Богдан Ступка — уже назавжди

Перша пекуча думка по отриманні скорботної звістки: як же це може бути, щоби Богдана Ступки та не було? Останні сорок років він був для мене завжди — від моменту, коли побачив його на величезному екрані кінотеатру імені Довженка у Києві в «Білому птасі з чорною ознакою»...

А потому свідомість починає розвиднюватися, в ній пробивається інший мислеобраз. Ну як може зникнути для тебе людина, яка жила в тобі і біля тебе чотири десятки літ? Що, за лічені дні і тижні розтане у якомусь безпам’ятному мороці? Ніц же. Богдан Ступка вже назавжди... Хоча це не означає, що від нас, усе ще сущих, не залежить стан пам’яті про нього. Колись давно уже я звернув увагу на те, що абсолютна більшість спогадів про Антона Чехова (одного з найулюбленіших авторів Ступки) була написана у перші дні і тижні по його смерті. В українців, схоже на те, інша традиція: пишемо мемуари через роки, напускаючи туману і вигадок. Давайте включати роботу пам’яті одразу, тільки так ми заблокуємо підступну роботу смерті. Вона ж бо претендує не тільки на те, аби забрати тіло...

Ще в суботу я був у Одесі, де закінчувався Міжнародний кінофестиваль. Зайшов до церкви, поставив свічку і попросив Бога продовжити літа Богданові. Вийшовши з храму, побачив незнайому літню жінку, яка йшла просто на мене і промовляла на ходу — українською: «Він уже однією ногою стоїть у труні...» Так я отримав містичний знак про те, що відбувалося у ті хвилини і що так трагічно скінчилося наступного недільного ранку. Сповіщення згори. Там це знання вже існувало. Бо вже одкрилися врата, і канал зв’язку вже існував.

Пригадалося, на могилі Олександра Довженка у Москві написано: «УМЕР В ВОСКРЕСЕНЬЕ». Ніби знак грядущого воскресіння. Тільки Ступка помер рано вранці (Довженка смерть накрила вечірнім мороком), а це ще один знак: він не нажився, він жив із відчуттям свіжості ранку, який провіщає продовження — удень і ввечері.

Богдан Сильвестрович умів читати знаки і вірив у них. Кілька літ тому знімався в Одесі у фільмі «Два в одному» Кіри Муратової. Чомусь вирішили провести зйомку у день Різдва. Вийшовши з кіностудійних воріт, актор упав і зламав руку. З Ренатою Литвиновою, яка знімалася там само, трапилося щось подібне, коли не гірше. «Ну, от же я це знав,— говорив Ступка. — Є речі, які не можна робити». І історія з хворобою, що звела його у могилу, почалася минулорічного Різдва...

Колись я запитав в артиста, як він може пояснити той сплеск енергії, що призвів до появи їхнього (з Сергієм Данченком та Данилом Лідером) шедевру — вистави «Тев’є-Тевель»? Він відповів із абсолютною серйозністю: а до цього були в театрі «Украдене щастя» і «Дядя Ваня», «Тев’є» — завершення своєрідної трилогії. І зіграні ним ролі Миколи Задорожного, Войницького і Тев’є об’єднує здатність напрямку, безпосередньо звертатися до Бога.

А далі я почув те, що й зовсім було одкровенням: «Я помітив, — сказав Ступка, — мені легше грати ті персонажі, у яких є контакт із Господом. Можливо, що так у мене виходить бесіда з Ним. Нехай це ще далеко від молитви, але ж щось таке відбувається».

Мистецький твір, вистава як молитва — так він собі це уявляв, до цього прагнув! Не тільки в театрі і не тільки в кіно, у самому житті. Контакт із Господом — він тривав і минулої суботньої днини, не перервався і недільного ранку. Чи не в цьому одна із розгадок колосального авторитету артиста в нашому суспільстві, зазвичай більше присадженого на речі куди приземленіші? Він сприймав своє мистецтво як засіб говорити про речі фундаментальні і суперважливі, хоча в самому житті ніколи не приміряв на себе маску пророка чи месії, понад те — з гумором ставився до тих, хто подібних масок не знімає, навіть йдучи до вбиральні.

