«Бідолашний Станіславський»!

Пригадати назву написаною близько півстоліття тому полемічної статті «Бідолашний Станіславський!» Анатолія Ефроса, одного з видатних режисерів минулого століття, мене змусили нинішні святкування з нагоди 150-річчя з дня народження засновника Московського художнього театру і цілого напряму сценічного мистецтва, який іменується «психологічним театром». Святкують же цей ювілей в Москві з великим розмахом.

Сенс   тієї давньої ефроської статті, яка друкувалася в журналі «Театр» в рамках дискусії про стан і подальші шляхи розвитку сценічного мистецтва середини ХХ століття, полягав у тому, що епігони Станіславського перекрутили його творчий метод «виховання» актора. Унаслідок партійного підходу до всіх сфер життя, включаючи також театральну теорію і практику, великі реформації сценічного мистецтва мали вигляд анахронізму. Щоб позбавити спадщину Костянтина Сергійовича від нафталіну, Ефросу, як і багатьом іншим його сучасникам, довелося не просто гарненько попрацювати, але й пожертвувати своїми нервами, здоров’ям (Ефрос, якого цькували партійною критикою, помер від інфаркту в одному з високих кабінетів.) Догматичні «партійні мізки» не допускали творчого переосмислення теорії і практики канонізованого ще за Сталіна Станіславського. Зараз важко у це повірити, але в колишньому СРСР будь-який сміливий естетичний експеримент міг спричинити політичні звинувачення якщо не в антирадянській змові, то, як мінімум, у відсутності патріотизму.

Часи тепер змінилися. Власне, розповіді про те, як проявляв свою геніальність Станіславський в різні часи, яку високу ціну потрібно платити за будь-яку спробу змінити світ на краще, і були присвячені ювілейним святкуванням, які проходили в керованому Олегом Табаковим МХТ ім. Чехова (корифея вшановували і в керованому Тетяною Дороніною МХАТ ім. Горького, але ця частина колись єдиного колективу, на жаль, так і залишається маргінальною.)

У виставі Кирила Серебрянникова «Поза системою», поставлену за документальною п’єсою Михайла Дурненкова і яка йшла лише один раз, найтрагічнішим у житті Станіславського представлено якраз останній його період. Возведеному в пантеон «радянських богів» творцеві системи «виховання» актора доводилося не лише йти на компроміс із сумлінням заради збереження свого статусу, комфортних побутових умов і можливості працювати, але і принижуватися перед нелюдяною політичною системою, прохаючи за життя заарештованих брата і племінника. Розповідаючи, насамперед, про Станіславського як про живу людину, а не муміфікованого генія, автори вистави не замовчували багато маловідомих сторін його особистого життя (зокрема, балериною і актрисою Ілзе Лієпою було зачитано сповнені захвату листи до Айседори Дункан).

Серебрянникову вдалося залучити до поставленого за кілька днів хепенінгу багато відомих театральних діячів. Вони не стільки грали знаменитих представників культури кінця ХIХ — початку ХХ століття, скільки представляли їхні думки, почуття стосовно Алексєєва-Станіславського як людини і творця.

Англійський режисер Деклан Доннеллан озвучив думки свого співвітчизника Гордона Крега, за Немировича-Данченка свідчили драматург і режисер Михайло Угаров, актор Костянтин Хабенський, відомий шекспірознавець Олексій Бартошевич. Сам Серебрянников висловлював критичні зауваження на адресу ювіляра від імені Всеволода Мейєрхольда, надавши право показати, як закінчився на Луб’янці його естетичний бунт нашому землякові Климу. Костянтин Райкін приміряв роль Соломона Міхоелса, а Євген Миронов — Михайла Чехова. Метр Олег Табаков з’явився на сцені лише у фіналі — з маленької вибіленої будки відомий актор задавав риторичні сповнені болем питання Станіславського про те, чому в країні і відповідно в театрі після 1917 року настала руїна? Правда, режисер не став завершувати виставу на такій сумній ноті. У фіналі, коли на сцену вийшли всі учасники, на заднику з’явився дитячий портрет ювіляра, що, враховуючи присутність на підмостках маленьких вихованок Ілзе Лієпи, повинно було символізувати наступність поколінь і відповідно вселяти надію.

На другий день вшановувань було проведено наукову конференцію «Станіславський і світовий театр», в якій, окрім інших, взяли участь Мюррей Абрам, Роберт Очерд (США), Бернар Февр д’Арсьє (Франція), Жорж Баню (Франція), Люк Бонді і Наташа Паррі (Франція), Інна Соловйова, Олег Табаков, Олексій Бартошевич, Михайло Швидкой, Кама Гінкас, Сергій Женовач, Валерій Фокін (Росія), Катажина Осиньська (Польща), Серджіо Ескобар (Італія)... З відеозверненням виступили Пітер Брук, Робер Лепаж і Роберт Брустіна.

Що стосується наших співвітчизників, на сцені МХТ були помічені Михайло Рєзникович і Владислав Троїцький. Художній керівник Національного Театру російської драми ім. Лесі Українки поділився своїм враженнями від побаченого і почутого.

— Чудово, що такий фестиваль відбувається, — зізнався Михайло РЄЗНИКОВИЧ. — Що ж стосується «Поза системою», то в основному приєднуюся до висловленої на конференції думки Фокіна, якому не все сподобалося у виставі Серебрянникова. Я подумав, а якби Станіславський був у залі, то щоб він сказав? Уявив, як через 25 років святкуватимуть ювілей Георгія Товстоногова, мого театрального вчителя, і покажуть щось подібне, якісь уривчасті, часто вторинні моменти з його життя... Що б сказав він? Мені здається, що у виставі не вистачило душі Станіславського, того, про що говорили Фокін, Женовач і Гінкас. Не вистачило його занепокоєння про людську душу, про те, щоб артист гранично талановито, заразливо показав цю людську душу. Як на мене, сьогодні говорити про Станіславського мають право люди не ситі, не благополучні, не задоволені собою... Я не дуже розумію і приймаю таких людей. Ті ж російські режисери, яких я назвав раніше, не були благополучними, не були задоволеними собою. Вони розуміли ті найгостріші проблеми, які існують перед театром як перед дзеркалом життя. Проблема цинізму в житті і в мистецтві сьогодні дуже гостра! Особисто мені дуже не хочеться, щоб ті люди, з якими я працюю, були хоч якоюсь мірою схильні до цинізму. Слухаючи сьогодні своїх колег, я зробив висновок, що Станіславський живий в будь-якому режисерові, в будь-якому артистові, якщо вони хочуть і можуть виразити закони поведінки людини в екстремальних умовах. А драма — це завжди екстремальні умови.