Антикварне обличчя

Для таких маневрів рекрутувалися інші пики, інколи й знамениті. Скільки духовних лідерів 60-х публічно одшмагали себе, як унтер-офіцерська вдова, скільки володарів дум 70-х безбожно почали торгувати своїми популярними обличчями, дискредитуючи сумління й талант. А Баталов, не вдаючись до викривальності й дидактики, нікого не засуджуючи й на час не нарікаючи, в одному з інтерв'ю збентежено зронив фразу: «Ролі йдуть разом із пикою й віком». Мовляв, не осудіть, я у вашому котильйонi — зайвий.

І справедливо начебто й гірко до відчаю: наскільки ж нам треба було звульгаризувати, заплювати, розтринькати в пітному діляцтві своє життя, щоб залишитися в ньому без Баталова. Без його непоказного благородства та ясної доброти, без людської надійності й порядності, уособлюваної ним.

Це, напевно, прозвучить зле, але ж факт: в одних часів —обличчя, в інших — пики. Баталов нам співчуває, називаючи своє чудове, породисте, інтелігентне обличчя пикою. Немає таких облич більше, і чи будуть згодом — велике запитання. Власне, може й уся надія наша в тому, що якщо не в дітей наших, то хоч би в дітей наших дітей нехай навіть фрагментарно, але проявляться баталовські риси. Тут навіть не про зіграні ним наскрізь позитивні персонажі — Саші зі «Справи Румянцева», Бориса з «Летять журавлі», Гусєва з «Дев'яти днів одного року», Тібула з «Трьох товстунів», Голубкова з «Бiгу» або Гоші з «Москва сльозам не вірить» — мова. Сам Баталов у своїй надзвичайно розумній книзі «Доля й ремесло» тонко помітив, що «хоч би як детально й точно був виписаний герой, він завжди виявляється в полоні всіх вад і чеснот особи, що його підмінила». І ще: «Звернувшись до творчості великого актора, ви мимохіть ловите себе на тому, що чомусь передусім пам'ятаєте не зіграні ним персонажі, а його самого — як людину, як особистість ціл

ком визначену й цільну, ніби познайомилися з ним не через ряд розірваних часом образів, а десь у реальному світі». Звичайно, і кінообрази Баталова, класичні в своїй досконалості, не забудуться. І голос, що розповів нам зворушливого норштейнівського «Їжачка в тумані». І зняті ним романтичні «Три товстуни». І його суворі й натхненні спогади про обожнювану ним Анну Ахматову. Та набагато, мені здається, важливіше просто частіше згадувати його обличчя — антикварне серед наших люмпенізованих і жадiбних фізіономій — обличчя справжнього інтелігента, на якому ніколи не з'являлася гримаса пихи або міна гидливості. І яке, слава Богу, продовжує випромінювати спокійне світло добра й великодушності.

№222 19.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»