Відтак і не дивно, що Ступка в театрі грав Шекспіра й Франка, Чехова й Лесю Українку, Шолом-Алейхема й Софокла, Ібсена й Гоголя... Він був із ними однієї духовної групи крові. Був, а не тільки грав чи грався з їхніми персонажами, попри те, що незрідка справляв враження Актора Акторовича, який усі житейські реалії й обладунки перетворює на ігровий інструментарій. Та ж ні, то була тільки щоденна підготовча робота задля витворення Молитви, задля подолання містичної завіси, що стає на заваді проникнення до вищого знання... Той, хто бачив Ступку в ролі Тев’є, погодиться — у ті щасливі миті театрального одкровення він обдаровував нас знаннями, які не даються бодай і найдовершенішими, але суто професійно відшліфованими жестами й мізансценами. То ж і зринало визначення «геній» — чи не єдиний раз у нас, коли воно і справді вказувало на сутнісну ознаку таланту, а не показну й фальшиву гламурну наліпку.

У тій давній розмові я не міг не запитати актора і про його стосунки з темними силами, оскільки — в кіно куди частіше, ніж у театрі — він виходив на складні колізії самовиявлення персонажа, в якому добро і зло так перемішані, який (той персонаж) із самим дияволом в ігри грає... Приклад — Трохим Лисенко в телевізійному серіалі «Вавілов». Відповідь була так само серйозною: «Диявол — це зворотний бік. Із ним людині навіть цікавіше, бо ж він спокушає, він різноманітний. Мені видається, добро — це свідома установка на поборення, подолання злого, спроба гармонізувати себе, поставити під Божий контроль. Одначе людині завжди хочеться цю узду послабити, пограти, повибрикувати. Ось тут диявол і підступає».

Ще й як підступає, часом. Ви замислювалися над тим, чому саме Ступка став головним актором початку ХХІ століття не тільки в Україні, а й у Росії (де стільки чудових акторів!), на всьому пострадянському просторі? Бо після ролей у фільмах «Свої» та «Водій для Віри» стало зрозумілим: тільки він по-справжньому володіє секретом проникнення в таємні площини людської душі. Бо ж упродовж останніх п’ятнадцяти літ минулого століття переважали поверхові уявлення про ті страшні процеси, які зробили шекспірівські трагедії блідою копією ХХ ст. Приємний і багато в чому комфортний поділ людей на злодіїв чорних і світлих блондинів із променистими очима ніщо і нічого не пояснив і не прояснив. Хоча б тому, що пошук першопричин страшних катаклізмів зводився до акцентованого викриття гітлерів і сталіних різного калібру і, як мінімум, подивуванню тому, що хороші люди не можуть їх здолати, попри всі очевидні переваги. Однак вірилося, що це тимчасова трудність, і добро, разом із добрими людьми і добрими кулаками, ось-ось візьме гору.

Богдан Ступка кількома ролями показав (хоча це досі й не відрефлектовано), що зло у самій людині, і його не подолати ніякою селекцією, ніяким вихованням і добрими намірами. Про це не тільки названі вище стрічки, а й, скажімо, «Два в одному», яку не раз звинувачували у ствердженні аморальності як норми життя сучасного суспільства. Та ж ні, Муратова і Ступка безстрашно зазирають в людину, чиє життя не визнає Бога і мораль як людську іпостась Божого явлення. Тут все тільки горизонталь, духовна вертикаль у цій геометрії просто не існує. Герой Ступки ніби живе у згоді з власними переконаннями (а жити так — майже аксіома для багатьох) — і яким страшним і потворним це виявляється...

Не випадково за фільмом угадується тінь Достоєвського і його пророчих констатацій. На початку нинішнього століття нарешті ми починаємо розуміти Достоєвську думку про те, що «бытие только тогда и начинает быть, когда ему грозит небытие». Погроза небуття — вона жила в ролях Ступки від «Білого птаха...» до одного з останніх фільмів «Дім», де він грає главу родини, що завмерла над прірвою.

