Автопортрет на тлі гір

Нині в Івано-Франківському обласному академічному театрі імені Івана Франка йде  затяжний ремонт. Велика сцена театру закрита вже півроку! Але все, як кажуть, на краще — в театрі з’явився камерний майданчик, на який перекочували «малогабаритні» постановки репертуарної афіші. Відкрилася ж мала сцена виставою «Три сестри» Антона Чехова в постановці художнього керівника театру Ростислава Держипільського.

Після трилогії за прозою Марії Матіос і «Ромео та Джульєтти» Вільяма Шекспіра («День» писав про ці резонансні постановки), на мій погляд, вибір матеріалу цілком виправданий і в той же час надзвичайно відповідальний. Драматургія Чехова вже давно зарекомендувала себе як вибагливий тест на професійну зрілість режисера, акторів і, що не менш важливо, публіки. Саме глядач своєю співучастю та зосередженою увагою найкраще довершує атмосферу вистави.

Лаконічний чорний кабінет сцени, порожній (до певного часу) простір. Раптом, з-поза драпірування, виглядає грайлива жіноча ніжка і виписує в повітрі декілька піруетів... Так фривольно та комічно починається історія сімейства Прозорових  в інтерпретації Ростислава Держипільського. Через мить Ольга (Надія Левченко) й Ірина (Тетяна Гірник) покинуть свої укриття і продовжать грати в хованки. Ця вдало знайдена метафора, здається, стане камертоном усієї вистави про трагічну невідповідність мрії та реальності, про фанатичне бажання відшукати те, що було безповоротно загублене.

Сестри, по суті, грають із життям у затяжні піжмурки, закривши очі, бачать один на трьох сон про далеку Москву. Кам’яне місто раз у раз мелькає у відеопроекції чорно-білими кадрами кінохроніки. Але більш зворушливий вигляд має московська вулиця на настінному малюнку — Маша (Галина Баранкевич), від хвилювання кришачи крейду, виводить нерівні контури будівель. До речі, картинки з дитинства незабаром заполонять усі стіни «домівки», ніби химерним мереживним плетивом з марень і надій...

Щоб зберегти ансамбль (у виставі грають усе ті ж актори з «Солодкої Дарусі» та «Нації»), режисер у постановці купирував три ролі за віком: військового лікаря Чебутикіна, сторожа Ферапонта та няньку Анфісу. Скоротили і двох друзів-підпоручиків Федотика та Роде. І, здається, Маша натякає саме на це, зауважуючи, що, мов, у колишні часи було людно, а тепер у дім приходить «півтори людини, і тихо, як в пустелі». Втім, з приводу тиші можна посперечатися. У виставі лейтмотивом звучить романс «Я ехала домой...» (Марії Пуаре), який вряди-годи співають сестри, з особливим смутком виводячи рядок «душа была полна каким-то новым счастьем...» На контрасті, в шаленій циганській манері, вривається інша пісня «Никогда!» (Петра Налича). Її прямо на порозі виконує симпатичний Вершинін (Роман Луцький), і Маша, звичайно ж, у нього закохується, пропустивши повз вуха попередження «я уйду навсегда, ты не встретишь меня».

До речі, ігнорувати очевидне — ще одна спільна для всіх героїв напасть. Поки не вдарять канонади родинних чвар, подружніх зрад, безглуздих дуелей, вічних розлук, вони не бажають помічати ознаки бід, що насуваються. Андрій Прозоров (Олексій Гнатковський) — боязкий заїка і розумник-книжник, мріючи про професорство, тихо спивається на очах у сестер. Сам він не бажає зізнатися собі, що його дружина Наташа (Олеся Пасічняк) зраджує його мало не з дня весілля. Так само відводить очі вбік і дивакуватий чоловік Маші, вчитель Кулигін (Орест Пастух), коли застає дружину в компанії Вершиніна. Ірина не помічає нарочиті залицяння Сольоного (Ігор Захарчук) і ніжні освідчення Тузенбаха (Євгеній Холодняк). Ніхто не замислюється, як самотньо Ользі, яка з останніх сил прагне здаватися сильною. Держипільський точно помічає, що граничний егоїзм тут ховається під личиною світської пристойності, а боязкість намагається видати себе за благородство — в результаті брехня зростає в геометричній прогресії.

Золотим піском у пам’яті осідають деякі подробиці вистави. Тузенбах, незграбно пересуваючи піаніно, прищемив ногу і тут же заводить свій пафосний монолог про працю, вибачаючись перед усіма, що ніколи не працював. А Вершинін, проголошуючи тост за сестер, до хрипоти говоритиме про світле майбутнє. На манекен, що стоїть у кутку, одягли білий парадний мундир батька-генерала — такий собі силует примари минулого, до якого боїться наблизитися млявий Андрій. Словом, тут удосталь влучних знахідок, які виводять на просторові монологи і здаються безладними репліками. Ось тільки невиразно і досить приблизно вирішені сцени-інтермедії, в яких героїні марять наяву Москвою. На початку вистави і між діями сестри механічно витанцьовують, ніби маріонетки, підвішені на невидимих нитках (хореограф Юрій Бус), під акомпанемент оглушливих романсових переливів і сумбурної кінохроніки. Але навіть ці стилістичні зриви, деколи надмірність музичної та випадковість візуальної складових, як не дивно, працюють на загальну ідею. Адже, за великим рахунком, «Трьох сестер» івано-франківці, не підозрюючи про це, грають самих себе. Про те, як важко акторам не опуститися до банальності, клеячи дурня  в касових комедіях, а режисерові — зберегти талант і віру у високі ідеали, не схибити проти художнього смаку та сенсу. Грають про монотонне життя на театральній периферії і про владу, в більшості випадків, схожу на безпардонну та зухвалу Наташу, яка самовіддано наводить лад і сама не помічає, як руйнує крихкий маленький світ непоправних інтелігентів Прозорових. Напевно тому фінальний монолог-аутотренінг («Будемо жити!») в акторів уселяє не менший оптимізм, ніж у глядачів.