Азуса Сеяма: «Вистави Піни — поза часом»
![](/sites/default/files/main/articles/28042017/22photo.jpg)
Початок теми: Рiвновага. Є театр. Є танець. Є Піна Бауш
У Вупперталі ми зустрілися з однією провідною акторкою театру, яка працювала з Піною Бауш і наразі танцює у «Весні священній» та ще в кількох виставах, — японкою Азусою Сеямою.
— Як почалася ваша робота з Піною?
— Мені було 24, це десь 1999 або 2000 рік. Я навчалась у Ессені. Як я довідалася потім, через моїх викладачів в Університеті мистецтв Фолькванг мої контакти отримала Піна Бауш. Вона шукала гостьових артистів для «Весни священної», тому мене та інших студентів запросили в Париж на відбір до театру Піни. Я пройшла його успішно і все літо працювала над виставою. Потім розпочався сезон, ми зібрались у Вупперталі, й Піна попросила мене приєднатися до трупи. Я не могла в це повірити.
— Пам’ятаєте ваші перші враження від Піни?
— Вона була дуже високою, але тендітною, тому здавалося, що коли дуне сильний вітер, то вона впаде. (Сміється.) Виглядала надзвичайно спокійною людиною, а ще була дуже працьовитою.
До кожного з артистів Піна знаходила особливі слова. Мені вона допомагала відкривати мої власні таланти. Навіть коли я казала: «Здається, мені з цим не впоратися», вона відповідала: «Ні, ти зможеш! Давай, ти чудова!» Вона допомагала мені розкриватися настільки яскраво, у такій несподіваній гамі, що я сама собі дивувалася. Вона була першовідкривачем наших здібностей.
— Наскільки ви змінилися після приходу в цей театр?
— Не думаю, що я змінилася докорінно, але суттєво розкрилась як акторка і стала значно відкритішою як людина. Я щаслива, що досягла саме таких можливостей — фізичних, розумових, емоційних.
— Що складало основу методу роботи Піни з трупою?
— Вона завжди вимагала від нас більшого. Навіть коли ми викладалися максимально, вона витискала з нас ще більше. Ми ніколи не зупинялися на досягнутому.
— При такому інтенсивному режимі ви могли на неї розгніватися, образитися?
— Ні, я лише робила все від мене залежне, аби не зіпсувати її роботу. Але, повторюся, навіть якщо я викладалася щоразу більше, Піна продовжувала говорити: «Гаразд, але ти можеш ще краще!»
— Як велася робота над новою виставою?
— Піна часто починала з запитань та відповідей. Ми обговорювали твір, який розпочинали, й мали міркувати над сотнями різних запитань, фраз або невеличких визначень. Відповіді шукали разом, але наші припущення часто відрізнялися від її поглядів і пояснень.
— Це було тільки на словах?
— Іноді вона хотіла відповідей через рух, іноді — тільки на словах. Вона уважно за всім спостерігала й усе нотувала до записника. Не знаю, що вона писала, можливо, порівнювала наші перші відповіді й наступні, коли повторювала нам ті ж запитання знову. Можливо, мені тоді бракувало досвіду — життєвого і професійного. Відповідей на більшість із таких запитань я не знала, не уявляла й ніколи над подібним не замислювалася. До прикладу, Піна могла запитати: як виглядають сльози втрати? Власне, я спочатку сприймала такі запитання як абстрактні, й вони часом здавалися мені цілковито безглуздими. Та коли замислювалася над ними глибше, починала розуміти, що це означає саме для мене. Піна також ділилась особистими поглядами на речі, про які ми говорили. Я досі пригадую, яка безпорадність мене тоді часом охоплювала. Як же я могла прожити двадцять чотири роки й не навчитися висловити у танці простих думок? Виходить, мені думок, власне, й бракувало, я не могла протанцювати те, про що ніколи не думала.
— Тож де більше правди — в русі чи в слові?
— Ми ніколи не проводили такого поділу — між танцем і текстом. Напевно, істина десь поміж ними. Піна мала цілісний творчий підхід і тонко відчувала і весь танець, і кожен окремий рух у всій його багатозначності. Для неї не існувало нічого, що неможливо було би висловити на сцені.
— Чи пригадаєте зараз якесь завдання, що стало для вас найскладнішим викликом?
— Для мене робота в цьому театрі насправді й є суцільним викликом! (Сміється.) Кожен твір стає для нас випробуванням, адже щоразу доводиться вчитися чогось нового. В одних виставах я маю щосили кричати, оголювати перед залом свій біль або злість, в інших — безупинно співати, говорити, інколи бігати по сцені або танцювати настільки довго й виснажливо, що втрачається вся радість, яку мені зазвичай дає танець. Тож я щоразу долаю нові виклики, хоч стільки би їх подолала раніше.
— Насправді «Весна священна» і виглядає як неймовірна праця, в тому числі й фізична.
— Саме так, після цього спектаклю артисти інколи звертаються до лікарів через травми голови й переломи пальців.
— А у вас не виникає часом сумнівів, чи зможете впоратися з роллю?
— Виникають постійно. На сцені часом доводиться робити певні речі вперше в житті. Відкривати певні почуття перед глядачами, зриватися на крик перед моїми колегами. Мене в таких випадках зупиняють сумніви, проте я згадую, як Піна повторювала: «Я знаю, ти це зможеш».
— А яка вистава змусила вас найбільше сумніватись у собі?
— «Палермо Палермо».
— І як би ви оцінили власну гру?
— Останнім часом мені вже доволі добре вдається грати. (Сміється.) Під час репетицій мені допомагала мама — я телефонувала їй і радилась, як мені краще кричати. Тренувалась японською мовою.
— Вашій мамі добре вдається кричати?
— Добре й доволі часто — вона дуже сувора.
— Яким ви бачите майбутнє Танцтеатру Вупперталя?
— Я би дуже хотіла, щоб нам вдалося передати майбутнім поколінням той неймовірний спадок, який залишила Піна — і театр, і її бачення, й особливу атмосферу, яку вона вміла створювати. Звісно, з часом щось буде змінюватися, та ми маємо передати нашим наступникам її запал, аби він не встиг охолонути — зберегти вогонь танцю й душу театру. Це відповідальність усього колективу й кожного актора особисто.
— Наостанок: як ви живете поза театром? Чи маєте якісь захоплення, крім танцю?
— Захоплення поза танцем? (Сміється.) Що ж вам відповісти? Тут ви мене змусили по-справжньому замислитися...