Знов-таки — колись мене вразило визнання актора про те, що роль Ореста Дзвонаря у «Білому птасі...» виросла із дитячого страху. «Бо ж я на початку війни народився, і перші життєві враження — це війна, її жахіття... Й опісля війни — скільки смертей було серед нас, хлопчаків, які постійно наривалися на полишені міни й снаряди. Смерть висіла у повітрі, страх смерті я відчував фізично десь до тридцяти п’яти літ. Можливо, саме роль Ореста понад усе допомогла мені зжити той страх...»

Виходить, наступні півжиття страху смерті вже не було. Або принаймні Ступка знав, як із ним боротися. Звідси й безстрашність — і суто людська, і власне мистецька. Звідси й Одкровення — те саме, що по-давньогрецькому звучить як Апокаліпсис. Скільки ж сюжетів від Іоанна Богослова і його Апокаліпсиса зіграв Богдан Ступка! Назву тільки один: Янгол зв’язав сатану в подобі змія і кинув до безодні, замкнув його на тисячу літ. «А по цьому він розв’язаний буде на короткий час...». Той час надійшов...

Тільки поки що проста й страшна думка: його вже не буде. Страху побільшає, одваги й мудрості поменшає. Втім, будемо пам’ятати Богдана Ступку і сотворене ним у мистецтві — загроз меншатиме.

«КОНТИНЕНТАЛЬНИЙ АКТОР»

Кшиштоф ЗАНУССІ, режисер (Польща):

— Ступка був континентальним актором, який відомий не тільки більшості українців, а й значній частині росіян та поляків, адже він актор трьох мов, і немає в Східній Європі тих, кого б у мовному плані можна було з ним порівняти. Cмерть митця — це велика втрата для всіх шанувальників його мистецтва!

Богдану Ступці вдавалося бути різним, але завжди залишатися собою. Це таємниця акторів — виражати різні людські характери, вписуючи в них свій власний. Мистецтво актора — це вивільнення потенціалу, а не актуальності, опис себе таким, яким він міг би бути і яким не є. У цьому сенсі актор — це повною мірою надлюдина, бо він існує в багатьох іпостасях, а не в одній.

Ступка мав великий талант перевтілення і свою незмінну індивідуальність. Він цілковито був органічним коли грав Тев’є-молочника, і великодержавним, коли грав гетьмана Богдана Хмельницького... Але насамперед Ступка є архитипово українським. Для пострадянських народів Богдан Ступка — це Україна з її загадковою окремішністю, ніби подібна до Польщі та Росії, але в основі своїй відмінна завдяки своїм широким жестам, любові до свободи, а також потайливості, замкненості — хитрому способу пережити свою злу долю.

Я працював із Богданом Ступкою у двох виставах. Якось у Польщі він грав англійського окупанта Франції в телепостановці п’єси Жана Ануя «Жайворонок» про Жанну д’Арк. Його український акцент у польському тексті породжував відчуття загрози, був близьким і водночас чужим. У моєму фільмі «Серце на долоні» Богдан Ступка зіграв східного олігарха, людину без совісті, яка відшукує свою людяність. У Польщі не було актора, який згодився б для такої ролі (але я не маю серед знайомих і справжніх олігархів). В основі дивовижної ролі Ступки, за яку він отримав нагороду на відомому Римському кінофестивалі, було справжнє поєднання двох крайнощів: добра та зла. Він грає олігарха, який пише заповіт, роздумуючи, як розділити своє майно так, щоб якнайбільше зашкодити людству. У фіналі він змінюється, з ангельською посмішкою спостерігає та замислюється над наверненням іншої особи і тим самим доводить, що зло і добро є вибором людини і не є нічим наперед заданим, на що людина приречена зверху, є, власне, тим полем вибору, в якому розігрується свобода...

Актори, на кшталт Ступки, народжуються мабуть раз на століття!

