Апологія ненависті
Легендарний засновник моди на глем-рок, який у різні часи поставав перед своїми шанувальниками чи то «вампіром-перевертнем», «псом-гуманоїдом», а чи «марсіанським павуком», Девід Боуї цього разу перевтілюється у 14-літню Бейбі Грейс Блю, чиє ретельно розрізане на шматочки тіло виставлено на загальний огляд невідомим «художником-убивцею». Такий собі боді-арт, ідея якого полягає у перетворенні болю на мистецтво. До речі, варто нагадати, що Bowie — це мисливський ніж: саме такий сценічний псевдонім обрав собі 1965 року Девід Роберт Джонс.
Згадану історію оповідано ще й у недавньому альбомі Боуї «Outside», який концептуально пов’язаний зі «Щоденником». Про що цей твір? Ясна річ, про тіло й нутрощі, які назовні, тобто «оutside». Детектив на ймення Натан Адлер, відряджений до лондонського агентства Арт-Злочин Інкорпорейтед, наприкінці 1999 року досліджує криваві «експонати» серійного душогубця, який діє за принципом «убивство як мистецтво».
«Однажды в Сохо было нам неплохо», — віршував свого часу Є. Євтушенко. Це «неплохо» наприкінці століття звучить майже по-блюзнірському, переконує читача Д. Боуї. Екзальтовані учасники численних кабалістичних відправ на кшталт сеансів експериментальної хірургії чи не менш екзотичних кривавих екстраполяцій стверджують у «Щоденнику», що світ захлинувся хвилею ненависті людей до самих себе, хвилею добровільного страждання. Чого вартий хоча б образ такого собі «концептуаліста» Кріса Бьордена, який підмовив свого співробітника з галереї застрелити його, зв’язати як мисливську здобич і розіп’яти на даху «Фольксвагена», або не менш мальовничий Рон Езей, «артист постановок не для гидливих і давній героїніст із позитивним ВІЛ», який викроює спеціальним скальпелем химерні моделі на спинах натурників... «Мистецтво — це двір для худоби. І моя робота — перетрушувати купи гною в пошуках зернини перцю», — скрушно зітхає детектив Адлер.
Публікація Д. Боуї у «Кур’єрі Кривбасу» уривається на інтригуючій напівноті. Чи буде продовжено оповідь про пригоди Натана Адлера, перша частина яких лише розбурхала уяву читача? Свого часу режисер культової стрічки «Твін Пікс» Девід Лінч, у якого, до речі, знімався Д. Боуї, змушений був дозняти ще один додатковий фільм, аби пояснити американському глядачеві, хто ж таки вбив нещасну Лору Палмер. Так само виходу «оutside» — за межі обрізаного журнального варіанту — вимагає й публікація «Щоденника Натана Адлера».
