«Арсенале»: між капіталістами, бюрократами й митцями
Ніч закриття київської «Аренале» розпочалася з анархістів. Кілька хлопців перед входом до «Мистецького Арсеналу» роздавали листівки із закликами протистояти «блоку капіталу й бюрократії» та розмахували чорними й червоно-чорними прапорами. Це справді тішило, адже за кордоном будь-яка велика культурна подія, зокрема та ж Венеційська бієнале (теж відбувається у місцевому «Арсеналі»), обов’язково супроводжується акціями протесту лівих. Тож у нас тепер цілком у європейському дусі є своя бієнале і свої анархісти, щоб її пікетувати.
Водночас із пікетом за воротами на літній сцені «Арсеналу» бюрократи й капіталісти роздавали нагороди І Міжнародної бієнале. Лауреатом премії Arsenaleawards у номінації «За вагомий внесок у розвиток сучасного мистецтва» із грошовим забезпеченням — 20 000 доларів стала британська художниця Філліда Барлоу. Глядацька аудиторія через голосування в Інтернеті та безпосередньо в «Арсеналі» віддала перевагу відразу трьом художникам — японкам Яйої Кусамі і Чігару Шіоті , а також Сонг Донгу з Китаю (усім дісталося по 5 000 доларів).
У номінації «Відкриття «Арсенале» лауреатами доволі несподівано названо двох українських митців, ветеранів живопису, давно вже відкритих і публікою, і критиками, — Миколу Малишка й Андрія Сагайдаковського (вони розділили 15000 доларів, котрі було додано до нагороди). Ще три вітчизняні митці — Олександр Чекменьов, Сергій Петлюк і Гамлет Зіньківський — дістали заохочувальні дипломи.
Під час церемонії куратор головного проекту «Арсенале» Девід Елліот зазначив: «Нагородження Філліди Барлоу є вшануванням її роботи, створеної спеціально для Києва, адже вона приїхала в Україну, побачила чудовий простір «Арсеналу» і його довкілля й оригінально відреагувала на це, побудувавши неперевершену інсталяцію».
Власне, твір Барлоу, нагадуючи будівельний майданчик — із риштуванням, розкиданими тут і там мішками й рештками бетонних і дерев’яних конструкцій, справді по-своєму відбиває стан безперервного ремонту й перебудови, котрий панує і, очевидно, ще довго пануватиме в «Арсеналі».
Решта відзначених робіт вишуканіші. Кілька лауреатів — при всій їхній несхожості — об’єднувала схильність до планування простору, який поглинав би глядача візуально й емоційно. Так, атмосфера химерного і тривожного сновидіння притаманна «Після сну» (2011) японки Чігару Шіоти. Зал заповнений протягненими у всіх напрямках чорними нитками, для глядачів залишено тільки вузький прохід; у глибині цього павутиння висять кілька довгих білих суконь: робота така ефектна, як і страшнувата. Хаос виходу із глибин сну на поверхню денної свідомості, як і загрозливі парадокси людської пам’яті, відчутні тут майже на дотик.
Поглинаючий, певним чином навіть гіпнотичний інтер’єр вибудувала Яйої Кусамі — жива легенда японського і світового експериментального мистецтва. Відвідувачі неначе потрапляли в потойбіччя, опановане сонечками: комбінація червоних стін, стелі, підлоги з розкиданими чорними колами й застиглими на поверхнях червоними «бульбашками» справляли справді сильне враження.
Із другого боку, «Мудрість бідних» Сонг Донга (2005—2012, Китай) масштабніша, але водночас підкреслено матеріальна. Донг за основу для роботи взяв мотлох, котрий його мати накопичувала десятиліттями, починаючи ще з часів Мао. Скомпонувавши ці старі газети й ліжка, дзеркала й тумбочки та ще силу-силенну зношених предметів, яких у побуті майже не помічаєш, він вибудував окремий світ, сама антиестетичність якого є окремим стилем — по-своєму поетичним і інфернальним водночас.
Українці працюють у скромнішому регістрі. Гамлет Зінківський (Харків) завжди прагне розказати історію в будь-яких роботах, його творчість підкреслено наративна. «Наодинці» — це велике панно з малюнків і написів, зроблених кульковою ручкою на однакових аркушах паперу, щоденник, де внутрішнє й зовнішнє майже нерозрізнювані, і навіть граматичні помилки й банальності є органічними у смішному й сумному життєписі.
Світлинам Олександра Чекменьова (Луганськ — Київ) із циклу «Переможці» так само притаманна оповідальність, щоправда, інакшого зразка. Автор фотографує українських ветеранів Другої світової війни, одягнених у парадні мундири, із повними наборами нагород на грудях (вони відверто позують), але в їхніх небагатих помешканнях, серед зовсім не святкового побуту. Контраст між блиском нагород і напівзабуттям та бідністю — лише верхній шар. Об’єктив Чекменьова вихоплює так само безліч надзвичайно яскравих, характерних подробиць життя «Переможців». Смішна картинка на стіні, банка молока на столі, «тропічні» фотошпалери, рядок кукурудзяних початків за спиною... Чекменьов дає цим людям те, чого не здатні дати жодні політики, чиновники, а також менш чутливі фотографи (журналісти, письменники тощо), — повагу. Без впадання в сентименти він показує їхнє життя об’ємно, із його гіркими і світлими моментами; у цих портретах — гідність і гумор, не приниження і не поблажливість.
Підсумки «Арсенале» не можна назвати непередбачуваними. Головна і приємна несподіванка в тому, що вона відбулася. Чи побачить Київ другу бієнале і якою вона буде, залежить від вищезгаданих бюрократів, котрі мають її організувати, капіталістів, що мають дати на неї гроші, і митців, котрі, сподіватимемося, створять у наступні два роки достатньо талановитих робіт.