«ВІН ВИЙШОВ НА ВСЕСВІТНЮ ОРБІТУ»

Алла БАБЕНКО, режисер Львівського театру ім. М. Заньковецької:

— Це був прекрасний актор, якому доля подарували знакові зустрічі. Ще десятикласником у школу №28, де він вчився, прийшла на студентську практику Наталя Лотоцька (вона навчалася у студії Театру ім. М. Заньковецької). І саме Лотоцька привела Ступку до Бориса Тягно, який відкрив йому захоплюючий, але важкий світ театру. Легендарний режисер Б. Тягно дав Богдану зіграти головну роль «Фауст і смерть». Ця п’єса Левади про космонавтів, де Ступка чудово грав. Цю виставу студійці показували у Москві на сцені знаменитого МХАТу. Критики тоді вже пророкували талановитому львівському хлопцю велике театральне майбутнє. Та головне, що 1966-го долі Сергія Данченка та Ступки зійшлися у Львові. І це вирішило все! Перша спільна робота режисера і актора відбулася у виставі «У дорозі» за п’єсою Розова. Саме Данченко розкрив талант Богдана, і їхній тандем подарував такі знакові вистави, як «Річард III», «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Тев’є-Тевель», «Король Лір»... А завдяки Юрію Іллєнку глядачі відкрили самобутній ступкінський талант у кіно (фільм «Білий птах з чорною ознакою»).... Я думаю, що Богдан Сильвестрович єдиний від народження українського театру став Актором №1 й вийшов на всесвітню орбіту! У мене він грав у виставі «Нора» за Ібсеном. Цю постановку записали на радіо... Дуже добре, що залишилися кінострічки, відеозаписи, бо бачити, як грає майстер потрібно всім, хто любить українську культуру та українську мову. Ступка був патріотом. Його неодноразово «сватали», аби він переїхав до Москви, але Ступка відповідав, що він український актор, який знімається і грає у режисерів із різних країн. Його смерть — велика втрата для України!

«КОЖНА ЙОГО РОЛЬ СТАНЕ ХРЕСТОМАТІЄЮ»

Богдан КОЗАК, актор Львівського театру ім. М. Заньковецької:

— У нас у Львові всіх приголомшила звістка про завершення творчого шляху Богдана Сильвестровича. Він починав свою акторську кар’єру у Львові, тут поховано його батьків. Ступка (з 1961 до 1978 рр.) працював на заньковецькій сцені. Тут прийшла до нього слава. Потім, вже переїхавши до Києва, він часто приїжджав до Львова, заходив до театру. Богдан Сильвестрович підтримував нас, коли був на посаді міністра і коли очолював, як художній керівник, Театр ім. І. Франка. Смерть Ступки — велика втрата для заньківчан. Кожна його роль стане хрестоматією для студентів-акторів, як зразки високої фаховості, відданості мистецтву і майстерності. Ми сумуємо разом із його родиною та франківцями. У нас у театрі є портрет Богдана Ступки, багато людей приходить і кладуть квіти... Я думаю, що у вересні, коли відбудуться гастролі Театру ім. І. Франка у Львові, ми разом проведемо спільний вечір пам’яті. Хай земля йому буде пухом! А пам’ятати ми будемо завжди цього видатного майстра сцени і екрану.

ПЕРЕД ДВЕРИМА БЕЗСМЕРТЯ...

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України:

— Розмоклим ранком Він пішов, і грім лунав урочисто і сумно... Так зустрічали небеса усміхненого і безмовного неперевершеного генія акторства.

Він був беззастережно іронічним, із посмішкою називав себе Сильвестром Сталоновичем, а от називати його Богданом Сильвестровичем завжди здавалося надто офіційним.

Богдане, Бодя, Бодечко, Богданчик!

Відповіді немає. Але залишилося світло, на яке озираєшся, навіть коли воно стає невидимим.

Мені поталанило бути режисером вистав, в яких Ступка грав Шевченка і Сковороду. Він аж ніяк не намагався в них перевтілитися. Розвідки з гримом, ходою, манерою говорити спочатку вибудовували канал довіри до його проб. І раптом, за кілька тижнів до прем’єри відбувалася реінкарнація його героя. Так, саме так — реінкарнація, між актором і персонажем не залишалося ніякої розбіжності.

Людина, яка здатна оживляти тих, хто давно пішов, здавалася мені безсмертною. Тепер я в цьому абсолютно певен.

