюся, — будь вона творча або адміністративна — я пройшов усі сходинки. Починав  асистентом-стажистом.

— Коли це було?

— 2000 року. 16 травня минає 15 років моєї роботи в театрі. Був асистентом режисера, режисером, режисером-постановником, зараз — головний режисер. Я ніде нічого не перескочив, тому добре знаю  підспідок театральної кухні в розрізі. В принципі на кожному етапі можу при необхідності підмінити будь-якого колегу з режисерського цеху. До того ж раніше я досить багато займався організацією великих проектів (навіть очолював держпідприємство) і добре знаю всю вертикаль роботи, починаючи від лінійного адміністратора. Розумію, як сформулювати завдання колективу, якою має бути ефективність його виконання. І якщо ми підводимо сьогодні попередні підсумки, можу сказати, що до 35 років я набув величезного життєвого досвіду. Досяг усього сам, без допомоги «дядька з волохатою рукою», не був мажором, вже хоча б тому, що батько помер, коли мені виповнилося 19 років. Природно, були якісь помилки, і не всім до душі мої дії. Це нормально, адже я не на конкурсі краси і не 100 євро, аби всім подобатися. Але  можу чесно дивитися людям в очі, мені не соромно за свій шлях.

— Однак те, що ви стали головним режисером Національного театру опери і балету в 31 рік, породило певні пересуди — надто вже відповідальна посада.

— Світ став іншим, змінилася динаміка життя, критерії ставлення до професії. Але, до речі, якщо порівнювати сьогоднішній день із радянськими часом, хочу нагадати, що Ігор Дмитрович Безгін, який, на жаль, нещодавно пішов із життя, став директором театру імені Івана Франка в 27 років. Степан Турчак обійняв посаду головного диригента Державного симфонічного оркестру України, коли йому ще не було 30! Бела Руденко отримала звання народної артистки Радянського Союзу в 27, Муслім Магомаєв — у 32 чи 33 роки. Тому моє призначення головним режисером театру в 31 — не така вже неабияка подія,. Тим паче що я в цьому колективі пройшов увесь період становлення, набув не лише досвіду, але і певного авторитету колег.

— Знаю, що ви — прибічник реформ, хоча і досить гнучких, в академічному театрі. Чим за чотири роки можете похвалитися?

— У головного режисера — дві іпостасі діяльності. Творча й адміністративно-організаційна. Що стосується останньої, вважаю, за цей час мені вдалося упорядкувати роботу оперної трупи. На момент мого призначення в ній налічувалося 90 осіб. Сьогодні — 65. Це при тому, що ми прийняли двох новачків. У чому була суть проблеми? Для того, щоб артист підтримував форму, він повинен виходити на сцену. Хоча б двічі на місяць. Подібна ситуація нормальна, оскільки кожна вистава передбачає певний підготовчий період — репетиції, співки, адже треба повторити партію, а  це величезний матеріал, який потрібно знати напам’ять. У групі сопрано, скажімо, для такої роботи оптимальне число співаків — 11—12 осіб. Чотири роки тому їх було 34. Стількох артистів просто фізично неможливо зайняти у виставах! Кількість вистав на місяць не міняється — 13—14 опер, стільки ж балетів. Люди місяцями не виходили на сцену. Це породжувало склоки, інтриги в театрі. Сьогодні групу сопрано скорочено на 12 осіб. Зробив я це без революцій і скандалів. Ця реформа дала можливість тим, хто найбільш цікавий, виходити на сцену частіше, співати більше. Як головний режисер, я, звичайно, визначаю склад виконавців, стежу за тим, аби ситуація була більш-менш рівномірною і об’єктивною. Аби артисти могли нормально працювати, а глядачі отримувати якісний продукт. Але, безперечно, в головних партіях повинні виходити кращі — тим, хто купив квиток, все одно, чия у нас «черга»!

Другий бік медалі: ми відходимо від ситуації костюмованого концерту, що існувала багато років. З першого дня свого призначення я декларував концепцію «живого театру». Театру переживання, де артисти співіснують на сцені, контактують один з одним. Незалежно від того, якою мовою вони співають, повинні прекрасно розуміти свою партію, думку, яку треба донести до глядача. Тут, звичайно, у мене виникли певні складнощі. Багато років було прийнято вважати, що головне в опері — вокал. Все інше додається. Вийшло зіграти — добре. Не вийшло — ну й гаразд. Проте наше століття принесло нові технології. Раніше було так: співає виконавець італійською, яку не розуміє, глядачі також не орієнтуються, про що конкретно йдеться, але думають, що артист же в курсі. І начебто все гаразд. Сьогодні ж у залі встановлено електронне табло, на якому текст, і можна стежити за партією. У такій ситуації співець вже не може словесно звертатися, наприклад, до Аїди, а дивитися в цей час на диригента або іншого партнера, він повинен виконувати роль усвідомлено, вникаючи у промовлені слова. Інакше в залі буде сміх.

Поступово приходимо до вікової відповідності солістів виконуваним героям. 50—60-річні артисти перестали співати партії Джульєтти, Тетяни в «Онєгіні», Онєгіна, Ленського. Так, 50 років тому це було нормою, сьогодні — ні. Звичайно, якщо проходить бенефіс відомого співака, такі виходи допустимі, але це одиничні випадки, а ніяк не система. Тому в нових виставах театру виконавці і за формою своєю, і за віком більш-менш відповідають героям. Звичайно, я розумію, що партію мадам Батерфляй (героїні 15 років) не може співати дівчинка, але актриса в 30-40 років — допустимий варіант. Проте в 50-60 виходити в цій виставі на сцену вона вже не повинна. Оперний репертуар передбачає ролі і для цієї вікової категорії. Звичайно, з жіночими голосами складніше. Особливо з сопрано: їхні героїні — завжди молоді дівчата. Мецо-сопрано — можуть бути ролі і мами, і бабусі (не обов’язково Кармен!). А сопрано... Так, така доля. Але ж і артистки балету йдуть зі сцени в 35—37, ну, максимум 40 років. Це межа. Людина свідомо обирає таку професію.

