Айболити вічного
Виставка «Відреставровані твори з музеїв України», представлена в Музеї російського мистецтва, одночасно вражає різноманітністю й зворушує щирістю.
Навряд чи ще десь на одній виставці можна побачити унікальні ікони початку XVIII століття Йова Кондзелевича (ще й не з одного, а одночасно з двох зібрань — Волинського краєзнавчого та Львівського національного музеїв), «Весняні квіти» Катерини Білокур (Яготинський історичний музей), «Садко» Михайла Врубеля (з Горловки), акварель Волошина з коктебельського меморіалу, унікальну японську графіку з музею Ханенків, офорт Тараса Шевченка (київський музей Шевченка) і віко єгипетського саркофага IV — I століть до н.е. Але експозиція эклектична лише на перший погляд, оскільки всі ці шедеври — товариші по нещастю: з когось видалено «щільні поверхневі забруднення», когось підлікували, «дезинфікувавши» плями плісняви й дірки, проїдені шашелем, на комусь «виправлено деформації», закріплено грунт, видалено записи авторського живопису. Часом опис експоната нагадує звіт чарівника про чесно зроблене диво: «Очіпок. ХIХ ст. Україна. Реставратор Т. Морозова. Стан до реставрації: забруднення, наскрізні чорні плями плісняви; деформація, зруйновані шви; знебарвлення та численні пошкодження парчі, стрічки й оксамиту». Здавалося б, ну і «амінь» безіменній ганчірочці ХIХ столiття, але якби всі так міркували, то і виставки б ніякої не було, а так: «Очищено від забруднень, видалено плями; доповнено тканину в місцях втрат; укріплено шовкову тканину та стрічку; частково демонтовано шви». Точно, як в казці: «І лікар пришив йому ніжки, і зайчик стрибає знову».
Реставратор — професія скромна, непомітна. Якби не ця виставка, то ніхто б і не дізнався, що чудова графіка кінця ХVI — початку ХVII століть Класа Янса Вісхера попала в руки Л. Ятченко в стані «глибокої коми»: «Пожовтіння старого паперу. Загальне забруднення з обох сторін, наскрізні затікання і плями брунатного кольору. У місцях пошкодження пліснявою папір зруйнований. На краях аркуша — численні розриви та тріщини, втрати основи…» У виставковому ж залі ви стаєте свідком постмодерністського повторення сюжету картини в реальності: «Навідини ангелом пророка Іллі» після відвідин ангелом-спасителем.
По-людськи ніяково, коли після докладного опису «каліцтв» твору й історії його щасливого одужання, бачиш лаконічний напис «Фотознімок експоната після реставрації. Оригінал музеєм на виставку не представлено». Коротко і ясно: не представлено і все тут. Але ж виставка — єдине місце, де реставратор хоч би скромно ставить своє прізвище поруч з ім’ям художника (в людських стосунках це, здається, називається «Не та мати, що народила, а та, що виховала», тобто зберегла для життя). Хоч, як не крути, реставратор — це певною мірою співавтор. До того ж часто роботу «айболитю» підкидає не тільки невблаганний час чи безкультурні нащадки, але й сам художник. Наприклад, Михайло Врубель, за визнанням мистецтвознавців, все життя експериментував, порушуючи всі можливі правила й живописні технології. У результаті — не минуло й ста років, а його полотна почорніли, фарба з них лущиться, відстає від основи — нічого, технологічні гріхи Врубеля спокутують реставратори.
Нинішня виставка в Музеї російського мистецтва — немов бал для скромних попелюшок, які в наших умовах протиставляють себе не тільки вічній і всемогутній ентропії, але і тотальній убогості, і явній суспільній та державній недооцінці своєї праці. Правду кажучи, не меншій, ніж праці шахтарської чи вчительської, але хіба від цього легше?