Шевченко, Сковорода, Котляревський, створені талантом Ступки, ніколи не зникнуть з пам’яті глядачів. І не тільки історичні персонажі, а й літературні герої у його виконанні набували повноцінності надсценічного існування.

Ніякого іншого Тев’є-Тевеля бути не могло. Він був таким і тільки таким, яким його створив Великий Богдан.

Кожна роль підтверджувала, що Актор володіє магією професії через вправну роботу з духами, планетарною свідомістю і космічними енергіями.

Але була роль, яку не схотів зіграти Богдан Сільвестрович — роль міністра культури. Він спробував ним стати по-справжньому. Через купу декларацій пробивався до конкретних справ. Можливо найбільшим результатом стало закріплення поваги до актора як до людини, здатної мислити державницько і водночас просто і людяно. І це варте найдорожчого.

Коли зайняв посаду художнього керівника Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, він вийшов на шлях звитяг. Пішов на зустріч із вічністю і на цьому шляху відчув потребу і наснагу позбуватися страхів і суєти.

Як актор він глибоко розумів потребу зустрічі з різними режисерськими поглядами і надав франківцям радість співпраці з великою кількістю талановитих режисерів. Головне, аби у кожній новій виставі сяяла натхненність акторства.

Як керівник театру він чудово усвідомлював — «нам вічно треба небом жить, по шию будучи в планеті», і таки добився завершення будівництва малої сцени, яка носить ім’я геніального режисера Сергія Данченка.

Покров любові Богдана Сильвестровича надійно захищав усе ним розпочате, виплекане, подароване своїм мистецьким побратимам.

У наступному році Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» відзначатиме 25 років з моменту відкриття виставою «Сад божественних пісень» за Григорієм Сковородою Богданом Ступкою. Весь цей час наш Богданчик Сильвестрович був відповідальним фундатором і патроном театру.

Він часто цитував філософа і дотримувався його заповіту «Глянь в сердечниї пещери».

Володар престижних премій, поважних звань, прихильність, повагу і любов людей великих і простих він заслужив саме відкритістю і глибиною серця свого.

В лікарні, розуміючи, що хвороба не дасть можливості ходити, Актор готував роль Соріна з п’єси Чехова «Чайка», яку задумав зіграти в кріслі.

Уявіть, з якою потужністю прозвучало б з його вуст «Зрозумійте, жити хочеться!».

За будь-яких умов дивитися очима в душу кожної миті — це привілей

Актора, достоїнство його таланту.

Богдан Сильвестрович відповідав на безліч телефонних дзвінків, приймав багатьох відвідувачів і в ці безцінні моменти спілкування з Генієм ставала дедалі відчутнішою його спорідненість з Богом, Матір’ю — природою і усім сущим. «Сіє чувство есть вінець жизні — дверь безсмертія»

«СТУПКА ЗАВЖДИ СТАВАВ ЦЕНТРОМ УВАГИ»

Іван ДРАЧ, поет, сценарист:

— Богдан Ступка — видатна постать сучасної української історії. Дуже прикро, що останні півроку він так тяжко хворів, прощаючись із життям. Знаєте, коли восени минулого року у Театрі ім. І. Франка відзначали його ювілей і я бачив, як Ступка грає джаз на барабанах, то був переконаний, що він неймовірно життєздатний і здоровий у свої 70. Потім, після бенефісу, коли ми прийшли на вечерю, то я побачив, як тяжко йому ходити, сідати і вставати (Ступка підходив до кожного столу). Перебирався так поволі-поволі, віддавши всі сили на сцені глядачам. Коли він підійшов до нашого столу, то стало зрозуміло, який же він тяжкохворий, але сильний духом чоловік.

Богдан Ступка зробив знаковим своє ім’я не тільки в Україні, а й у культурі російській, польській та італійській. Поки жодна з видатних особистостей сучасності не є такою відомою і популярною у різних країнах, як актор Богдан Ступка. Він іде в одному ряду з такими майстрами, як Амворсій Бучма, Дмитро Мілютенко, Гнат Юра... Це була вражаюча постать у мистецтві. У різних ситуаціях, опиняючись у колі різних людей (чи то були художники, чи письменники, чи актори), Ступка завжди ставав центром уваги. Він був переповнений масою вражень від поїздок, зустрічей на зйомках, знав багато анекдотів і цікавих історій і завжди користувався любов’ю різних людей...