— Невдачі були?

— Можливо, хтось визнає за нескромність, але не можу сказати, що якісь задуми не вдалося здійснити. У цьому не лише моя заслуга. Навіть — не стільки моя. Наприклад, артист, танцюрист, футболіст — самостійні одиниці. А професії режисера, диригента, хормейстера, тренера передбачають певне рішення, в якому колектив — команда — трупа  є «інструментом» для того, щоб ти доніс своє бачення до глядача.

— Які у вас стосунки з колективом?

— Чудові! Звичайно, в будь-якому співтоваристві є невдоволені. Найчастіше це люди, які розуміють, що з певних причин їм уже час іти з театру, і сподіваються протриматися ще деякий час, якщо з’явиться інший керівник, або артисти, які об’єктивно належать до виконавців другого плану (через якість голосу або «скромність акторського таланту», наприклад), але претендують на головні ролі, розраховують на те, що наступний керівник віддячить їм за опозиційне ставлення до попередника і виведе на перші партії або подасть на звання, наприклад. Але така позиція свідомо програшна для колективу в цілому — якщо новий бос віддасть їм векселі, він «посадить» рівень театру в цілому.

БАТЬКО І СИН, 1984 РІК / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНАТОЛІЯ СОЛОВ'ЯНЕНКА

У мене з провідними виконавцями під час роботи на різних посадах складалися різні стосунки, хоча глобальних конфліктів і сварок не було. Але, коли я став головним режисером, сказав собі — я зобов’язаний збудувати стосунки з провідними солістами так, щоб їм хотілося прийти в театр і віддати на сцені максимум. Адже саме солісти несуть зі сцени те, що я хочу сказати глядачам.

— Не жалкуєте, що не обрали кар’єру співака?

— Я належу до тих людей, які довго думають перед тим, як ухвалити рішення. Раджуся, обговорюю проблему, але останню крапку ставлю самостійно. І вже не обертаюся, йду вперед. Вважаю, що моя режисерська кар’єра склалася успішно. Під час її формування я ніколи не шукав контакти, контракти, аби виїхати з країни. Це моє середовище. Мені навіть на відпочинку некомфортно після чотирьох днів. Я —  самодостатня людина, але не можу бути вирваний із контексту. В Україні я, мабуть, досяг усього, про що режисер може мріяти. І зараз думаю лише про нові творчі роботи, цікаві постановки.

ПРО ДОНЕЦЬК,  НЕДРУГІВ І ТЕПЛО  РІДНОЇ ОСЕЛІ

— До речі, про контекст. Доля вашої родини нерозривно пов’язана з Донецьком. Там народився Анатолій Борисович, закінчив інститут, зрозумів, що спів — його доля. Там він зустрів, покохав вашу маму. Донецький оперний театр носить ім’я Анатолія Солов’яненка. А нещодавно я дізналася, що цей театр за особистою ініціативою зареєструвався як об’єкт самопроголошеної ДНР. Як ви ставитеся до того, що він носитиме ім’я вашого батька — гордості, Героя України?

— Для мене все, що все відбувається на Сході, — гірко і сумно. У нашому київському будинку зараз живуть родичі з Донецька, іншим ми винаймаємо квартиру в Українці, оскільки перебувати в тому регіоні, як ви розумієте, неможливо. Востаннє я приїжджав туди у вересні 2012 року, коли в місті проходив великий концерт, присвячений 80-річчю батька. У Донецькому театрі директором була чудова людина і професіонал Василь Іванович Рябенький, якого я глибоко поважав. Серце Василя Івановича не витримало потрясінь, і минулої осені його не стало. Сьогодні у мене немає жодних контактів із театром. Але я вірю і сподіваюся, що війна на батьківщині батька закінчиться і ми житимемо в мирі.

— Анатолій Борисович ніколи не був членом партії. А яке ваше ставлення до політики?

— Я — громадянин своєї країни і переживаю за все те, що відбувається в Україні сьогодні. Але конкретно політикою не хотів займатися ніколи. Свідомо вибрав свій шлях і комфортно почуваюся на дорозі мистецтва. Отримую від цього величезне задоволення. Для мене велике щастя бути потрібним у професії і таким чином вносити свій вклад у розвиток країни, в духовне виховання її громадян, особливо юного покоління. Наприклад, коли я став головним режисером, проаналізував, що у нас взагалі немає дитячих опер (балети були — «Білосніжка», «Лускунчик»). За моєю ініціативою ми поставили «Казку про царя Салтана». Успіх величезний! Крім того, це перша вистава, яка за всі роки незалежності України упродовж трьох місяців відбила постановочний бюджет.

— Вражає. Але закінчити розмову хочеться все-таки на більш сентиментальні ноті — адже вас свято. Як відзначили ювілей?

—  Я не прибічник пафосного гуляння в ресторанах. Та й ситуація зараз, мені здається, не відповідна для такого роду вечірок. Відзначив у родинному колі,  в Козині, я купив раків...

— Любите пиво?

— Раків люблю! (Сміється.) Бабусі вже немає, еклери мені приготувала мама. Тепер вона їх теж дуже смачно робить. Я багато де побував, в різних країнах обов’язково дегустував еклери — нічого схожого. У бабусиних і маминих — тепло рідного дому. Смак дитинства. Як і аромат борщу, який  приголомшливо готував батько. І який я вже ніколи не скуштую.