Божественна босоніжка

Вона народилася на рідкість енергійною та жвавою. Уже через рік з’явилася улюблена сімейна забава: крихітну дівчинку в дитячій сорочці ставили в центрі стола, і вона дивно жваво й досить гармонійно рухалася під будь-яку мелодію, яку їй грали або наспівували, пише RIAN.Ru. Одне з ранніх і найяскравіших дитячих вражень Айседори — пожежа. Загорівся їхній власний будинок. Дворічну Айседору врятувало те, що її зуміли викинути з вікна дому, що горів, прямо на руки поліцейському. Згодом стихійний рух яскравих язиків полум’я став символом вогняного, невгамовного, нестримного танцю Дункан.

Уже в 13 років вона кидає школу, вирішивши, що для неї важливіше за все на світі танець і музика. В американській студії Стеббінс у Чикаго Айседору навчали пластичній інтерпретації музики, мистецтву відкритої імпровізації. Основою руху служив нескладний гімнастичний комплекс. Вбираючи навики, як губка, Айседора Дункан створює свій стиль, вільний від стереотипів і копіювання традиційної хореографії. Її танець спрямований на передачу примхливого життя душі через природну красу природної, природженої людської пластики, не замутненої і не спотвореної нічим штучним.

Звичайно, стверджуючи, що єдино важливим є світ почуттів, Айседора лукавила. На початкових етапах її надихає античність — гармонія форм, краса поз, повага до природи. Грецьким, по суті, був і сценічний костюм Дункан. Вона танцювала в легких хітонах, з’являючись на сцені босою і майже оголеною: прозора туніка не приховувала м’яких ліній її прекрасного тіла. У той час, коли танцівниці одягалися в матове шовкове трико, це був крок, нечуваний за сміливістю та зухвалістю.

Але Айседора могла собі це дозволити. Її тіло було прекрасне. Рухи її танцю — крок, легкий біг, невисокі стрибки, вільні батмани з підйомом ноги не вище, ніж на 45 градусів, виразні пози й жести — нагадували малюнки древніх фресок і вазописи. У танці торжествувала емоційна свобода. Рухи не підкорялися ніяким правилам. Як відчуваю, так і танцюю. Танець не потребував ні драматургічного сюжету, ні костюмiв, ні декорацій. Лише музика, світло, хітон і виконавець.

Критика писала про неї захоплено: «Дункан танцює природно, просто, як танцювала б на галявині, і всім своїм танцем бореться iз застарілими формами старого балету». Танець був головною пристрастю її життя, любов — стихією, яка народжувала його. Один із перших концертів Айседори в Європі відбувся 1902 року в Будапешті ранньою весною. Овації, безтурботні люди навколо, хвилюючі аромати природи, що прокинулася після зими — «все будило усвідомленість, що моє тіло не лише інструмент, який виражає священну гармонію музики». Молодий актор Оскар Бережі відчув цю пробуджену пристрасть танцівниці. Айседора дозволила собі захопитися. Переживши цей зв’язок, вона скаже, що «вищого, ніж кохання та пристрасть немає нічого». І винесе вердикт: «шлюб неможливий, бо це інститут «закабалення» жінки. Лише вільна любов». Цей свій принцип вона зрадить лише одного разу, зареєструвавши в радянському ЗАГСi свій шлюб із поетом Сергієм Єсеніним.

Після будапештського роману, що майнув як блискавка, Айседора ще натхненніше осягала танець, пластично «читаючи» музику Ріхарда Вагнера. З Байретом, краєм Вагнера, куди вона приїхала за запрошенням вдови композитора, пов’язана ще одна пригода. Одного разу вночі, виглянувши з вікна готелю, вона побачила під деревом невисоку людину. Це був німецький історик мистецтв — Генріх Тоде, палко закоханий в юну танцівницю. «Він підкорив мене одним променистим поглядом, від якого навкруги все неначе розпливалося, і дух мій на легких крилах мчав до верховин. Але я й не бажала нічого земного. Мої почуття, що дрімали вже два роки, тепер вилилися в духовний екстаз».

