«Британський театр у кіно» відкрив у кінотеатрі «Київ» другий сезон

Для старту проекту «Британський театр у кіно», котрий припав до душі столичним театралам, у новому сезоні було обрано «Верхнє світло» Девіда Хеа, одну з найуспішніших лондонських вистав цього року. Вона була приречена на успіх, оскільки її творці давно здобули визнання найширшої публіки.

Девід Хеа, відомий не лише своїми п’єсами та сценаріями, але й режисерськими роботами в театрі й на телебаченні, написав «Верхнє світло» ще в середині1990-х. Крім того, що йому захотілося створити «кімнатну» п’єсу, герої якої з’ясовували б стосунки, не виходячи за стіни свого помешкання, автором рухала ідея соціальної критики сучасної йому Англії. «Уряд... наполегливо просував ідею про те, що підприємці — це цвіт нації, а соціальні працівники — її недолуге дно», — так характеризує особливості політики «залізної леді» Тетчер Девід Хеа. І запевняє, що нинішній британський уряд «просуває ту саму ідею». Результатом такої політики і став нинішній консьюмеризм британського суспільства. «Верхнє світло», що проявило через двадцять років свою актуальність, взявся поставити в театрі Windham’s Стівен Долдрі, як його називають — «найуспішніший голлівудський перебіжчик в історії англійської театральної режисури»; всі поставлені ним фільми («Біллі Еліот», «Години», «Читець», «Надзвичайно гучно і неймовірно близько») номінувалися на «Оскар».  Зрештою дві з трьох ролей у виставі грають відомі британські актори Кері Малліган (Кіра) та Білл Наї (Том). Роль Едварда, сина Тома, дісталася молодому  акторові Меттью Бірду.

Вся інтрига «розмовної» п’єси Хеа побудована на спогадах і з’ясуваннях стосунків між Кірою і Томом. Авторові вдається «впакувати» важливі для нього соціальні ідеї в тему кохання немолодого чоловіка й дівчини, яка радше годиться в дружини його синові. Здається, що творці вистави навмисно збільшили різницю у віці героїв (у реальному житті акторка молодша за актора на 35 років), для того, щоб підкреслити важливу для них думку: кохання не знає зовнішніх перешкод. Зруйнувати відносини можуть лише внутрішні причини, продиктована упередженнями, гордістю та образою нездатність боротися за своє кохання. Пошуки глибинних причин та мотивів суперечки колишніх коханців і становлять головну інтригу п’єси.

Тим часом, видимою причиною розлуки Кіри й Тома стали їхні принципови розбіжності у поглядах на життя, розуміння його мети й цінностей (хоча приводом для розірвання стосунків героїні Кері Малліган з гаряче коханим чоловіком стало те, що про їхній шестирічний роман дізналася дружина Тома). Кіра залишила розкішний будинок і виїхала до соціально неблагополучного району Лондона, щоб працювати вчителькою у школі для важких дітей. Ображений її втечею Том, навіть поховавши дружину, лише через три роки після розлуки  розшукав молоду жінку. Надії на щасливе продовження їхнього роману автор майже не залишає, щоправда він віддає перевагу хепі-енду, який добре продається, все ж таки даючи глядачеві надію на щастя на цьому світі.

Характерно, що Том, втілення типового лондонського сноба, який у бізнесі намагається знайти не лише мету й сенс усього життя, але й порятунок від його негараздів, проводить різницю між «духовністю» та «релігією». Вмираюча дружина понад усе дратувала успішного ресторатора саме тим, що почала говорити про духовність, розмірковувати про яку Том просто не готовий. Вона ввижається йому загрозою для його цінностей та способу життя.