«Бажаю, щоб важкі дні швидше у вас минули»

Над гладінню озера в Друскінінкаї звучав голос дивовижного тембру та краси. Співала Олена Камбурова, її виступ відкривав ІІ Міжнародний театральний фестиваль «Vasara» (Литва). На спеціально збудованій сцені на березі великого міського озера в центрі Друскінінкаю зібралася величезна кількість глядачів. І хоча йшов дощ, але ніхто не розходився, всі стояли під парасольками, заворожено слухали і немовби чекали, коли виконається те, що звучало в її пісні «После дождичка небеса просторней, голубей вода, зеленее медь».

Наша бесіда з Оленою Антонівною відбулася наступного дня.

— Олено Антонівно, як опинилися в Друскінінкаї?

— Це все завдяки Рімасу Туманісу. Ми з ним знайомі досить давно, але якось в останній рік вийшло тісне спілкування, зустрічаємося, дивлюся його вистави. Пригадую, як колись Рімас прийшов до нас до театру і подивився  мою виставу «Краплі данського короля», після чого сказав: «Ви навіть не розумієте, що це таке, ця вистава, як це важливо, щоб це люди бачили і чули». Вистава за поезією Окуджави, про його життя, з тією особливою атмосферою Булата, добротою, світлом його душі. І Рімас не просто висловив своє ставлення, він запросив нас до Вільнюса, до свого театру. Була дивовижна обстановка, і нам було затишно і тепло.  А коли Рімас  переїхав до Москви, то ми продовжили спілкування. На початку його приходу до Вахтанговського театру, йому було надзвичайно важко, і акторський склад, особливо старше покоління, і служби, і керівництво чинили опір його новаціям.  Чудуєшся, як він зумів ствердитися, адже сьогодні, кого не запитай, критиків, глядачів, всі одностайні — перший режисер — це Тумінас. Рімас дуже добре до мене ставиться, а коли запросив на фестиваль, то наш театр  музики та поезії вирішив взяти участь у ньому  з виставою «P.S.Грезы».

— Постановник вистави Іван Поповськи з Македонії, він давно співпрацює з вашим театром?

— У нашому репертуарі є чотири вистави в постановці Івана, окрім «Грез» за творами Шумана і Шуберта,  такі, в яких головною дійовою особою є музика — «Времена... Года...» за творами Чайковського, Вівальді, «Абсент» за французькою музикою і «Земля» з музикою Баха. Зі всіх наших совісних робіт захват публіки викликала «Земля» — дуже незвичайна вистава. У Івана дивовижна фантазія та вміння її втілити  в умовах і просторі нашого театру.

—  Як сьогодні живе Театр музики та поезії?

— В ногу з часом. Я щаслива, що ми завоювали свою публіку, приходять і нові глядачі, дві наші камерні зали завжди повні. У репертуарі понад 20 вистав різних жанрів. Мені здається, чим жорсткіший час, тим більше люди тягнуться до вистав, які пронизані гармонією, відчуттям чистоти і  світлом. Це і «Краплі данського короля», і «Снився мені сад». Це особлива вистава для мене, вона довго народжувалася. Хотіла, щоб у постановці була  атмосфера початку ХХ сторіччя, нібито люди десь за містом живуть на дачі, готуються до родинної події і хочуть зробити концерт, де розмови чергуються з чудовими романсами. І цей день закінчується... Ми вибрали 3 липня —  день смерті Антона Чехова, бо визнано, що його смерть,  а потім відхід Льва Толстого — це межа між ХІХ сторіччям із його цінностями і божевільним ХХ ст. У фіналі вриваються звуки революцій, війн, поєднуються часи і стає особливо пронизливою тема крихкості світу.

— Яка головна тема вашої творчості?

— Головна тема — розбудити в людині людину. Вона взагалі проходить червоною лінією через усю мою творчість. Зараз у Росії вирішили святкувати на державному рівні 100-річчя Солженіцина, і мені подумалося, зробити виставу про ГУЛАГ, про той час.

— Коли ви останній раз були в Києві?

— Минулої осені, коли в Києві вже відчувався початок наступних політичних подій. Але концерт був дуже теплий, проникливий, кияни — чудові глядачі. А потім настала зима, яка  змінила Україну, а далі помінялися стосунки країн, людей.

— Ви провели дитинство і юність в Україні, довгий час живете в Москві.

— Я уважно  стежу за всіма подіями і розумію, наскільки зараз усе нестабільно, просто вся планета тремтить... Яка прекрасна ідея — Європа з єдиними принципами гуманізму, взаємної співпраці, обміну ресурсами. Здається так легко домовитися, адже в людства скільки проблем, — хвороби, смерть, здавалося б, що потрібно — живи красиво, посади дерево, прикрашай землю, ні війнам, непорозумінням, розбіжностям! Україну вважаю своєю рідною країною, тут пройшли мої дитячі та юнацькі роки, важливі для всього подальшого життя, коли закладаються засади, формується світогляд.  Тому я дуже люблю Україну і бажаю, щоб важкі дні швидше вас минули, і країна розквітла...

І в цьому може допомогти  мистецтво. Як каже героїня вистави «Снився мені сад»: «Настало нове сторіччя, і лише мистецтво спроможне тримати нас»! Лише мистецтво, музика. Чому не організовувати зустрічі, концерти, залунати в Києві пісні «После дождика...»? У цьому можна знайти точки дотичності!

Згадую, як я 1986 року, за 15 днів після Чорнобиля, приїхала з концертами, сама зателефонувала у філармонію і просилася приїхати, які це були зустрічі, як люди слухали і сприймали! Все в моїх програмах — про вічні істини і про сокровенне... Тому,  в нинішній ситуації, думаю, концерти доречні, я хотіла б приїхати до Києва. Упевнена, що коли говориш про вічне (і в мирні дні, і під час військових протистоянь), мистецтвом можна достукатися до сердець людей.