З’єднати радість тілесну й пристрасть духовну — так мріяла Дункан про земне кохання — їй так і не вдалося. Кожний роман закінчувався болем... Таким виявився і фінал стосунків із Тоде.

Перша зустріч Айседори Дункан із Росією відбулася 1904 року. Гастрольне турне... «Вся моя істота прагнула спілкування з сильною особистістю, яка стояла переді мною в особі Станіславського». Він, захоплений танцем Дункан, часто приходить до неї за куліси. Він вражений тим, що «в різних місцях земної кулі, внаслідок невідомих нам умов, різні люди шукають у різних сферах мистецтва одні й ті самі природні принципи творчості». У дивній американці він відчув художника однієї крові з ним.

Реформатор театру, Костянтин Сергійович виявився вельми консервативним у коханні. Якось увечері, дивлячись на його благородну красиву фігуру, широкі плечі, чорне волосся, що вже трохи сріблиться на скронях, Айседора обвила його сильну шию руками, притягла голову й поцілувала в губи. Він ніжно повернув їй поцілунок, але на обличчі його був написаний крайній подив. Потім вона спробувала пригорнути його до себе ще ближче, він відсахнувся і закричав: «Але що ми робитимемо з дитиною?!» — «Якою дитиною?» — запитала Айседора. «Нашою, звичайно. Що ми з нею робитимемо? Я ніколи не погоджуся, щоб моя дитина виховувалася на стороні». До дитини ще було дуже далеко, і Айседора голосно розреготалася. Станіславський же розгублено відвернувся і поспішив піти. Роман зі Станіславським так і не відбувся.

Красиве кохання прийшло до Айседори в особі великого англійського режисера-реформатора й теоретика театру Гордона Крега. Його експерименти з театральним простором були навіяні міфопоетикою шекспірівського космосу, а ідея «надпластичності» актора, який розчиняє себе в просторі театру, була парафразом думок самої Айседори. «Нас було не двоє, ми злилися в одне ціле, в дві половини однієї душі». Але після перших тижнів захоплення пристрастю почалися з’ясування сімейних функцій. Крегу хотілося бачити Айседору вдома, яка мирно веде господарство й допомагає чоловіку в творчості. Чи варто казати, що це було неможливо? Союз, підточений «творчими сварками», трохи пізніше й ревнощами, розпався досить швидко. У Айседори народилася дочка, якій батько вигадав поетичне ірландське ім’я — Дірдре...

Айседора мріяла створити школу танцю, щоб виховувати дітей в дусі елліністичної краси. Вона відкрила школу, але коштів на її утримання не вистачало. «Я повинна знайти мільйонера! Я зобов’язана зберегти школу». Бажання здійснилось — танцівниця зустріла Паріса Юджина Зінгера, сина відомого виробника швейних машинок, одного з найбагатших людей Європи. Зінгер запропонував взяти на себе витрати з утримання школи Дункан, щоб та могла спокійно створювати нові танці. Він обсипав її дорогими подарунками. Але найдорожчим його подарунком став син Патрик... Одного разу на костюмованому балу в Парижі Зінгер приревнував Айседору. Бурхливі з’ясування відносин закінчилися його від’їздом до Єгипту і відмовою від будівництва театру для Айседори. Цей розрив зломив актрису. Їй почали ввижатися то похоронні марші, то два дитячі гроби серед снігів. «Божевілля» виявилося передчуттям першої справжньої біди, адже діти були її єдиним світлом у житті.