Пригадую, як Богданові було непросто під час зйомок «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Це — його кінодебют. Роль Дзвонаря мав грати Іван Миколайчук, але йому радянські кіночиновники не дозволили, бо то образ «лісового брата», а останньою роботою Миколайчука була роль Кобзаря у фільмі «Сон». Ступці було непросто, але він упорався блискуче, і з тої стрічки почалася кінематографічна сторінка майстра.

Одна з останніх його кіноролей — Тараса Бульби — викликала шквал критики в Україні. Але тут треба висловлювати претензії не до актора, а до автора — Миколи Гоголя, який суттєво переробив другий варіанті повісті, та до російського режисера фільму В. Бортка, що на екран виплеснув імперські амбіції. По-акторськи Богдан зіграв блискуче.

Ступка залишив пам’ять у серцях мільйонів людей різних країн. Його знали і любили по театру і кіно.

Останні мої відвідини були, коли Богдан лежав у лікарні. Ми разом із ним підписали лист-звернення, щоб гуманітарна рада розібралася з ситуацією про «мовний закон» і Президент наклав вето. Підпис Ступки — це його громадянська позиція. Він був сміливою людиною і патріотом, який розуміє, що без мови немає держави!

Для мене смерть Богдана — це втрата друга і людини, якої буде дуже бракувати. Я часто бував у театрі, обов’язково заходив до нього «на вогник», і цього вогника завжди буде бракувати, бо він мав такі потужні іскри таланту, доброти, мудрості, що запалював серця людей!

«ВЕЛИКА ЛЮДИНА — БЕЗ ГІПЕРБОЛИ»

Василь РОГОВИЙ, близький друг родини Ступки, міністр економіки України у 1998—1999 та 2000—2001 роках:

— Для мене Богдан Сильвестрович назавжди залишиться надзвичайно теплою людиною. Він завжди був налаштований до людей так, щоб або підняти їм настрій, якщо в когось він поганий, або розділити радість, збагатити та примножити її. В моїй пам?яті він залишиться людиною рідкісного оптимізму. Навіть за тиждень до його останньої години (тоді ми побачилися востаннє) він намагався розповісти щось добре, поділитися чимось веселим. Навіть у такому важкому стані. Він згадував, як його один із його родичів, який тяжко хворів, коли йому запропонували сказати якийсь тост, виголосив «Ура!». І Богдан Сильвестрович повторив, мовляв, мій родич так казав — і я вам кажу — «Ура!».

Його неповторний голос, його душа... Це була велика людина — без перебільшення, без всілякої гіперболи. Він завжди, в будь-якій ситуації міг сказати таку фразу, яка б усіх покорила. Так, приїжджаючи зі зйомок «Тараса Бульби», він робив собі хохол на голові та сходу представлявся: «Бульбенко!» з притаманним йому гумором і виразом обличчя — і настрій в усіх відразу ставав зовсім іншим.

Богдан Сильвестрович — це завжди феєрверк гумору, доброти, людяності. А як він боровся за театр, як він за нього переживав, будував малу сцену! Які в нього були великі постановки, і як він зумів запросити до співпраці великих режисерів! Богдан Ступка — це ціла епоха!

Коли під час нашого останнього спілкування ми запитали Богдана Сильвестровича, що йому вдалося прочитати останнім часом, то він розповів нам про свої враження від книжки «Дня» — «Сила м’якого знака». Як він сказав: прочитав від «а» до «я». Сказав, що був дуже вражений і що швидко її прочитав, адже вона водночас й інформативна, і дуже добре написана. Власне, ця книга — останнє, що прочитав Богдан Ступка.

Отже, він до останнього — жив. Йому було важко, але він не вимагав від оточуючих співчуття. Навпаки — хотів привнести хвилину радості, яку завжди щедро дарував людям.