У січні 1913 року обидві дитини Айседори разом із гувернанткою їхали на машині до Версалю. Мотор раптово заглух, шофер заглянув під капот, щось посмикав. Несподівано автомобіль, збивши з ніг водія, рвонув із місця і разом із пасажирами впав у Сену. Дізнавшись про трагедію, Айседора не плакала; вона впала в прострацію, навіть хотіла покінчити з життям. Від втрати дітей вона не отямилася ніколи. Айседору переслідували видіння. Одного разу їй привиділося, що вона бачить своїх малюків, які входять у воду. Жінку, яка ридаючи впала на землю підійняв перехожий. «Врятуйте мій розум, подаруйте мені дитину», — простогнала вона. Молодий чоловiк, хоч як дивно, став коханцем Айседори. Але хлопчик, який народився від їхнього зв’язку, прожив усього декілька днів. Айседора стала пити, газетярі навіть писали її прізвище як Drunken (п’яна).

На щастя, незабаром їй випав шанс почати життя з чистої сторінки. 1921 року народний комісар освіти Анатолій Васильович Луначарський, який завідував у Радянській Росії культурою, офіційно запропонував Айседорі Дункан відкрити школу танцю в Москві. Вона погодилася й приїхала до Росії. На одному з прийомів на її честь з’явився Сергій Єсенін. Він був зачарований Айседорою. Не знаючи жодного слова англійською мовою, поет зняв взуття і станцював якийсь дикий танець. Але Айседора все зрозуміла: вона гладила його по голові, повторюючи всього два російських слова: «ангель» і «чьорт». Через три години після знайомства вони разом поїхали. Їй було 44 роки, йому — 26.

Їхній роман описаний у багатьох книгах, у тому числі в мемуарах. Описаний по-різному. Одні малюють піднесену романтику почуття, яке спалахнуло раптово, інші — пристрасть у чаді п’яної оргії. Усі біографи сходяться в одному: вони кохали один одного, «але дивною любов’ю». Іноді майже маніакально. Айседора вибачала йому все, захоплювалася його обдаруванням, юністю, красою. Вона піклувалася про нього, як про сина. Щоб вирвати коханого з перманентного загулу, викликаного нападками на поета, Айседора Дункан 1922 року оформлює з ним шлюб і вивозить Єсеніна за кордон.

Європа, Америка, Європа. У Америці Єсенін страшно мучився через те, що його самого сприймають як останнє кохання, як осінній каприз геніальної танцівниці, а не як поета. У листопаді 1923 року вони повернулися до Росії. Айседора втомилася від Єсеніна, який поводився все більш грубо, цинічно. Після чергового скандалу вони остаточно розлучилися.

Дізнавшись у Парижі 1925 року про самогубство Єсеніна в готелі «Англетер», у тому самому номері, де вони жили під час першої спільної поїздки, Айседора зізналася: «Я була приголомшена смертю Сергія, але я ридала й страждала через нього так багато, що, мені здається, він вичерпав усі людські можливості для страждання».

Айседора прагне забутися. Але це було вже швидше оглядання на минуле, ніж справжнє життя. Навіть короткий роман із російським піаністом Віктором Сєровим не зміг воскресити її. Вона намагалася покінчити з собою, але її врятували.

14 вересня 1927 року в Ніцці Айседора Дункан сіла за руль спортивного автомобіля. Було прохолодно, однак вона відмовилася накинути пальто, лише пов’язала на шию довгий шарф. Машина рвонула з місця, майже відразу ж кінець яскраво-червоного шарфу поривом вітру затягло в спиці колеса... Голова 50 річної танцівниці різко гойднулася вперед. Яскраво-червоний шарф задушив її...

Сьогодні Айседорі Дункан присвячують вистави, концерти, виставки та фестивалі. Про неї пишуть книги й знімають фільми. Її виконавський стиль «переглядається» в багатьох напрямах танцювального модерну. Великі актриси, серед яких Ванесса Редгрейв і Майя Плисецька, намагаються розгадати таємницю її долі. Айседора Дункан, «божественна босоніжка», спочила на кладовищі Пер-Лашез у Парижі...